Життєві дороги Андрія Бондаренка

Андрій Бондаренко, військовослужбовець ЗСУ, підприємець, засновник компанії ТОВ «Ронгбук», у лавах захисників Батьківщини з першого тижня війни.

Попри щоденний ризик життям та постійні військові баталії, він упевнений що Україна вистоїть і виборе міцний справедливий мир. А відтак, мріє про плани відбудови рідної держави та відновлення своїх довоєнних проєктів. У перерві між активними бойовими діями Андрій поспілкувався з кореспондентом Економічні новини і згадав багато цікавих моментів. 

Історія Андрія Бондаренка належить до тих небагатьох випадків, коли представник успішного бізнесу з перших днів повномасштабної війни добровільно стає на захист держави. Заступити на чергування на блок-посту вже 25 лютого 2022 року, а потім влитися до лав ЗСУ, змінити звичний комфорт на небезпеку – це серйозний вчинок. Звісно, в нього є стандартне обґрунтування цього кроку, мовляв, «йшов захищати свою Батьківщину й країну», але пояснення цьому треба шукати у всьому попередньому житті Андрія. Коли я почув, що він пишається тим, що родом із мальовничого і старовинного села Мисайлівка на Богуславщині, то одразу склав більшу частину його психологічного портрета. Це людина, для якої такі поняття, як «українська земля», «народ», «ідентичність», «мова», «історія», «звичаї і традиції» – не порожні звуки. Ще один момент – ріс без батька, а тому знає почім фунт лиха. Не мав у своєму житті волохатої лапи, яка тягнула б його нагору, а всього досягав сам. Хлопець із характером. Після школи вступив на факультет податкової міліції до Українського фінансово-економічного інституту, це було, по суті, військове училище з писаними і неписаними армійськими законами, муштрою та жорсткою дисципліною. Більшість курсантів мали фінансові можливості та могли собі дозволити жити в найманих квартирах, проте Андрій майже всі роки навчання жив у режимі казарми: підйом о шостій, крос, строєм – на сніданок, теоретичні заняття, військова підготовка, вправи із усіма видами стрілецької зброї. Каже, що йому це подобалося. Таким чином він фактично відповів на моє запитання: чи не відчував в собі гени козаків, гайдамаків, учасників битви з фашизмом під час Другої світової війни. Не просто відчував, а фактично видобув їх із глибин своєї підсвідомості і став реалізувати їх на практиці. Тим паче, що двоє його дідів були учасниками бойових дій у роки Другої світової. Їхньому онукові було б соромно відсиджуватися на печі, коли країна в небезпеці. Хоча Андрій цього і не визнає, але він фактично все своє довоєнне життя підсвідомо готував себе до якихось екстремальних випробувань. Оту патріотичну струночку, з якою народився в селі, він плекав і далі. Цікавився історією, перечитав масу книг про нашу минувшину, в дискусіях на цю тему йому не було рівних, клав на лопатки навіть дипломованих істориків. Як курсант факультету податкової міліції двічі брав участь у військових парадах до Дня Незалежності України – 2001 та 2002 роках. Той, хто придумав цю акцію, мабуть, добре розумівся на психології мас, бо вона підносить патріотичний дух учасників та глядачів до найвищої точки, коли хочеться йти за національним прапором у вогонь і воду. Той вогник, який запалюється в душах під час тренувань в «коробці» на стадіонах і аеродромах, а потім під час проходження Хрещатиком, горить усе життя і згасити його нікому не під силу. 

