Дмитру Дзвінчуку чесне ім’я та повага суспільства — не порожній звук

7 апреля 2019, 12:56
Журналист
0
12

Такі, як Дмитро Дзвінчук, всередині мають сталевий каркас істинних українців — Олег Володарський

«ПЛАСТ» — дитячо-молодіжна організація, покликана виховувати молодь на морально-християнських засадах, плекати почуття лідера та виховувати почуття українського патріотизму. При зустрічі пластуни вітаються словом «Скоб». У назві цього орла, що живе над великими водами, переплетені початкові літери чотирьох слів «сильно», «красиво», «обережно», «бистро», кожне з яких має свої символи (дубовий листок, кетяг калини, мухомор і блискавка). Перша українська організація виникла при філії Академічної гімназії у Львові в 1911 р. за допомогою І. Франка та І. Чмоли. Відразу була взята назва «Пласт» (у запорізьких козаків пластунами називали розвідників — тих, хто вистежував ворога в прикордонних болотах). Відділи «Пласту» існували в Галичині в усіх українських і багатьох польських гімназіях. Пластові організації виникали в Білій Церкві, Кам’янці-Подільському, Харкові, Києві, на Волині, Буковині й Закарпатті. Але польська влада в Західній Україні і радянська в Східній провели рішучий наступ на скаутський рух. Його активісти були фізично знищені, з 1930 р. «Пласт» працював у підпіллі, а з 1939 р. — за кордоном.

«Пласт» перебуває поза школою, не прагне масового захоплення, тому значною мірою є елітарним. Система виховання умовно розмежовується на духовну та фізичну. Перша — це вивчення історії, традицій, культури рідного народу. Друга — мандрівки рідним краєм, веселі змагання та ігри у виїзних таборах. Щоб бути здоровим, пластун повинен утримуватися від куріння, алкоголю та наркотиків. «Істина пізнається через практику» — гасло пластунів. Вік пластунів від 7 до 25 років.

Ерстенюк М. «Пласт», «Довідник з історії України»

Дзвінчук Дмитро Іванович (). Є люди, для котрих їх чесне ім’я та повага суспільства не просто порожній звук. Вони свято та гідно бережуть свою честь. Не тому, що бояться осуду, а лише тому, що не можуть, не вміють інакше. Це їх суть. Внутрішній закон їх життя.

Всі ми інколи помиляємося, приймаємо неправильні рішення. Ніхто не безгрішний. Та коли людина усвідомлено і цілеспрямовано працює над своїми помилками і йде до своєї мрії, вона вдосконалюється. І як же важливо та мудро, що у кожного з нас є Бог. Як же правильно, коли все, що відбувається з тобою, відбувається в єдиній і прекрасній Україні. Саме тоді, коли ти укріплюєш ВОЛЮ, приходить ДУХ і робить твої переконання святими. Саме тоді ти не зможеш не почути Бога, тому що із самого серця, із самої глибини душі лине така щира та важлива Молитва.

Спілкуючись з Михайлом Січкою відчував, що нове, молоде покоління в його особі вже не стане повторювати ті помилки, котрі ми собі дозволяли, не замислюючись про наслідки. Спілкуючись з Дмитром Дзвінчуком, відчував вдячність за те, що саме його покоління зберегло і передало нам ту Україну, якою її нам заповідали наші предки. За те, що пам’ятали все своє життя ту науку, що передавалася в їх родинах з покоління в покоління, увібрали в себе культуру та історію нескореної та вільної Нації, не прийняли ту химерну «правду», котру нам нав’язували загарбники.

Вони не пробачили. І не забули. Вони пам’ятали та чекали. І як тільки замайоріли перші знаміння Волі, одразу, наче по команді узгодженої генетики, розпочали священний бунт крові. Такі, як Дмитро Дзвінчук, не будуть нічого доводити в суперечках та конфліктах. Не словами, а справами. Власне життя – головний аргумент на підтвердження своїх переконань. Всередині них сталевий каркас істинних українців.

Воля або смерть. Нас навчали любити «піонерів» нації. Навчали комсомольцям ющенкам, тимошенкам, комуністам порошенкам… При тому нас постійно змушували забути про свою генетику – непримиренність вільного Духа. В цьому національному переконанні, у справжніх націоналістів відсутній пафос. Вони зміцнюють ці переконання найпростішими вправами – спорт, природа, діти, книги. Заземлюють його любов’ю до того, що знаходиться і живе навколо нас.

Та ті, хто перебуває в захваті від самих себе не здатні на людське щастя. Для них жага влади – це вершина усвідомлення буття. І коли ми проміняли «хороших» Кучму і Кравчука на «гарненьких» Порошенко Ющенко і Тимошенко, нам намагалися підсунути «легітимного» Януковича… Але він не витримав. В розпалі веселощів, під час кульмінації вистави в театрі політичного абсурду з нього почав стікати грим. А потім ми всі побачили, що король насправді голий.

Україну треба любити душею. Безумовно. Є люди, яким ця любов передається з молоком матері. Та є і ті, хто готовий любити лише – якщо високі зарплати, якщо хороші дороги, якщо в них буде час та настрій на любов до Батьківщини. Ось для таких потрібен закон і порядок. Для маніпуляції ними і працює пропагандистська машина – Україна без Кучми, Україна понад усе, Мова-Армія-Віра, Шлях до майбутнього.

З тими, хто живе Україною політтехнологічні маніпуляції не працюють. Вони не потрібні. Це інформаційне сміття. Девізи пропутінської імперії.

Україна починається з молитви Господу в Храмі і ніколи-ніколи не закінчується. Україна – це пісня, це подих весняного вітру, це дитячий сміх, це Чорне море, це Карпатські гори… Україна скучила за цокотом кінських копит по бруківці Інститутської та Хрещатика. Україна сумує за всім козацьким, вільним, нестримним… Сумує за ароматом ожини. За сніжинками, що падають на криваво-червону калину.

Україна страждає болем воїна, що перед відбуттям на фронт цілує дружину та з сумом дивиться на дітей, що мирно сплять в своїх ліжечках. Україна ненавидить всією своєю зболілою душею папуг-політиків і сарану-корупціонерів, негідників-мерів, та хамів в ЖЕКах. Україна втомилася від недореформованих судів, поліції та фсбу…

Україна зовсім інша. Просто дурна сарана жере та не може зупинитися. Та жодному з тих шести вигнанців нашого суспільства так і не вдалося зламати хребет тій більшовицькій мерзоті. Продажній. Гнилій, від якої смердить рабством. Ситим, проте неймовірно принизливим.

Раби рабів… І лише мудрі від епохи волхви, тихо та ніжно виховуючи маленького укра, можуть пошепки йому заповісти: «Воля або смерть, синку…» Тихо… шепотом Карпатських гір, де живе Символ Віри – Повна Чаша. Подивиться тобі в очі, перевірить тебе екзаменом, суворо спитає, наче з пластуна і помолиться на дорогу… Саме це я почув в «Сповіді» спокійного та вихованого, проте такого запеклого і водночас скромного українця Дмитра Дзвінчука.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Дмитро Дзвінчук

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.