Старезне чорно-біле фото, з минулого ще життя… Хтось із колег запостив його у ФБ, нагадавши хвацькі часи першої половини 90-х. Тоді наша команда спортивних журналістів «Пресинг» функціонувала ледь не в тижневому графіку професійних колективів: практично кожні вихідні – товариський матч або турнір.
На цій світлині ми – після гри з дніпро(петро)вськими колегами, командою «ТриГол». Їхній капітан Віктор Ожогін сидить третій праворуч, я – одразу за його спиною, положивши Другану руку на плече. Друган – для нього то, напевно, найвищий ступінь рідності. Це і товариш по журналістському цеху, і брат, і кум тощо.
Напередодні обговорювали це фото з Олексієм Семененком, віце-президентом київського «Динамо» й таки Вітіним кумом. Розпізнаючи наших київських колег і тепло жартуючи над ними, зокрема й над нев’янучим Ожогіним.
А Вітя в ті хвилини – лежав на операційному столі. Це з’ясувалося наступного ранку. Зазвичай Олексій не телефонує мені принаймні до обіду, знає, що люблю поспати, бо ж часто-густо творча пора застає десь далеко за північ. Тому я одразу відчув тривогу. «Ожогін… Важко поранений… Живий, на щастя. У шпиталі в Дніпрі. Сам зателефонував після операції…»
Перед цим, як поділився Олексій, від Віктора було в Телеграмі відео того, як працює «град» їхнього підрозділу («Дві хвилини і з’ї…лися, бо накриють позицію»). Й фото з-під Лимана – розкішна річкова панорама з двома підірваними мостами в центрі кадру («А це знову Сіверський Донець. І знову ми його на човниках перетинали»).
…Під час виконання бойового завдання зазнав осколкового поранення. Суха фраза – скільки таких у зведеннях про війну. «Бої місцевого значення». «Відбили атаку ворога». «Підрозділи тримають оборону». «Зазнав осколкового поранення». За кожною з тих фраз – людські життя. Або, на жаль, обірвані, або ж – збережені. В його, Ожогіна, випадку – завдяки незламності та вірі, але найперше – завдяки побратимам. Що вчасно надали допомогу командиру, котрий стікав кров’ю. Що несли шість кілометрів під обстрілами через замінований ліс. Потім – форсували річку на гумових човнах і тягли ще три кілометри, аби якнайшвидше відправити до Дніпра, де вже чекали хірурги. Дійшли. Встигли. Врятували, дякувати Богові!
Наразі Віктору потрібні не тільки наші молитви й слова підтримки в соцмережах. Не варто пояснювати про вартість лікування й реабілітації після кількох операцій. Матеріальна участь у відновленні Героя – це найменше, чим ми зараз можемо посприяти.
Кошти можна надсилати на банківські карти доньки Віктора, Анни: Приват – 5168745021462863, Моно – 4441114453042937.
Юрій КОРЗАЧЕНКО