Перш ніж описувати подорож, хотілося б трохи розповісти передісторію. Тимчасові люди, які перебувають зараз при владі, вирішили, що їм можна нищити загальнонаціональне надбання – українську природу.
Вони вирішили в Закарпатській області знищити велику кількість лісу, щоб збудувати курорт. Довго не думали – швиденько розробили детальний план території і Рахівська та Тячівська райдержадміністрації так само швидко це узаконили.
Проте не так сталося, як гадалося, оскільки були порушені процедури громадських слухань, було порушено ряд норм щодо впливу на природу, а відтак, знайшлися соціально відповідальні люди, які вирішили подати до суду. Першу інстанцію виграли, у другій інстанції – апеляційній, у м. Львів, на жаль, рішення було не на користь цих людей. Зараз справа знаходиться в касаційній інстанції, проте до цього часу ще поки не призначено розгляд справи.
Що ж буде знищено? Стерти з лиця землі хочуть дуже велику кількість лісу, майже 1500 га, безпосередньо під вплив такого надзвичайно великого об’єкту, про це говорять науковці, потрапляє недоторкана і незаселена гірська територія – майже 20 тис. га. Ніхто не звертає увагу, що «модернізація» гірських регіонів Українських Карпат є абсолютно неприйнятною, враховуючи масштаби такої руйнації. Фактично, в зону запроектованого комплексу потрапляє весь басейн верхів’я річки Чорна Тиса та частково басейн річки Кісва з особливими ландшафтами. Зокрема, буде знищена популяція щонайменше 42 рідкісних і зникаючих видів рослин і 51 вид тварин, які занесені до Червоної книги України. Крім того, у зону впливу і безпосереднього будівництва потрапляють природні об’єкти міжнародного значення Смарагдової мережі, у тому числі, Східний Свидовець та річка Тиса, частина Мармароських, Чивчинських, Гринявських гір. Ці об’єкти є важливими для Європейського союзу і повинні бути збережені згідно з міжнародними зобов’язаннями України. Ми взяли на себе ряд зобов’язань, ратифікували Бернську конвенцію, Рамкову конвенцію про охорону та сталий розвиток Карпат, Угоду про асоціацію між Україною з однієї сторони та Європейським союзом з іншої сторони, також ратифікували багато інших міжнародних документів і прийняли свої. Але матеріальна вигода закрила можновладцям очі і вони охоче кидають все заради грошей.
https://zakarpattya.net.ua/News/176144-Na-Zakarpatti--aktyvisty-sudiatsia-cherez-budivnytstvo-kurortu-Svydovets-VIDEO?fbclid=IwAR3A_IrxFY0akHz3yHL4_-NP_GvPtbcBZRxj9U2U6sM71VfCpSnrA2rZSGE
http://www.mukachevo.net/ua/news/view/313114?fbclid=IwAR2ehbeyEg6hrwnXmZFj2guH5Lbt4gQjl-uvxwdSoWk5FM2mN31xkpJcQsg
https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/neprohani-gosti-svydovcya?fbclid=IwAR3wmcTb7Oj_BzK2EsLEtyvKmXClmEIMkOPXHXvarTvRPAwcKDVn3NVayV8
https://dzerkalo.media/u-merezhi-zbirayut-pidpisi-proti-budivnitstva-drugogo-bukovelyu/?fbclid=IwAR0VM9TwG1qWsG2efyi37uHrdwDFGIWpUcoz1SckH_fg0PTF7kUfklc-rys
https://goloskarpat.info/society/5aee1d43a2b7b/?utm_content=031
https://galinfo.com.ua/articles/kurort_svydovets_megaproekt_chy_megaafera_287777.html?fbclid=IwAR1p3sqAAs7nn7K7OumfGiGXxC-XfIWM2OeS457R8XrImLpEWSdb-IiB7H0
http://zakarpatpost.net/2018/06/10/prystrasti-dovkola-svydovtsya-bude-mehakurort-na-zakarpatti-chy-ni-video/?fbclid=IwAR1XUlNK1IHCe5n4PsKWci12r5sWCisSKfVDpojA0e1AmT2WgeS0ZK57l7U
https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2491295-clon-akij-ne-pomistitsa-v-karpatah.html?fbclid=IwAR39yHzKwTBQO7AyC-icGYbgKsyzYf6dpN1nbTpGznuaFb9cu93el3GEScI
https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/zelenyy-svydovec-mozhe-vysohnuty?fbclid=IwAR1vOk2DvKFOZVarEo-YU2N98-g-gjiZCaekosAxYOYAYua31IgpyFWvo2U
https://life.pravda.com.ua/columns/2018/08/10/232627/?fbclid=IwAR30C3fRB5o_qd_Getxceo1Q2ly8JqM8mBsPzHFMHe7tvleMHb6s1I19I7k
https://zbruc.eu/node/82495?fbclid=IwAR3f2xbItxDGDJ3aT7-QgHgVm95zBoMd6HwDQdpGvEt40GfjGziDRpmXtB4
http://karpaccy.pl/bitwa-o-swidowiec/?fbclid=IwAR0gfKaW2helsSZYEI11UHYtYi_5ph5sNYorjoPDH1mWynz1TMCIHnmtZBo
https://zbruc.eu/node/83692?fbclid=IwAR2axnzW3xEqE1Ts3JC_MdjLYdTuZ5cCd79N9E9F3JoT4htJV03n0hZJFd8
Загальна площа земельних ділянок, які повинні, відповідно до плану, потрапити під пляму забудови – 1430 га, у тому числі, 1187 га земель держлісфонду та 243 га земель державної власності сільськогосподарського призначення. Чітко ми бачимо, що такі знищення є неможливими і це неминуче призведе до впливу на місцеві кліматичні системи і, звичайно, не треба забувати, про ще один можливий дуже серйозний негативний вплив – зсуви грунтів. Не забуваймо, яка це територія, треба на це особливо звернути увагу і добре, що за цю справу взялися соціально активні люди.