 Долаючи виклики війни 

Після закінчення вишу Андрій Бондаренко деякий час працював в органах податкової міліції, потім об’єднавшись з друзями однодумцями створили компанію, яка надавала юридичні та аудиторські послуги, згодом знову повернувся на службу в податкову інспекцію. Пізнав під час цієї роботи всі нюанси та колізії бізнесу в умовах діючої системи. На кожній із посад досягав найвищого професійного рівня. Мав хороші кар’єрні перспективи. Але хотілося спробувати себе в чомусь новому. Наприклад, у власному бізнесі, причому не паперовому, як раніше, а в реальному, де виробляються матеріальні речі. Таке підприємництво – це теж ризик. Але в цьому весь Андрій Бондаренко. Він любить ризик, проте з тверезою головою. Тобто не стрімголов з моста та у воду, а обережно, прорахувавши кожну дію. З 2017-го року його компанія зайнялася будівництвом доріг. Але у цій сфері знайшла особливу нішу – виробництво бітумної емульсії, оскільки в Україні відчувався дефіцит цієї продукції та зростаючий попит. Високоякісну ЕКШ можна було виробляти лише з якісного бітуму з Польщі та Білорусі. Була проблема зі зберіганням, обладнанням, транспортом, але поступово, крок за кроком їх розв’язували. Орендували італійську установку для виготовлення бітумної емульсії (ЕКШ-50, ЕКШ-60, ЕКШ-65 та ЕКШ-70), освоїли доволі складну технологію, придбали гудронатор для розливу емульсії та її перевезення – дуже рідкісну на той час. І вже в 2020 році вийшли на пік виробництва емульсії більше – 400 т. Надавали послуги по її розливанню. Разом з цим, було прийнято рішення про диверсифікацію бізнесу й відкриття нового напрямку – будівництво. Цей крок дозволив долучити підприємства висококваліфікованих та талановитих спеціалісті, оновити технічні засоби й відкрити нові горизонти бізнесу. Війна показала, що цей крок був надзвичайно важливим й далекоглядним. Саме завдяки напрямку будівництва, підприємство змогло зберегти свій колектив й продовжити роботу. Компанія займає активну позицію щодо допомоги ЗСУ й за власний кошт відновлює та ремонтує приміщення для військових. На сьогоднішній день, кількість таких проектів налічує вже не один десяток.

Війна б’є по всіх галузях економіки, особливо по інфраструктурних проєктах, які фінансуються державою. Незважаючи на це, компанія «Ронгбук», залишилася на ринку, зберегла свій колектив, зуміла не лише завершити всі проекти, розпочаті ще до війни, але й розпочати нові. Наприклад, побудувала «з нуля» декілька командних пунктів для військових частин. ТОВ «Ронгбук» системно ремонтує техніку для ЗСУ, є сталим партнером благодійних організацій. 25% чоловічого колективу компанії за прикладом свого керівника служать народу України. Інший засновник ТОВ «Ронгбук» - Коваль Олександр Леонідович також знаходиться в лавах Збройних сил України та бере безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України. 

Обидва засновника компанії «Ронгбук» на сьогодні перебувають у лавах ЗСУ та виконують свій конституційний обов’язок захищаючи Батьківщину. А з Андрієм нам вдалося поспілкуватись напередодні:

– Як ви оцінюєте якість великого будівництва? – запитую Андрія.

– Про шляхи, на яких я побував, нічого поганого сказати не можу. Будувалися, як на мене, за всіма вимогами технології та у відповідності з державними стандартами. Але це не може бути гарантією їхньої довговічності, бо в нас досі не розв’язали проблему перевантаження автотранспорту. Можу навести такий приклад. Дорога в Київській області, на будівництво якої ми постачали бітумну емульсію, вийшла дуже швидко з ладу, бо по ній у спеку проїхала фура з вантажем 105 т. Жодне полотно не розраховане на таку вагу. Тобто дорога не застрахована від того, що якийсь аграрій, щоб зекономити ходку максимально навантажує автомобіль.

– На початку війни в інформаційному просторі розкручувалася думка про те, що гроші, вкладені в будівництво доріг, можна було б використати на озброєння. Чи й справді нові шляхи завдали шкоди обороноздатності країни?

