Величезна рідкість сьогодні – вміння не брехати самому собі

20 мая 2020, 14:26
Владелец страницы
Журналист
0
9

Уміння не ховатися від правди та приймати її, якою б вона не була – Олег Володарський

הֲרֵינִי רוֹצֶה לֵילֵךְ (למקום פלוני. ויאמר את שם המקום אליו בכוונתו ללכת)

בִּרְשׁוּת ה' יִתְבָּרֵךְ וּלְמַעַן שְׁמוֹ.רבונו שֶׁל עוֹלָם: בְּדִבְרֵי קָדְשְׁךָ כָּתוּב לֵאמֹר: הַבּוֹטֵחַ בַּהּ' חֶסֶד יְסוֹבְבֶנוּ. ה' אֱלֹקִים אֱמֶת, תֵּן לִי בְּרָכָה וְהַצְלָחָה בְּכָל מַעֲשֶׂה יָדַי, כִּי בָּטַחְתִּי בְּךָ שֶׁתִּשְׁלַח לִי בְּרָכָה, וִיְקוּיַם בִּי מִקְרָא שֶׁכָּתוּב "הַשְׁלֵךְ עַל ה' יְהָבְךָ וְהוּא יְכַלְכְּלֶךָ", אָמֵן.

З історії: засновник хасидизму лікував Олексу Довбуша

У середині ХІХ ст цадик – духовний провідник – Ізраель Фрідман був змушений втекти від переслідування з Росії (міста Ружин) до Австрії й осів у Садгорі, де знаходиться його могила. Його поважали не лише іудеї, до ребе приходили просити благословіння представники інших народів і релігій. Нащадки Фрідмана у 70-ті роки ХІХ ст збудували синагогу, яка стала окрасою містечка. Лінія Ружинсько-Садагурських хасидів розділилася на шість «домів» – Вижницький, Боянський, Садгірський, Кимпулунзький, Чортківський і Гусятинський. Представники домів розселилися по всьому світу.

Хасидизм – відгалуження іудаїзму, що виникло на території України у першій половині 18 століття. Засновник течії – Баал Шем Тов, який деякий час жив у Вижниці, а похований у Меджибожі. Існує легенда, що Баал Шем Тов був знайомий з Олексою Довбушем та навіть лікував опришка після поранення.

Близько 600 іудеїв з різних країн світу відвідали Буковину 12-13 травня. Вони є послідовниками Садигурсько-Ружинської гілки хасидів і приїжджали у наш край, щоб відвідати могили праведників, похованих у Садгорі та Вижниці.

Послідовники шести домів, заснованих цадиком Ісраелем Фрідманом та його нащадками, зараз розселилися по всьому світу, розповів чернівчанин Михайло Крайс. У США навіть є містечка, які називаються Віжніц, де живуть представники найчисельнішої Вижницької гілки. Тепер вони приїжджали до нас на могилу ребе у Вижниці, також відвідали синагогу в Садгорі, яка зараз відновлюється, та могилу Фрідмана.

Джерело https://molbuk.ua/chernovtsy_news/91992-synagogu-v-sadgori-vidkryyut-uzhe-cogo-roku.html

Громадський діяч, представник єврейської громади Чернівецької області Михайло Крайс

Була вже глибока ніч. В голові весь день крутяться слова і фрази цієї статті, а я ніяк не можу їх зібрати докупи. Нічне місто наповнювалося тишею, а на думку приходили картинки твого улюбленого міста, Михайле. Ці згадки, як бальзам на серце для мешканця мегаполіса, котрий так поспішає жити, що забуває про те, як це любити, мріяти, дружити…

 

За цією безперервною метушнею вони зраджують себе, забуваючи, стираючи зі спогадів маленькі дворики, скрипучі дерев’яні сходи, гомін комунальних квартир і крики матерів, котрі кличуть до столу своїх невгамовних розбишак. А ще каштани. Уявляєш, вони не помічають каштани. Лапаті зелені каштани, що дарують силу та надію жити. Пам’ятаєш, як ми ще зовсім юні в туфлях і барвистих краватках, з модними зачісками і французьким одеколоном… Ми також у свій час поспішали жити. Ми прагнули підкорити світ. Який там світ, цілий Всесвіт! Ти пам’ятаєш ті часи. По-різному було. Сумно і весело. Інколи навіть занадто сумно і занадто весело. Ми не будемо сьогодні про це… Сьогодні хочеться просто посидіти… помовчати… згадати…

Нас не навчили приймати компліменти. Нас навчали, що хвалять слухняних, пристосованих, таких як всі. Таких, якими нам ніколи не стати. Тому я не буду писати про тебе хвалебну статтю, ти мене не зрозумієш. Описати складний, продуктивний шлях? Так ми продовжуємо іти кожен своїм шляхом, не зраджуючи собі. Лише хода з віком стає важчою. Накидати пишномовних фраз про все і ні про що? Ні, Михайле, не хочу і не буду. Просто буду собою. Таким як є. І продовжу наш діалог, котрого мені тепер так бракує.

