Волонтер, краєзнавць Василь Зеленчук – надзвичайно цікава людина

Як уважно цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає – Олег Володарський

 Розмірковуючи про земну Вітчизну, ми, звичайно, погоджуємося з тим, що віруючі, спасенні Христом, становлять окремий народ дітей Божих незалежно від нації, і є громадянами Царства Небесного. Але ця істина не повинна робити нас байдужими до краю нашого тимчасового перебування, бо байдужість межує із зневагою. Ми ж народжуємося не з власної примхи, не вибираємо собі батьків, як і не вибираємо землі й народу для своєї появи на світ. Все дається Богом як дарунок – і чи можна зневажати Божий дар? Кожен віруючий мусить задуматися, що дарунок, який він отримав від Господа – народитися в Україні, має бути не тільки вдячно прийнятим. Він ще й зобов’язує любити той народ і ту землю, яку отримав у тимчасовий спадок, робити все можливе, щоб рідний народ пізнав світло Євангелії, а рідна земля стала благословенною.

Куди б ми не поїхали і як би довго не говорили чужою мовою, але завжди земля народження буде наймилішою, а мова дитинства – музикою. Представники нації, до якої належимо, на чужині сприймаються як брати, викликають у душі спогади про рідні місця. І спогади бувають настільки глибокими, що пригадуються не лише дорогі серцю обличчя, краєвиди, речі, кимсь сказані слова, але й запахи. Смуток, туга наповнює серце, аж до сліз – взяти б крила й полетіти на рідні плеса.

Любов до Вітчизни, до народу, з якого вийшов, є складовою тієї великої любові, яка починається з любові до ближнього й закінчується любов’ю до Господа, і яка ніколи не перестає. Тому ми глибоко помиляємося, коли говоримо, що любимо Бога, але не любимо той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі. Бо ж наш ближній насамперед той, з ким нас єднає одна земля, одна нація, одна мова. І якщо ми не любимо його, то чи повірять нам, що ми любимо поляка чи американця. І чи буде правдою, що ми любимо народ Божий? Велике бо починається з малого! – «Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Лк. 16:10).

Василь Мартинюк

Отець Іван Рибарук познайомив нас з надзвичайно цікавою людиною, волонтером, краєзнавцем Василем Зеленчуком. На території храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Криворівня, в якому ми знімали «Сповідь», біля церкви поховано декілька поколінь родини Зеленчуків. Я підійшов до могил і завмер, прислухаючись до відголосків стародавньої Молитви, котру навіюють карпатські вітри.

В храмі йшла недільна служба. Ми зайшли всередину. Українські гуцули стояли на колінах в молитві. Увесь храм. 100-150 чоловік. Вони були неймовірно занурені в молитву, у спілкування  з Господом. Діти, літні люди, чоловіки та жінки…

На обличчях читалися милосердя та любов, каяття та смиренність, що переповнювали прихожан. «Рідні мої!», – вистукувало серце. «Господи!», – лунало в душі. 

Ми з Василем Зеленчуком потиснули одне одному руки і сіли знімати «Сповідь» прямо під стінами храму. Простий, щирий та змістовний діалог. Складнощів не виникало. Василь дуже виховано і помірковано реагував на мої емоції, котрі переповнювали мене на Гуцульщині і які я не зміг стримати в цій програмі.

Ми говорили, а погляд сам собою повертався до величних Карпатських гір. Храм позаду нас закликав до щирості, а гори – до усвідомлення гідності маленького, але такого надзвичайного етносу, котрий так любить Україну.

Треба уважно придивитися до того, як цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає. Храм, Молитва, гори… і могили предків. Це не можна описати словами, це потрібно відчути – дух українця, котрий впевнено стоїть на своїй землі, повністю усвідомлюючи своє коріння…

А в цей час у храмі лунала спільна молитва… Його односельчани хором славили Господа, а він споглядав гори, вершини дерев та небокрай. Чарівна обитель Господа – Криворівня. 

Таке просте, навіть дитяче запитання «за що Ви любите Україну?» Людей, відданих своїй Батьківщині, воно заводить у глухий кут… Сотні років нашої історії доводять, що любити Україну – це боляче. Та ніхто окрім нас самих не відбудує ту Україну, любов до якої буде приносити лише радість. Почуй мене, жовто-синій.

Я досі пам’ятаю як стою навколішки там, в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, поряд з гуцулами, такими щирими і такими рідними в тій молитві, і разом з ними молюся за наших воїнів. Я молюся с заплющеними очима тобі, Господе, за переселенців і добровольців, за волонтерів і за солдат, за матерів та батьків, за дітей, за стражденних… і за янголів, котрі пішли на небо… Боже, бережи Україну!

Господь народжує в нас найкраще, випробовуючи нас на віру. З усією своєю батьківської любов’ю Він дарує нам саме ті випробування, котрі необхідні нам для того, щоб ставати кращими.

Тихо та сумно від відлуння повоєнної гарі. І коли я пишу ці рядки, я згадую кожного із 100 героїв «Сповіді». Моєї сповіді і сповіді моєї Нації. Сповіді перед Богом… під час війни…

Я люблю тебе, Україно! І взявшись за руки з українцями, котрі зуміли не ховати своїх почуттів ані від Бога, ані від нас, ані від себе, я зможу почати молитися вголос… Я мрію лише про одне – щоб ця Молитва долинула до кожної дитинки, котра не дочекалася з війни маму чи тата… нехай ця молитва допоможе їм почути одне одного…нехай вони відчують її, наче обійми, котрих їм тепер так не вистачатиме…

Господи, допоможи нам відкрити серця, скалічені байдужістю, недовірою, болем… Напоум нас, Боже…і помилуй!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Зеленчук