Акт Злуки 22 січня 1919 року, яким Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка проголосили державну єдність показав несподівану силу тяжіння до об‘єднання частин одного народу
Адже до однієї, рідної для себе, держави ці дві частини одного народу входили майже сім століть тому: під час оборони Дмитром - воєводою Данила Галицького - Києва від монголо-татар у 1240 році.
Однак і через ці сім століть іноземних впливів, штучного витравлювання національного духу загарбниками, українці Заходу і Сходу України не переставали вважати себе одним народом.
Ще Богдан Хмельницький під час визвольних змагань 1648-57 років сказав, що його мета – звільнення всіх земель „доки мова руського люду сягає”. Тоді це було по Люблін.
Треба сказати, випадок потужного тяжіння між Сходом і Заходом України – один з унікальних у світовій історії.
Висадившись в Америці, англійці, валлійці і шотландці вже через пару поколінь перестали вважати себе британцями.
Проживши всього лише 45 років в різних німецьких державах, східні й західні німці досі не можуть звикнути один до одного.
Натомість українці, які з глибокого Середньовіччя не жили в своїй державі, століттями не мали скільки-небудь цілісного власного економічного, політичного, інформаційного простору, через сім віків оголосили про возз‘єднання. І не в часи миру і процвітання, а в буремні воєнні роки.
А все тому, що Україна як держава і народ „добре скроєна”.
Існують потужні історичні аргументи за цілісність і єдність України.
По-перше, Україна має унікальну для Європи тяглість історичної єдності. Уже щонайменше дві з половиною тисячі років як Україна становить собою цілісний територіальний організм.
Усі ранні державні утворення на території України практично вкладалися в межі сучасних кордонів України. У цьому питанні із сучасних європейських народів з Україною може змагатися хіба що Греція.
Велика Скіфія, перша держава на українських землях, за даними Геродота мала розмір квадрата зі сторонами в 700 кілометрів та основою у вигляді узбережжя Чорного й Азовського морів, практично вкладаючись у сучасну територію України.
По-друге, майже всю територію України охоплював і антський племінний союз IV-VII століть нашої ери, практично вкладаючись у межі сучасних кордонів України. Анти – безпосередній попередник Київської Русі. Більшість українських істориків слідом за Михайлом Грушевським вважають цю взаємодію слов‘ян і сарматів в межах антського союзу племен етнічною основою українського етносу.
По-третє, існує елементарний факт: Русь – це повна територія сучасних Київської, Житомирської, Чернігівської, Сумської областей та частин Полтавської, Черкаської і Вінницької областей.
Руссю у 8-17 століттях називалася виключно Центральна Україна, а з 12 століття і по 20 – ще й Західна. Усі інші підконтрольні Києву землі (Полоцьк, Новгород, Суздаль тощо) не вважалися Руссю. Відповідно, їхнє населення не вважалося русинами.
Ця проста істина підтверджується тисячами літописних згадок, і не має жодного серйозного опонента серед учених.
Не менш вагомі аргументи етнічного характеру „за” єдність країни.
Східна з одного боку і Центральна та Західна Україна з іншого відрізняються лише тим, що Центральна й Західна Україна становили „ядро” Київської Русі, а Східна Україна колонізована відносно нещодавно.
Однак, і Східна Україна колонізована переважно вихідцями з тієї-таки насамперед Центральної, а також і з Західної України.
Не заперечуючи ролі етнічних меншин, усе ж слід наголосити: на всій території Східної України етнічні українці становлять більше 50%, за винятком маленьких і відірваних один від одного анклавів.
Інша ситуація у всій Україні тільки в Криму. Однак навіть там є пара районів, де українці становлять більшість.
І Східна, і Південна Україна своєю історією міцно прив‘язані до решти держави.
Донбас почали приєднувати до України ще Володимир Мономах та Ігор Святославович, герой „Слова о полку Ігоревім”.
Задовго до Джона Юза та Російської імперії, десь на початку XVI століття на Донбасі виникають численні поселення українських козаків, згодом об‘єднаних у Кальміуській паланці Війська Запорізького.
Київські князі контролювали Південь України на Дунаї. Місто Олешки на Херсонщині (блюзнірськи перейменоване більшовиками на Цюрупинськ) – стародавній оплот Київської Русі на Причорномор‘ї, яке, переживши численні навали орд, впало лише під ударами монголо-татар.
Землі Східного Криму – стародавня власність Київської держави, піддане Києву і Чернігову князівство Тмутарокань.
Київський князь Володимир Великий взяв Корсунь (Херсонес) задовго до того, як на його місці виник Севастополь.
Землі Війська Запорізького охоплювали майже всю територію сучасного Південного Сходу України – землі Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської областей.
Український козак Іван Сірко брав Очаків і Перекоп раніше за маршала Мініха.
Український козак Петро Сагайдачний брав Феодосію і Євпаторію ще тоді, коли вони називалися Кафою і Гезлевом, задовго до росіян.
Запорізькі козаки багаторазово брали штурмом татарське укріплення Хаджибей, ще до того, як воно стало називатися Одесою.
Фактом є те, що ті території, які становили „ядро” Київської Русі, тобто Центральна і Західна Україна, є україномовними, із дещо сильнішою національно-державною самоідентифікацією.
Ті ж, які були колонізовані відносно нещодавно, є переважно російськомовними. Однак, така російськомовність Східної і Південної України утворилася зовсім нещодавно – протягом життя пари поколінь.
Екс-голова Донецької облради Анатолій Близнюк
, як утворювалася ця російськомовність: «Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю.
А завуч меня за ухо: «Молодой человек. Вы в какой школе учитесь?» В русской. «Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть школа украинская, вот туда вы пойдете». Вот такими принципами нас отучали разговаривать на родном языке. А вообще – мы патриоты»
Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частину України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.
Тому кожен рік життя в українській державі наближає нас до того часу, коли ці нашарування вже не будуть вирішально впливати на політику окремих регіонів та держави.
Основний історичний пафос української культури, який звучить у всіх її творах, починаючи із „Слова о полку Ігоревім” – це заклик до єдності.
Перед смертю Ярослав Мудрий сказав синам: „І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим”.
Скіфський цар Скілур у ІІ столітті до н. е. перед смертю запропонував кожному із своїх численних синів зламати пучок дротиків. Коли жоден з них не зміг це зробити, він на їхній очах легко зламав усі дротики по одному, пояснюючи синам, що діючи спільно, вони залишаться сильними, а розділившись і ворогуючи між собою, загинуть.
Цю логіку інстинктивно розуміє український народ, навіть тоді, коли її не розуміють політики. Тому сепаратизм не здатен вирости з українського ґрунту.
Саме тому 22 січня є одним з найвеличніших свят України.
Воно свідчить, що і в найтяжчих часах є свій сенс – вони дають шанс проявитися кращим рисам людей і народу.
На фото - єдина збережена ікона з іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври, 1720-ті роки. Бачите, що у Богородиці в руці? Чи комусь ще схочеться перевертати наш прапор?
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.