–
Шановна Карино!
Ви одна з найбільш поінформованих людей в нашій країні щодо живопису. Попри війну
в нас постійно відкриваються виставки картин і виставкові зали та картині
галереї. То все добре в цьому?
– Це
складне питання, яке має кілька важливих аспектів. З одного боку, те, що
виставкові зали наповнюються людьми, є свідченням неймовірної життєстійкості
нашої культури. З іншого — за цим «фасадом» стоять серйозні виклики.
Попит
на виставки зараз — це не просто дозвілля. Це спосіб для людей знайти сенс,
заземлитися та відчути приналежність до своєї ідентичності. Культурні події під
час війни стають формою інтелектуального та духовного опору. Те, що галереї
працюють, попри тривоги та відключення світла, демонструє світові, що ми не
лише виживаємо, а й продовжуємо творити. Окрім того, виставки зараз часто мають
на меті не лише внутрішнього глядача, а й зовнішнього. Багато проектів працюють
на те, щоб актуалізувати тему повернення викрадених цінностей та привернути
увагу міжнародної спільноти до знищення нашої спадщини. Це надважлива місія,
яка вимагає від музейників та кураторів подвійних зусиль. Зараз ми бачимо
переосмислення українського авангарду, повернення забутих імен та велику увагу
до сучасного мистецтва, яке рефлексує події «тут і зараз». Це позитивний процес
— ми нарешті позбуваємося колоніальних нашарувань і дивимося на свою історію
живопису власними очима.
Можна
сказати, що ситуація парадоксальна. З точки зору емоційного піднесення та
професійної активності — це розквіт. Але з точки зору фінансування, фізичної
безпеки картин та ресурсів музейних працівників — це щоденний подвиг, який
вимагає системної підтримки. Тож «добре» те, що ми тримаємо цей фронт, але ми
не маємо забувати, якою ціною це дається.
– А у світі наші майстри добре
відомі? Хто на слуху з українських художників?
– Так,
наші майстри не просто відомі — вони стають справжніми «амбасадорами» України,
а попит на їхні роботи на міжнародних аукціонах (таких як Sotheby’s чи
Phillips) лише зростає. Світ зараз дивиться на нас дуже уважно, і це дозволяє
вийти на перший план як визнаним титанам, так і молодим іменам.
Хто
зараз найбільш «на слуху»? Ну по-перше, це беззаперечна легенда Іван Марчук.
Доси він залишається єдиним українцем, котрий
потрапив до британського рейтингу «100 геніїв сучасності». Звісно, Анатолій
Криволап –
Майстер «нефігуративного» пейзажу. І, до речі, Криволап — один із найдорожчих
сучасних художників України на міжнародному ринку. Жанна Кадирова: Зараз вона
чи не найактивніша на світовій арені. Її проєкти (наприклад, «Паляниця» —
каміння у формі хліба) виставлялися на Венеційській бієнале та в найкращих
галереях Європи. Вона майстерно поєднує мистецтво з гостросоціальним
контекстом.
Оксана
Мась, яка відома своїми масштабними інсталяціями (як-от мозаїки з писанок) та
філософськими проектами, що подорожують по всьому світу. Тіберій Сільваші.
Головний теоретик і практик «кольоропису». Його абстрактні роботи цінують за
глибину та роботу з простором; він є дуже авторитетною фігурою в європейському
інтелектуальному середовищі.
Світовий
артринок зараз шукає справжність. Наші митці пропонують не просто «красиву
картинку», а потужну рефлексію на теми ідентичності, свободи та виживання.
Також
зараз активно «відкривають» для світу імена минулого, які раніше помилково
маркувалися як «російські» — ми нарешті повертаємо собі Олександру Екстер,
Олександра Богомазова та навіть Казимира Малевича в міжнародному дискурсі.
– А хто найкращі організатори
виставок у нас, які свої презентації перетворюють на свято для відвідувачів? Хто
є ваші найулюбленіші художники України?
– Організація
виставки сьогодні — це справді мистецтво на межі з режисурою. Щоб подія стала
«святом», куратор має не просто розвісити картини, а створити простір, де
глядач відчуває себе частиною історії. Якщо говорити про тих, хто перетворює
презентації на справжню подію, варто виділити:
– Музей
історії міста Києва: Останнім часом вони задають дуже високу планку. Їхні
масштабні ретроспективи (як-от нещодавні виставки Івана Марчука) — це приклад
того, як можна задіяти кілька поверхів, поєднати живопис із мультимедійними
елементами та створити неймовірну атмосферу, куди хочеться повертатися.