– Це спекуляції. Дороги – це судини економіки, без них вона не може розвиватися. Добра економіка – це податки, а податки – це озброєння. А тому не можна протиставляти дороги й обороноздатність. Це, по-перше. А по-друге, добра логістика – це 80% успіху на полі бою. Це вчасно підвезене харчування, боєприпаси, евакуація поранених і загиблих, безпека руху, збереження транспортних засобів. Наприклад, вщент розбиту дорогу протяжністю 150 км з Дніпра до н.п. Покровське через Синельникове ми долаємо за чотири години, ту ж відстань із Запоріжжя – лише за 1 год 20 хв. Доріг в європейському розумінні в Україні до 2019 року практично не було, через це економіка перебувала в стагнації, ми втрачали транзитний статус нашої держави, який для нас був дуже вигідним. Ще раз наголошую: дороги – величезний плюс для економіки. Це робочі місця для тих, хто їх будує й обслуговує, швидкість та безпека доставки товарів і людей. Завдяки високоякісним дорогам можна чітко, не лише по днях, але й по годинах, планувати бізнес. А тому, на мою думку, одним із найперших пріоритетів держави після війни має бути будівництво доріг. І не лише між обласними центрами, але й всіма населеними пунктами. За моєю оцінкою, близько 80% доріг в Україні підлягають повному відновленню. Роботи ще непочатий край, але без цього не можна буде відновлювати зруйновані міста і села, відроджувати економіку. Рухатися в ЄС треба гарними дорогами!

– Ви пам’ятаєте свій перший день війни?

– 22 лютого 2022 року я був в Богуславі, де маю батьківську хату із садочком, в якому я посадив 120 дерев, замовив для них стовпчики – шпалеру, через два дні її мали привезти, окрім цього знімав підлогу в кухні, планував там зробити теплу підлогу. Досі там все, як і було того дня: зірвані дошки, розкладені інструменти. 25 лютого ми з однокласником пішли у військкомат, залишили там свої дані, але тоді у бойові частини брали в першу чергу тих, хто має військовий досвід, моє спеціальне звання до уваги не взяли, бо воно в ЗСУ не котувалося, нас спрямували у міську раду, яка тоді формувала добровольче формування територіальної громади, і вже з 25 лютого ми стояли на блокпостах біля Богуслава зі своєю мисливською зброєю. Нас було небагато, а тому чергували по шість годин, через деякий час, коли людей стало більше, режим став не таким жорстким. 4 квітня мене запросили до Богуславського ТЦК, вручили повістку і 6-го я вже мав прийти з речами для відправки у Дівички. Там із новобранців сформували протитанковий артилерійський дивізіон. Квітень був холодний, умови польові, всі перехворіли. Освоювали артилерійську зброю, зокрема гармату «РапіраМТ-12», а також ПТРК, я був гранатометником. 10 червня нас направили на стик Дніпропетровської Запорізької і Донецької областей. Це досить гаряча точка війни. Керували нами досвідчені бойові офіцери, які добре знали свою роботу, а тому втрати були невеликі, зате шкоди ворогові завдали великої. В той період був великий голод на снаряди калібру 155мм. Без права на промах. Але наші 100-мм «Рапіри» мали достатньо БК для відсічі штурмових дій ворога і творили справжні дива в своїй зоні відповідальності. Дві одиниці могли тижнями тримати позиції, підтримували також підрозділи ТРО. Потім нас вивели з цієї ділянки, переформовували з дивізіону в батальйон, в червні відправили на Сумщину, а в серпні відправили на Курщину, де ми пробули до листопада 2024 року.

Зараз я на посаді начальника служби військової техніки, моїм попередником був мій однофамілець Вадим Дмитрович Бондаренко, який загинув в травні 2023 року. Дуже чесна, порядна і мужня людина. Перед призначенням на цю посаду я пройшов переатестацію зі спеціального звання на військове, з капітана податкової міліції – на старшого лейтенанта ЗСУ.

– Ви можете сказати, що за цей час стали іншою людиною?