День перший
Розуміючи всю серйозність ситуації, ми, делегацією, вирушили у Європу, шукаючи підтримки для захисту Свидовця. П’ятниця – виїзд з міста Київ. Прорвавшись крізь вечірні затори, опиняєшся на залізничному вокзалі в очікуванні потяга. Попереду тривала подорож – очікування по-своєму захоплює. Ми з однодумцями знаємо, заради чого вирушаємо в насичену подіями, зустрічами та емоціями подорож. Як на мене, ми плануємо виконати досить благородну місію – врятувати частинку природи, частинку рідної України від знищення. Так, потрібно заробляти гроші, але ж треба дбати не лише про себе та матеріальні блага. Невже Ви не хочете зберегти унікальність рідної країни, її красу та природні багатства?
Оголошують про подачу потяга на другу платформу. Кілька хвилин, перевірка квитків і заходжу в купе. Тут 2 місця – очікую супутника. Приходить достатньо ошатного виду чоловік, вітається чемно, у світлому костюмі при краватці. Ну, думаю, поїздка буде більш-менш спокійною. Але, як часто буває, перше враження виявилося оманливим. Вразило те, що мій сусід некультурно повівся дорогою – вийшовши у місті Мукачево, після себе залишив досить багато сміття. От ліпив він собі пластир, отак де ліпив – посеред купе і покинув обгортку. Ну, те, що він хропів півночі і хотілося, як то кажуть, сходити «на полювання на тигра», не викликає жодних усмішок, уже всі прекрасно розуміють, що огрядний дядько по-іншому і не міг. Ніби і поводив себе досить чемно, але залишив після себе свинство. Двояке відчуття. І скажу більше, начебто і європеєць, а начебто і звичайний неряха.
Приїзд до міста Ужгород о 9 годині 20 хвилин. Хочу зауважити, що вихід з потяга досить незручний, бо перон і поїзд не на одному рівні – треба спускатись сходами з вагону. Це досить незручно жінкам, особливо на підборах, або якщо людина не має достатньо сил, щоб витягнути валізу. Для мене це не склало особливої проблеми, але, все ж таки, лише Укрзалізниця може збільшувати вартість проїзду, хоч, навіть на основних станціях, перон – незручний і ніхто про це не думає.
Попетлявши трішки залізничним вокзалом Ужгорода, знаходжу вихід. Зустрічають радо таксисти. У одного відразу запитую, скільки коштуватиме доїхати до готелю – 70 грн. Подивився на карті – там пішки йти 25 хвилин, але з валізами досить незручно, тому пропоную: поїхали за 60. Думав-думав, «ну добре, поїхали». Невеличка економія, але приємно. Є в цьому щось, мабуть, на рівні менталітету. «Ну хоч спробую підзаробити – він же не місцевий, не наш, а значить не в темі». Хоча добре розуміє, що і ця сума – більша, ніж потрібно.
Приїхали до готелю «Ужгород» – доволі непоганий готель, зустріли чемно, номер теж нормальний. Поснідавши, можна насолодитися містом Ужгород. Єдине, що трішки засмутило – непрацюючий зранку термінал для оплати карткою. Ну що ж, доведеться підти в місто, пошукати, де можна зняти готівку.
Після поселення і короткого відпочинку вирішив пройтися містом. Ужгород просто таки наповнений дощем. Іде дощ, і над місто нависло сіре-сіре небо. Іноді воно чорніє, тоді дощ посилюється. Прогулюючись напівпустими вулицями міста, під заздалегідь взятою парасолькою, бачиш на вулиці людей, які вийшли зі своїх теплих затишних домівок, бо їм потрібно кудись іти. Інші знаходяться вдома, не хочуть і носа показувати у таку погоду. Різний контингент на вулицях, різних людей зустрічаєш, але, чомусь, усі похмірі. Чи то похмура погода, чи то просто люди без настрою?