– Мистецький
Арсенал: Вони майстри «тотальних» проектів. Кожна їхня виставка — це глибоке
дослідження, загорнуте в бездоганний дизайн простору. Це завжди інтелектуальне
свято.
– Павло
Гудімов (Ya Gallery): Один із найяскравіших кураторів, який вміє створювати
навколо мистецтва справжній ажіотаж. Його проекти завжди мають чітку концепцію,
чудовий супровідний дизайн та вміння залучити аудиторію до діалогу.
– Національний
художній музей України (NAMU): Навіть в умовах війни вони знаходять способи
робити презентації, які стають культурним шоком у доброму сенсі слова, особливо
коли йдеться про повернення нашої класики. Варто згадати виставку картин
Олександра Мурашка, що відбулася нещодавно.
Щодо
улюблених художників, то це питання завжди дуже особисте, але для мене це
Вільгельм Котарбінський. Його постать для Києва є знаковою, адже він був одним
із тих, хто створював візуальний код нашого міста на межі XIX та XX століть.
Котарбінський
— це справжній «аристократ духу» в живописі. Його творчість — це дивовижний
мікс символізму, модерну та академізму. Його роботи завжди наповнені таємницею.
Чи то античні сюжети, чи то меланхолійні жінки, чи то релігійні розписи — у
всьому відчувається подих іншого світу. Його називали «співцем сутінків», і він
як ніхто інший вмів передати цей перехідний стан між світлом і тінню.
– Напевно, що під час війни картини
купують менше?
– Логіка
підказує, що під час війни не до мистецтва, але реальність нашого артринку
зараз демонструє дивовижний парадокс. Насправді інтерес до українського
живопису лише зріс, хоча структура продажів сильно змінилася. Як не дивно, саме
під час повномасштабного вторгнення українські аукціони почали показувати
найвищі результати за останні роки. Наприклад, у 2025 році було зафіксовано
рекордні продажі робіт майстрів XX століття. Люди почали вкладати кошти у «вічні цінності» — класику та
визнаних геніїв (як-от Іван Марчук чи Марія Примаченко), сприймаючи мистецтво
як надійний актив.
За
кордоном попит на наше мистецтво зріс у рази. У 2024 році експорт картин і
скульптур з України збільшився майже у вісім разів порівняно з попередніми
роками. Це пов’язано не лише з тим, що світ хоче нас підтримати, а й з тим, що
наші художники нарешті стали видимими на топових майданчиках (Tate Modern,
MoMA).
Якщо
раніше картини купували переважно для інтер’єру, то зараз купують історію. Люди
шукають роботи, які рефлексують наш сьогоднішній стан. Галереї відзначають, що
зріс попит на графіку та сучасне мистецтво, яке можна легко транспортувати.
Цікаво,
що навіть під час війни в Україні відкриваються нові галереї (близько 14%
працюючих зараз галерей з’явилися вже після лютого 2022-го). Це свідчить про
те, що артринок адаптувався і знайшов нові сенси.
– У вас у культовому київському
арткафе «Золоті
ворота»
часто відбуваються колективні виставки відомих художників. Від юного
шістнадцятирічного Данили Ноздрі до поважних понад дев'яносто річних ветеранів
живопису. Наскільки важко подібне організувати?
– Організація
виставок такого масштабу та інклюзивності — це завжди величезний виклик, який
залишається «за лаштунками» для пересічного відвідувача. Коли в одному просторі
зустрічаються юний талант, як Данило Ноздря, та метри, яким за дев’яносто,
робота куратора перетворюється на складне поєднання дипломатії, логістики та
психології.
Найскладніше
— знайти спільну мову між різними художніми мовами. Ветерани живопису — це
традиція, вивірена десятиліттями техніка, певна консервативність і колосальний
досвід. Молодь — це експресія, пошук нових форм, часто відсутність страху перед
експериментом. Щоб виставка не виглядала як випадковий набір картин, куратор
має знайти «спільний знаменник» — тему або емоцію, яка об’єднає ці світи в
єдине ціле.
