Державні підприємства й ефективний менеджмент: міф чи реальність?

«Держава – найменш ефективний власник!» – цей девіз усіх прем’єрів України ми чуємо усі роки незалежності України. А воно ще «родом з УРСР», адже наш Фонд держмайна старший від незалежної України.

Хто призабув, ФДМ створили іще при «перебудові» УРСР, а депутати першого скликання Верховної Ради України в далекому 1992-му зберегли цей орган як «тимчасового повіреного в справах». Такий собі «мозковий центр», призначений законно і прозоро передати державну власність радянської спадщини у «добрі приватні руки». 

Та як відомо, тимчасове – це найбільш постійне під українським сонцем. Тож при «злочинному» президенті Януковичі в 2011-му ФДМ став легальним держінститутом у прямому президентському підпорядкуванні. Відтоді українські президенти – Порошенко та Зеленський призначають голову главу ФДМ за погодженням парламенту. Звільняє очільника фонду також президент, до того ж має всю свободу зробити це будь-коли на власний розсуд, бо переліку підстав для відповідної ситуації у законодавстві нема.

Чому це важливо знати? Бо нині майже 4 тисячі держпідприємтсв в Україні офіційно чекають свого роздержавлення, а фактично – перебувають у тіньовому управлінні «сірих кардиналів» від влади й олігархічного бізнесу та їхніх політичних лобістів.

Експерти економісти і юристи зауважують: вітчизняне законодавство з управління держпідприємствами діряве та сповнене юридичних колізій, за допомогою яких «знаючі й зацікавлені люди» можуть обкласти різноманітними пастками й підвісити «на гачок» будь-якого керівника ДП.

Усією роботою держпідприємства керує міністерство, якому воно підпорядковане.  Усім майном ДП розпоряджається Фонд держмайна.  А якщо держпідприємство пройшло через корпоратизацію, то проблем йому при нагоді створять ще більше (Див: Что не так с корпоративным управлением госпредприятий Украины? - https://notabene.news/chto-ne-tak-s-korporativnym-upravleniem-gospredpriyatij-ukrainy/?fbclid=IwAR1PY_WWeWpm0TElv_ldzA5BQ4IhNvr4KHux3Zxo5CwNKPQPFaVAR2cfFP4). Навіть якщо воно отримує ефективний менеджмент та демонструє гарні фінансові показники.

Найбільш актуальний і показовий приклад такої ситуації ілюструє історія з екс-керівником «Борисполя» . Як відомо, зараз САПери звинуватили його у нібито «перевищенні службових повноважень, що завдало державі збитків на 16,5 млн грн» у роки, коли він керував «Борисполем».

Журналісти вже знайшли в цій «детективній» НАБУ-історії цікаві деталі (Див: Фонд госимущества Украины: временный поверенный на 30 лет - https://notabene.news/fond-gosimushhestva-gosregulirovanie/?fbclid=IwAR2BuJSU9sjbgA9IZJiKaTpEoibYhvwNiVKD_GfH1u0Ve3yvZRlNL7SOCx4). Насамперед, що якраз при Дихне «Бориспіль» вперше за 3 роки почав отримувати прибуток: 750 млн грн. у 2015 році. Цим досягненням тоді навіть голосно хвалився прем’єр Яценюк.

Відтоді аеропорт «Бориспіль» суттєво наростив свій пасажиропотік, подвоївши його за чотири роки. А сам Дихне неодноразово визнавався одним із найбільш ефективних керівників у різноманітних рейтингах як антикризовий менеджер. Після чого, власне, і очолив МАУ, яка гостро потребувала змін.  Щоправда, року на це йому не вистачило. Та й пандемію ніхто спрогнозувати не міг.

На жаль, таких державних топ-менеджерів «завзяті» НАБУ і САП на разі стигматизують як «суспільне зло», прикриваючи свої провали з справами «періоду Януковича», гладковських, злочевських, Роттердам плюс та інших.

Щоправда, антикорупціонери забули вказати, що нібито «завдані збитки» - це лише недоотримана вигода, яку ще треба довести. І що причиною цієї шкоди насправді є недолуге українське законодавство про державне майно. Яке мало «вписується» у конкурентний світ.

Так сталося, що чинне законодавство наділяє ФДМ (як розпорядника держмайна) правом діяти із цим майном як завгодно на власний розсуд, але при цьому не встановлює жодного обов’язку  по термінах і не містить жодних інструментів контролю за результатом.

Втім аеропорти – це сфера послуг, їхні клієнти – це передусім, ми, люди. Аеропорт повинен забезпечувати для пасажирів інфраструктуру – аптеки, заклади харчування, преса, обмотка багажу, банки, обмінники. Все те, що є у будь-якому цивілізованому аеропорту світу. Аеропорт не може чекати два роки, поки Фонд знайде орендаря.

Не знаю, чи пам’ятає хтось, але коли відкрився термінал F і звідти почав літати Раянейр, в аеропорту не було навіть де купити воду. А все тому, що площами «дуже ефективно» розпоряджається Фонд держмайна. Щоправда, мало хто з пасажирів це розуміє і справедливо скаржиться на керівництво аеропорту.

Нинішній очільник ФДМ Дмитро Сенниченко, прислухавшись до «голосу здорового глузду», вже зараз анонсує, що відтепер при передачі в оренду майна аеропорту «Бориспіль» буде враховуватися цільове призначення, встановлюватися розмір орендованої площі, прискорюватися процедури. Але ж ці «косметичні» коригування навряд чи зарадять абсурдній ситуації.

Бо поки кожен рядовий чиновник Фонду, а їх там працює ціла армія по всій Україні в регіональних підрозділах, діє з держмайном як феодал у своїй вотчині: вирішує, кому і що здавати в оренду, яке майно вважати непридатним, яке комерційним тощо – держмайно перебуває в дуже занедбаному стані.

Фонд держмайна в Україні створювали за зразком подібного Фонду в Німеччині. Але німці його створили на 5 років для роздержавлення власності в східній Німеччині при об'єднанні країни і потім ліквідували. А у нас за майже 30 років незалежності очевидно: два головні завдання Фонду – управління держмайном і приватизація держвласності – провалені, проте нардепи досі не змінили в законі навіть процедуру призначення/звільнення його голови.

«Не тут мене призначали, й не тут мене будуть звільняти», – подейкують, що саме так любить жартувати в дружніх колах Дмитро Сенниченко. Отже, у кожному жарті є доля жарту, а все інше… правда?