– Геть іншою – ні, але три роки з гаком на війні, звісно, вносять свої корективи. Так, є зміни у поглядах на багато речей і явищ, відбулася переоцінка цінностей. Коли тривалий час перебуваєш в зоні комфорту, а потім опиняєшся в екстремальних умовах для тебе найціннішими є кілька простих речей: теплий душ, кілька годин сну в спокої навіть у корівнику чи в сараї, контакт із близькими, а також надійність товариша в бою. Гроші, слава, матеріальні блага, якісь розваги видаються звідси марнотою марнот, на яку не варто витрачати життя. Ті якості, яких набув в цивільному житті: розумний ризик, прорахунок своїх дій із прогнозуванням наслідків, самодисципліна, вміння спілкуватися з людьми допомогли мені адаптуватися до військових умов. Однак ті риси, які з’явилися в мене на війні: рішучість, витримка, вміння діяти в надскладних умовах, думаю, дозволять мені краще вести бізнес.

 – Один ютуберний діяч сказав, що воювати повинні представники нижчих верств, але не еліта…

– Всі свої відпустки я проводив в батьківській хаті. Я завжди, ніби повертався в лютий 2022-го року, бо всі свої плани і щодо ремонту хати й бізнесу були поставлені на паузу. Однак я дивлюся на сусідів – будинки, паркани ростуть, на вулицях з’явилося стільки нових моделей автомобілів, яких я раніше не бачив, причому дуже дорогих. В Богуславі цей контраст впадає в очі ще не так, проте столиця вражає шиком: кав’ярні, ресторани, тренажерні зали переповнені, на вулицях повно молодих здорових чоловіків, з поведінки й облич яких зовсім не видно, щоб вони переймалися війною. І в той же час у твоїй пам’яті свіжі кадри вибухів, крові, втрат. І це бачу не лише я, але й мої побратими. Це тисне на психіку. Особливо тоді, коли там перебуваєш уже більше трьох років без перспективи ротації. Тобто коли розумієш, що ця війна – не для всіх, це серйозно б’є по мотивації, заганяє у депресію. Не знаю, що треба робити, але до нашої боротьби мають бути залучені всі у різних формах. Навіть якщо ти не можеш тримати зброю, в армії багато інших служб – логістика, забезпечення, бухгалтерія, юридичні відділи, ремонт військової техніки, в яких можуть служити цивільні люди. Повинен сказати, що приклад політиків, а також артистів, спортсменів справляє на людей в армії дуже позитивний вплив, піднімає їх дух, вони розуміють, що їх не кинули, вони потрібні країні. Я не можу звинувачувати людей, які в цих умовах займаються чесним бізнесом, котрі акумулюють навколо себе однодумців і зберігають колектив, щоб він давав результат, приносив користь економіці, не одноразово до них звертався і ніхто не відмахнувся, всі допомагали, цим людям я не можу сказати: чому ти не воюєш, але до чиновників і до їх родичів, які до сьомого коліна в бронях – до них дуже багато запитань.

–А чи не виникало радикальних думок: а чим це я в житті займаюся? Чи не час взятися за щось інше?

–Мені дуже приємно, коли бачу результат своєї роботи. Моє кредо – не просто бізнес «купи – продай», а робота над чимсь реальним, корисним для людей. Мені приємно ставити перед собою великі завдання і реалізовувати їх. Я згадую, з чого ми починали: маленький вагончик, кілька лопат, а тепер маємо потужну базу: свої екскаватори, навантажувачі, вантажні автомобілі, власний гудронатор, асфальтоукладач, тощо. Приємно їхати по дорозі до будівництва, якої причетний, радію, коли люди відзначають її якість, а найкраще, коли її взагалі не помічають, бо вона рівна й гладенька, хоч яйце по ній коти. Хочу, щоб після мене залишилося побільше таких доріг. Це і буде мій внесок у відродження країни, в якій дуже багато чого треба змінити після війни.

Джерело: https://enovosty.com/uk/ekonomika-ukr/full/vijskovij-budivnik-andrij-bondarenko-xoroshi-dorogi-ce-shlyax-do-peremogi-i-procvitannya-v-majbutnomu