Арткафе
«Золоті ворота» має свою специфіку — це не «стерильний» білий куб галереї, а
простір з історією. Перетворити колективну виставку на свято означає продумати
все: від музичного супроводу до того, як люди будуть переміщатися між столиками
та картинами. Це має бути живий діалог, а не просто розвіска робіт. Чому це
важливо? Коли 16-річний художник бачить свою роботу поруч із твором легенди,
він розуміє, що він — частина великої української культури. А для ветеранів це
можливість побачити, що їхня справа живе і має майбутнє.
Це
важка робота, але коли бачиш повний зал людей, які усміхаються і дискутують про
мистецтво, розумієш, що кожен витрачений нерв того вартий.
– А якого кольору не вистачає
художникам?
– Сьогодні
українським художникам часто не вистачає кольору безтурботності. Це не просто
блакитний чи рожевий, а той специфічний відтінок чистого неба, який не
асоціюється з небезпекою. Це колір «тиші», який важко відтворити на полотні,
коли навколо зовсім інший контекст.
– Мистецтво дійсно ревниве — воно
вимагає, щоб людина віддавалася йому повністю?!
– Це
твердження — чиста правда, і кожен, хто хоч раз брав до рук пензель чи
намагався втілити ідею в життя, знає це на власному досвіді. Мистецтво — це не
хобі «з дев'ятої до шостої», це спосіб мислення, який неможливо вимкнути.
Справжній митець не припиняє працювати, коли виходить із майстерні. Він
продовжує підмічати гру світла на стіні, особливий вираз обличчя перехожого чи
незвичний ритм гілок дерев. Це постійний процес накопичення візуального
досвіду, який триває 24/7. Неможливо створити щось справді вартісне, якщо не
вкласти в роботу частину своєї душі, своїх страхів чи мрій. Це виснажує, але
водночас і дає величезний ресурс.
Як
тільки ти зупиняєшся і кажеш: «Я все вмію», мистецтво відвертається. Воно
вимагає постійного розвитку, експериментів та ризику. Художник завжди перебуває
у стані легкої незадоволеності результатом, що штовхає його до наступного
полотна. Історія знає безліч прикладів, коли заради творчості митці жертвували
комфортом, стабільністю, а іноді й особистими стосунками. Мистецтво вимагає
відданості, яка межує з фанатизмом.
Але в
цій «ревності» є і величезний дар. Тій людині, яка віддається йому повністю,
мистецтво дарує безсмертя та можливість говорити крізь віки. Ми досі відчуваємо
енергію того ж Котарбінського чи Глущенка саме тому, що вони не залишили собі
«шляхів для відступу» і вклали в роботи всього себе. Тому так, мистецтво
ревниве. Воно не погоджується на друге місце в житті. Але натомість воно робить
життя по-справжньому наповненим сенсом.
– А яка найдорожча картина у світі?
– Станом
на сьогодні, світовий рекорд утримує картина, навколо якої вже кілька років не
вщухають суперечки та детективні історії. Найдорожчою картиною у світі є
«Спаситель світу» (Salvator Mundi), яку приписують пензлю Леонардо да Вінчі. У
листопаді 2017 року на аукціоні Christie's у Нью-Йорку вона була продана за
неймовірні 450,3 мільйона доларів. Офіційно покупцем виступив департамент
культури Абу-Дабі, проте вважається, що реальним власником став наслідний принц
Саудівської Аравії Мухаммед ібн Салман. Після продажу картина фактично зникла з
публічного простору. Були чутки, що вона зберігається на суперяхті принца або в
секретному сховищі в Швейцарії. Її мали виставити в Луврі Абу-Дабі, але
презентацію скасували без пояснень. Мистецтвознавці досі сперечаються, чи
справді це робота самого Леонардо, чи все ж таки його учнів з майстерні (так
званих «леонардесків»), яку майстер лише трохи підправив.
– Які у вас плани на майбутнє, про що
мрієте?
– Мрії
про мир і перемогу — це те підґрунтя, без якого зараз неможливо будувати жоден
план. Це те, що ми тримаємо в думках щохвилини, коли працюємо, створюємо нові
проєкти чи просто п’ємо каву зранку. Це наша спільна точка відліку.
Якщо ж
говорити про професійні та творчі обрії, то плани доволі масштабні та
натхненні. Одна з найбільших мрій — побачити, як роботи з пограбованих музеїв,
зокрема з Херсонського художнього, повертаються додому. Мрію про день, коли ми
зможемо зробити виставку «Знайдене та Повернуте».