 

Це величезна рідкість сьогодні – вміння не брехати самому собі, не ховатися від правди та приймати її, якою б вона не була. Пам’ятаєш, як говорила неймовірна Фаїна: «Краще бути хорошою людиною, котра лається, ніж тихою, вихованою сволотою»? З останніми у нас дефіциту немає. Це безкінечний ресурс «шарікових». Вони, наче бур’ян, проростають звідусіль. А ось тих, з ким можна побути собою зустріти дедалі важче.

 

А душа прагне по-справжньому понервувати. Станцювати щось дике і несамовите. Вчепитися в гриву коня на всьому скаку. Пролетіти по трасі під 200, так, щоб ніхто не помітив. Дивні забаганки. Незрозумілі для багатьох. А ми так прагнемо. Туди. Додому. В дитинство. Там не було фальші. Хоча ні, була. Просто ми, друже, її не поважали. Ми були неспокійними, інколи навіть злими. Проте завжди чесними з собою та зі світом. Фальш була завжди, проте були люди, котрі її до себе навіть близько не підпускали. І тим більше самі не принижували себе нею.

 

Зараз інші часи. А мені б замість костюма кенгурушку. Замість задушливої краватки – одеський шарф, щоб розвивався від вітру. Замість статусного портфеля спортивну сумку. А шкіряні туфлі змінити на звичайні кеди. І поїхати. Якомога далі. Якомога тихіше. Туди, де шумить ріка і палає багаття. Все складніше суміщати волю недолугими соціальними стандартами і лицемірними нормами. Дратує все. Писки чиновників із зомбоящика. Порожні фрази заголовків і все більша дурість та наглість чергових реформ і реформаторів. Нас немає посеред загниваючого політичного і соціального життя. Ми там, де є любов. Любов, тепло посмішок, вірність та відданість. Справжня дружба. Принциповість.

Я сумую за нами, Михайле. Дуже сумую. За справжніми нами. Без подвійного дна. Без фраз поміж рядків. Сумую за нашою непокорою будь-якій владі. За наше одвічне протистояння червоному режиму. За тишею маленьких провулків, в лабіринтах яких мало хто, окрім нас, міг орієнтуватися. Сумую за ризиком, за куражем.

 

Якось вдавалося поєднувати в собі інтелігентну, виховану дитину і бунтаря та дисидента. І доля замість плавної прямої закручувала життєвий шлях в суцільні гострі кути. А до таких, як ти, прихожу і каюся. Покаянні ми, Михайле. Ти – юдей, я – православний. Але ми з тобою однієї крові. Тільки ти ще віриш їм. А я ні. А може і ти вже не віриш. Намагаєшся, але не віриш. Їм не можна вірити, друже. Ти це знаєш. Ти мудрий. Вони мічені.

 

Нашим дітям і онукам має вистачити наших сил. Їм ми віддали найсвятіше та найчистіше. Вдихнули в них те, що приховали від пильного червоного ока та вухатих стін наші предки й пошепки, ховаючись, передавали нам наші предки. Волю. Святу віру в Бога, в себе і в майбутнє. Ти не ображайся, що стаття, яка мала бути про тебе вийшла про нас. Інакше не зміг. Не зумів бути стриманим чи хоч на грам нещирим. Просто пишу, як є.

 

Наші діти – найважливіше, що ми маємо. Та є ще дещо, що вони мають знати про нас самих. Ми ніколи, ні за яких обставин не зрадимо цю землю. Тут поховані наші предки. Ми – частина різнобарвного українства. Влада та гроші – ніколи не мета. Не те, до чого варто прагнути. Важливо смачно жити. Чесно жити, творити й любити. Любити кожну хвилину життя. Дивитися у вікно і насолоджуватися звуками рідної української вулички, котрою невдовзі будуть бігати наші онуки. І це найбільше щастя, котре може бути дароване Богом. А наше завдання в тому, щоб ці маленькі розбишаки з повагою та гідністю промовляли: «Слава Україні!».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми громадський діяч, представник єврейської громади Чернівецької області Михайло Крайс

Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.