Масовані ракетні обстріли минулого тижня, щоденні обстріли цивільних об’єктів у прикордонних областях - це не про військову стратегію. Стратегія ведення війни - справа розумних.
Ці обстріли - про ницість та підлість, про страх поразки в чесному бою та загальне боягузтво. Давайте згадаємо не зайвий раз (раптом, хто забув), що війна в Україні триває не рік. А вже повних дев'ять - з того моменту, відколи ворог нахабно вдерся в наш Крим, а потім заліз і на схід. З квітня по вересень 2014 року росіяни захопили частину Донецької та Луганської областей. Взимку 2015-го вони просунулись ще далі. У червні 2016 року була Світлодарська дуга, а у жовтні - бої під Авдіївкою. Перманентні наступи та відступи йшли постійно.
А ще були Мінські домовленості. Так, вони дали нам змогу перевести військові дії у більш повільний темп та підготувати власну армію. Проте, разом із тим, воїни ЗСУ були у своїх діях буквально зв’язані по руках - не могли йти у наступ і не завжди могли навіть відкривати вогонь у відповідь. Все лягало на плечі добробатів. Вони могли і робили все, за що ми їм сьогодні щиро вдячні.
Так от, наступ зараз. Ворог заявляє про бажання захопити Донецьку та Луганську області. Але є сильні сумніви, що вони на цьому зупиняться.
9-10 лютого обстріляли Запорізьку область. Для Запоріжжя це була найбільша атака по місту від початку повномасштабного вторгнення. Лише за одну годину - 17 прильотів. А ще були Харків, Дніпро та Сумщина. Навіщо? Якщо вже вирішили “зупинитися” на Донбасі? Відповім: бо не вирішили. Запустити масу військових на східному напрямку, щоб спробувати задавити наших воїнів чисельністю - це вирішили. Проте офіційні джерела щодня повідомляють про десятки відбитих нами атак ворога!
Як би не хотіли росіяни, але ми вже давно не ті, що були в 2014 чи навіть у 2018. В кожного з нас (а тим паче, у професіоналів із ЗСУ) вже кращі навички та сильніша мотивація.
Ні, в жодному разі я не схильний до бездумного оптимізму. Так, в нас на фронті чималі проблеми. Так, ми теж зазнаємо серйозних втрат. Але вихід є. Нам потрібно більше зброї. Більше зброї дальньої дії. Більше літаків і танків. Так, щоб ми працювали на “кожному поверсі”, не залишаючи ворогу навіть часу на оговтання. Так, щоб їх не рятувала навіть масовість. Якщо вже життя російських громадян настільки знецінені в їхній державі, то нам вони не потрібні тим паче. Все, що нам потрібно, - зброя. Далі ми самі. До останнього звільненого клаптика своєї землі.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.