Хочеться,
щоб у Києві та інших містах з’являлося ще більше місць, де мистецтво не просто
висить на стінах, а «живе» разом із людьми. Де молоді художники можуть
виставлятися поруч із легендами, як це відбувається в нашому затишному просторі
біля Золотих Воріт.
Як
людина, яка любить книгу не менше за полотно, мрію про видання нових художніх
каталогів та ілюстрування творів, які рефлексуватимуть нашу нинішню силу. Книга
— це те, що залишається в історії назавжди.
Але
найголовніше — це мрія про те, щоб мистецтво в Україні знову стало справою
творення, а не збереження та порятунку. Щоб ми могли просто малювати сонце.
Бліц-анкета
1.
Улюблена риса характеру в людині – відповідальність і харизма
2. Ваша
домашня тварина – Собака Джек Рассел тер’єр, справжня дівчинка народилась 8
березня
3. Чи
вірите астрологічним прогнозам – частково, сама по знаку Зодіаку – Лев.
4.
Улюблене чоловіче ім’я – Олександр
5.
Улюблене місце відпочинку – Червоне море
6.
Найкрасивіше місто світу – Піраміди Майя в Мексиці
7.
Улюблені місця в Києві – Печерські Липки, Андріївській узвіз.
8.
Улюблений вид спорту – немає
9.
Улюблена телепередача – немає (останнім часом взагалі не дивлюсь телевізор)
10.
Улюблений фільм – немає, вподобання – історичні серіали та детективи.
11.
Улюблені співак і співачка – Фредді Мерк’юрі, Мадонна
12.
Улюблена пора року – літо
13. Улюблене
свято – Різдво
14.
Улюблені квіти – Гладіолуси
15.
Театр чи кіно – театр
16.
Улюблена страва – середземноморська кухня
17.
Улюблений напій – Prosecco
18.
Улюблений стиль одягу – мінімалізм
19.
Улюблений колір пристрасті – жовтий
20. Які
знаєте іноземні мови – нажаль не знаю (французька зі словником)
21.
Фунікулер чи річний трамвайчик – річний трамвайчик
22.
Улюблений вислів – «все буде добре…»
23.
Який ваш улюблений кумир – немає
24. Ви
щось колекціонуєте – старовинні книги казок
25.
Кава чи чай – кава
26. Яка
мелодія стоїть на вашому телефоні – класичний рінгтон «Marimba»
27.
Улюблений український політик – княгиня Ольга
28.
Побажання нашим читачам – вірте в неможливе
29.
Мрія на цей рік – чисте, мирне небо та багато творчих проєктів.
30.
Розкажіть свій улюблений анекдот…
– Один
відомий художник вирішив провести майстер-клас. До нього підходить початківець
та запитує: «Майстре,
порадьте як мені зрозуміти, що картина нарешті готова?»
Художник
сумно подивився на свій порожній гаманець і відповів: «Це
дуже просто, синку. Картина готова тоді, коли з’являється покупець, який
готовий її забрати, поки ти не встиг там ще щось «покращити», не прислухаючись
до звуків неба».
Нещодавно
на відкритті чудової виставки відомої художниці Лідії Нечипорук з красивою
назвою «Відчуття
весни»
Карина сказала:
«Нехай ця весна
буде ПЕРЕМОЖНОЮ, принесе в наше життя більше приємних моментів, радості, тепла,
усмішок! Нехай кожен день – дарує нові яскраві емоції та гарний настрій, а в
серцях – завжди живе віра в дива!!!»
Вже
дуже скоро напередодні Дня Києва відкриття колективноі виставки в межах
культурно-мистецького проєкту «Мелодія Києва» у виставковій залі 403
stiviartproject за адресою: м. Київ, Центральний Будинок Художника, вул. Січових Стрільців 1–5, 4-ий
поверх.
Модераторка
проєкту: Карина Кравець.
Серед
експонованих творів буде – і триптих знаного українського абстракціоніста
Данило Ноздря «Київ.
У Національному ботанічному саду»
(«Калина», «Бузок», «Черемшина»). Приходьте милуватися дивовижною красою кияни
й гості української столиці. Вхід вільний.
Дмитро
НАГОРНИЙ