Як Дональд Трамп втрачає союзників у Європі
Європейська політична мапа змінюється швидше, ніж встигають адаптуватися
навіть найамбітніші гравці. І якщо ще вчора здавалося, що президент США Дональд
Трамп формує навколо себе своєрідну «вісь симпатій» серед правих політиків
Європи, то сьогодні ця конструкція починає тріщати.
Поразка Віктор Орбан на виборах в Угорщина стала не просто локальним
політичним фактом. Вона оголила головне: підтримка Трампа більше не гарантує
успіху. Ба більше — вона дедалі частіше стає токсичним активом.
Крах «друга Віктора»
Трамп не приховував симпатій до Орбана. Заклики голосувати за «друга
Віктора», відрядження Джей Ді Венс до Будапешта — усе це виглядало як серйозна
ставка. Але результат виявився протилежним.
Після поразки угорського прем’єра Трамп традиційно спробував дистанціюватися,
знецінивши власну участь. І тут проявилася характерна риса його політичного
стилю: союзники швидко перетворюються на «лузерів», якщо перестають бути
корисними. Цей сигнал був почутий у Європі.
Польща: союзник із застереженнями
На перший погляд, Кароль Навроцький міг би залишатися одним із ключових
партнерів Трампа. Його політичний старт справді був тісно пов’язаний із
підтримкою з Вашингтона.
Але геополітика — не про символічні жести. Війна поруч змінює пріоритети
швидше, ніж дипломатичні декларації. І коли Володимир Зеленський демонструє
здатність чинити опір навіть без повної підтримки США, у Варшаві починають
рахувати ризики інакше.
Додамо сюди дискусії про можливе скорочення американської військової
присутності в Європі — і стає зрозуміло: беззастережна довіра до Трампа вже не
виглядає безпечною.
Особливо після його конфліктів із Лев XIV, які болісно сприймаються в
католицькій Польщі.
Словаччина: обережна дистанція
Роберт Фіцо завжди прагнув балансувати. Його симпатії до багатовекторності
природно підштовхували до контакту з Трампом.
Але навіть тут ілюзії почали розвіюватися. Після зустрічей, які залишили
більше питань, ніж відповідей, у Братиславі дедалі обережніше ставляться до
надмірного зближення з Вашингтоном.
Чутки про дивні пропозиції та нестандартні ідеї лише підсилюють скепсис.
У результаті Фіцо, попри спільні риси з Трампом, не готовий ставати його
безумовним союзником.
Італія: розрив, який став публічним
Найболючіша втрата для Трампа — це, без сумніву, Джорджа Мелоні. Ще нещодавно
її називали «містком» між США і Європою. Вона була присутня на інавгурації
Трампа, отримувала компліменти і виглядала як стратегічний партнер.
Але політика — це не про особисті симпатії. Після внутрішніх поразок і
зростання напруги довкола американського курсу Мелоні почала відступати.
Відмова у військовій співпраці, публічна критика рішень Білого дому, а
згодом і підтримка Папи Лева XIV — усе це стало чітким сигналом: дистанція
зростає.
Реакція Трампа була передбачуваною — різке охолодження і фактичний
розрив.
Німеччина і нова обережність правих
Навіть ті сили, які ще донедавна орієнтувалися на американський
консервативний рух, переглядають свою позицію.
«Альтернатива для Німеччини» поступово зменшує контакти з оточенням
Трампа. Причина проста: зв’язок із ним починає шкодити рейтингу.
Після зовнішньополітичних кроків США — від Гренландії до Ірану — навіть
ідейні союзники почали відкрито говорити про розчарування.
Ефект зворотної підтримки
Симптоматичною стала заява міністра оборони Бельгії Тео Франкена:
підтримка MAGA-руху за межами США часто дає зворотний ефект. І це, мабуть,
найточніше визначення ситуації.
Трамп, який звик диктувати правила гри, раптом стикається з реальністю,
де зовнішня підтримка не лише не допомагає — вона шкодить.
Самотність як нова політична реальність
Європейські праві не змінили своїх базових переконань: міграція,
безпека, державний контроль залишаються спільними темами. Але змінилося головне
— ставлення до Трампа як до партнера.
Його непередбачуваність, конфліктність і зростаюча непопулярність серед
європейців змушують навіть союзників тримати дистанцію.
Поразка Орбана стала лише каталізатором цього процесу.
І сьогодні головне питання звучить інакше: не хто залишився в орбіті
Трампа — а чи залишиться там хоч хтось надовго. Бо в політиці, де союзники
швидко стають «лузерами», самотність — це не випадковість. Це закономірність.