Схопили в Аргентині, перевезли в Ізраїль, судили, аби за два роки повісити. Та чи справедлива ця смерть для нелюдів? Якого покарання для них буде достатньо?
Про те, що Адольф Ейхман живе в Аргентині, Моссаду стало відомо ще 1957 року. До цього доклали руку троє: старий німецький єврей-іммігрант Лотар Герман, його донька Сільвія та один з прокурорів на судових процесах Освенцима Фріц Бауер. Сільвія випадково почала листуватися (а деякі джерела кажуть, що зустрічатися) зі старшим сином Ейхмана Клаусом. Той і похвалився заслугами батька перед дівчиною. Хто знає, можливо, нацистський злочинець так і залишився б непокараним, якби не це зухвальство власного сина.
На момент свого арешту Адольф Ейхман вже був Рікардо Клементом, працював на заводі Mercedes-Benz та жив ледь не у злиднях в невеличкому аргентинському містечку Сан-Фернандо. Ця явна фінансова скрута, власне, тривалий час і збивала з пантелику агентів Моссаду - вони не могли повірити, що настільки впливова при нацистському режимі людина живе в настільки скромних умовах. Але, зрештою, Ейхман таки був схоплений та переправлений у Ізраїль.
Після другої світової війни та капітуляції Німеччини таких нацистських “адольфів” по всьому світу розповзлося чимало. Католицькі єпископи та представники Червоного хреста радо допомагали вбивцям змінювати документи та уникати справедливого покарання. Але от, що особливого в історії Ейхмана: після арешту він зізнався, що відчував стеження за собою. Проте настільки втомився тікати та переховуватись, що вирішив покінчити із цим раз і назавжди. На суді він визнав свою причетність до злочинів, в яких його звинувачували, але винним себе не вважав. Бо він був фанатом і маньяком. Як і багато хто з них.
Комендант концтаборів та гауптштурмфюрер сс Франц Штангль, комендант трьох концтаборів у окупованій Польщі Йозеф Швембергер, начальник гестапо в окупованому французькому Ліоні Клаус Барбі (той самий, який катував малих дітей та особисто гвалтував жінок, або ж “пускав у хід” спеціально заточених на це собак) та деякі інші померли у досить пристойному віці через різні хвороби у в’язниці. Там вони спокійно відбували своє довічне ув’язнення. Навіть після всього, що скоїли.
Звичайно, є й більш оптимістичні для нас приклади покарання диктаторів. Президента Іраку Саддама Хусейна, наприклад, японського лідера Тодзьо Хідекі, першого президента Екваторіальної Гвінеї Франсиско Масіас Нгема та його приспішників стратили. Румунського диктатора Ніколае Чаушеску розстріляли разом із дружиною, а колишнього лідера Домініканської Республіки Рафаеля Трухільйо застрелили у власному авто. Прикладів багато. Проте перечитайте їх ще раз, а потім дайте чесну відповідь: яке з покарань здається вам достатнім? На якому ви готові зупинитись та сказати, що справедливість взяла гору?
Особисто я довго шукав відповідь на це питання для себе самого. І от, що зрозумів: історія свідчить про те, що ображений народ, найчастіше, вимагав для своїх кривдників смертної кари. Але що та смертна кара однієї людини у порівнянні з тими мільйонами скоєних диктаторами вбивств?
Два канадських психологи - Делрой Паулус та Кевін Вільямс - ще 2002 року розробили концепцію, аби вивчити складність характеру вбивці. Особливо серійного або ж диктатора. Так от, вони мають три спільні риси: нарцисизм, субклінічна психопатія (із низьким рівнем тривожності та повністю відсутніми співчуттям і емпатією) та макіавеллізм (з його маніпулятивними стосунками і ігноруванням моральних норм). І я переконаний, що гірше за все диктатору-маньяку стане тоді, коли позбавити його можливості насолоджуватися своєю значимістю та по самі вуха опустити в лайно ще за життя. Так, аби смерть здалася йому подарунком долі.
Так, трибунал потрібно створювати, аби кожен воєнний злочинець був покараний і знав про те, що цієї кари йому не уникнути. Але, разом із тим, ми продовжуємо просити у країн-партнерів вводити нові та нові санкції, обмежувати монстрів та тугіше затягувати на їхніх шиях зашморги. Аби надалі єдиним, чого б вони самі прагнули, залишилась власна смерть.