У розмові з Василем Тупилюком боявся відволіктися та упустити щось важливе

Газда Василь гостинно запросив нас до своєї хати, в котрій відчувається дух цього роду, в якій багато шани віддають пам’яті поколінь – Олег Володарський

«А мені не лише Сокільська княгиня, але й усі гуцульські гори, не сходять із дум… А туга за ними «гадиною біля серця в’ється»…»

М. Ломацький

Заворожений світ

Що тягнуло прапредків наших гуцулів у високі гори й глибокі темні ліси Карпат? Яка свідома, чи підсвідома сила гнала їх у непрохідні нетрі лісів? Може надія, що там, і лише там, зможуть заховати й зберегти в повній чистоті та величі все минуле, первобутнє; чи, як казали «старовіччину», оте все, що кожному народові найдорожче й найцінніше?

Вони не помилилися, а надія не завела їх. Власне, ніде-інде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбільше нашої «старовіччини» (давнина, минуле, старовина, – старовіччина). Щаслива людина зі своїм минулим; людина, яка не забуває своїх юних днів – днів весни». Вона ними живе, в них шукає у потребі розради і утіхи, з них черпає життєву силу й наснагу та надію на краще майбутнє, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце. Щасливий, сильний і неподатливий та із завдатками на сонячне майбутнє є той народ, який має минуле. Минуле, яке він любить, цінить, шанує і дбайливо зберігає.

Минуле, старовина-старовіччина, це є для народу немов коріння для дерева. Дерево не може жити і рости без коріння – воно зів’яне і всохне… Так і народ без минувшини – пропадає, зникає. Мабуть ніхто із племен нашого народу не зберіг стільки давнини, як те плем’я, що осіло в Карпатських Бескидах. Це плем’я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старосвітське» – в переказах, оповідках, обрядах, побуті, піснях, колядах-щедрівках, у казках і повір’ях.

Ось за це заслуговує те наше гуцульське плем’я на вдяку і пошану так, як шанували колись молоді гуцули стариків за їх згадки про старовину, за оповідки, за співанки та казки, які переповівши, чи переспівавши, закінчували стереотипним:

«Сидить поте на воротє, на вітер си здуло,

Ми бих це не повістували, єк би так не було».

Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Михайло Ломацький

Ми живемо у світі парадоксів, в якому шана та повага до предків і нащадків все більше забувається у метушні бурхливого сьогодення. Наче дерева, котрі намагаються вижити, не усвідомлюючи ані свого коріння, ані своєї крони.

Мені, як людині, що мріє втретє стати батьком та, в майбутньому, дідусем, так кортить навчитися жити виважено й усвідомлено, а головне – в Господі. Як бути старійшиною роду? Як організовувати свій побут? Як навчити себе та рідних звертатися щоранку до ікон? Як по-справжньому любити ЖИТТЯ? І, найважливіше, що залишити після себе на цій землі? Землі святій та величній – Україні.

Василь Тупилюк. Він гостинно запросив нас до своєї хати, в котрій так відчувається дух цього роду, в якій так багато шани віддають пам’яті поколінь. Відчувши нашу повагу, зачитував нам Святе Писання. Ми слухали його, наче діти. Затишно горіла ватра, а він з такою любов’ю розповідав нам про культуру та історію.

Саме Василь Тупилюк першим розповів нам про церковну двадцятку – десятеро чоловіків та десятеро жінок, котрі опікуються храмом, прибиранням в храмі, ремонтними роботами, фінансовими та багатьма іншими питаннями, даючи змогу священику нести свою духовну службу, не відволікаючись на мирське. Для цих людей церква наче друга домівка. Вони вкрай відповідально ставляться до своїх храмових обов’язків. Громадянське суспільство – це те, чого нам сього неймовірно не вистачає. А тут, в маленькому гуцульському селі, воно є. Тут живе культура поваги до оточуючих.

Ми розмовляли, а я так боявся відволіктися та упустити бодай щось. Над нашими головами були старовинні балки, оздоблені хрестами, котрі служили багатьом поколінням цього роду, на стінах ікони, що збереглися ще від діда-прадіда, та фотографії предків. Як же вони цінують свою генетику! Нам ще вчитися і вчитися цьому. Шкода, що не мав змоги поспілкуватися з цим мудрим, щирим чоловіком довше. Навчитися. Надивитися. Усвідомити.

Ґазда. Виваженість, впевненість та спокій. В мене прокинулася майже дитяча цікавість до того, як молиться ця сильна людина. Які псалми він читає? Які молитви?

Він цитував Святе Писання, усвідомлено розповідав про своє ставлення до віри. Це була самостійна усвідомленість християнина, котрий живе в Господі та по Божим заповідям. Мабуть, саме це найбільше закарбувалося пам’яті після знайомства з родиною Тупилюків.

Він проводжав нас до машини та розповідав про гори… Так цікаво, так казково. Ти ідеш і дивишся на вершини гір, а поряд із тобою по-батьківськи люблячий та гордий голос спокійно та мудро говорить про те, що ти бачиш, але поки не можеш усвідомити та полюбити… Поки не відчуєш серцем. Я відчував поряд із собою величного гірського орла, котрий з висоти пташиного польоту з гордістю спостерігає за своїм неймовірним етносом, котрий так любить та шанує свою культуру та віру. Під тихий шепіт Молитви. Під сльози свічки під іконою Божої Матері.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Тупилюк