Спробував знайти старий ресторанчик, який колись, у 2011 році, відвідував з родиною. Виявилося, що він давно уже зачинений. Прикро, було там смачно. У кожного свої спогади, у кожного свої місця, у які хочеться повертатися і піддатися інколи такій солодкій ностальгії.
Поїздку до європейських країн, до європейських інституцій, щоб усі почули про проблеми Свидовця, було завчасно сплановано. До складу делегації, окрім мене, увійшли Валерій – місцевий підприємець, людина з активною громадянською позицією, Орест – француз, який працює на території України, займається фермерством неподалік від Свидовця і, на відміну від деяких українців, любить і цінує цю країну, тому що він француз, який проживає в Україні, а не українець, який проживає у Франції і хоче видавити з цієї держави все по максимуму, і діти його також проживають тут, Тетяна – журналіст, яка цікавиться цією тематикою, Олена – перекладач, Тимур – еколог, людина також з активною громадянською позицією, якій не байдужа доля Карпат та, взагалі, усієї природи, Іріс – донька Ореста, навчається на юридичному факультеті і є кординатором проекту щодо захисту Свидовця.
Для адвокатського об’єднання «Войченко і Дульський» захист цього гірського масиву є справою Pro Bono, але це наша соціальна ініціатива, це наша соціальна відповідальність. Ми з Олександром Дульським і усім нашим колективом вважаємо, що це те, заради чого іноді варто пожертвувати навіть власним часом, оскільки захист української землі від загарбників – це свята справа. Так робили наші діди-прадіди, які зберегли для нас цю землю. Так робимо і ми, на відміну від тих, хто нищить це все. Отже, така невеличка делегація автомобілем повинна була виїхати з міста Ужгород до європейських країн.
День другий
День розпочався досить рано – о четвертій годині уже потрібно було прокинутись. Хотілося б додати ще кілька слів про готель «Ужгород». Непоганий готель, але вчора намагався заснути раніше, однак, серед ночі – о пів на першу, якісь нехороші люди, скажімо так, з криками англійською мовою почали гасати коридорами. Довелося заспокоїти. Не з першого разу утихомирилися, тому сон був трохи зіпсований.
Уже о 5-ій годині ранку біля готелю ми сіли в мікроавтобус Volkswagen Transporter і, забравши ще двох наших друзів, виїхали до пункту пропуску на кордоні з Угорщиною. Під’їжджаючи до кордону, побачили чергу. Не скажу, що вона була досить велика, але … проходження кордону зайняло 6 годин.
Ми могли чекати і довше. Великий привіт, до речі, Клімкіну і решті дурням, які постійно сваряться з політиками Угорщини. Очевидно, за це повинні розплачуватися українці. Це такий, ліричний відступ, але повертаємось на кордон. Один із наших друзів, який був за кермом, до речі, громадянин Франції, не витримав, розуміючи, що нам ще 3 години мінімум чекати, тобто проходження кордону зайняло б годин 9, підійшов до старшого зміни на пункті пропуску Угорщини, переговорив з ним і, можливо, на прикордонника справило враження, що наш друг – громадянин ЄС, однак нам допомогли: авто пропустили поза чергою в колоні не з мікроавтобусами, а з легковими автомобілями, що суттєво пришвидшило проходження кордону.
Дуже чемний прикордонник підійшов, забрав у нас усі 7 паспортів, сам з ними кудись вийшов. На українському кордоні кожному необхідно було вибігати з паспортами і мчати до кабінки з прикордонниками, тут – ні. Ми пройшли паспортний контроль і нас відправили на митний контроль. Проходження митного контролю відбувається так: на, так звану, яму заїжджає мікроавтобус, де його ретельно оглядають. Попередній автобус, чи то з заробітчанами, чи то з місцевими, розбирали майже до запчастин, виганяли пасажирів з авто і перевіряли їхні речі. Ми уявляли, що може бути з нашим мікроавтобусом, бо повний багажник речей, нас 7 людей. В очікуванні підї’хали, угорські прикордонники просто відкрили капот, багажник, заглянули до нас, привітно усміхнулися – огляд нашого автомобіля тривав півтори хвилини. Так перетнули кордон з Угорщиною. Очевидно, своїм професійним оком вони визначили, що у нашій групі порушників митного законодавства бути не може. У нас в авто дійсно не було ні цигарок, ні алкоголю, ні будь-яких заборонених речей. Ми взяли з собою тільки гарний настрій і бажання захистити природу України.
Таким чином, перетин кордону тривав з 6-ої години до 12-ої – ми витратили досить багато часу, адже попереду ще було більше 1100 км до готелю, де ми планували ночувати.
На першій же заправці, яка знаходиться недалеко від кордону, ми зупинилися, щоб придбати віньєтку. Віньєтка – це така наліпка на скло для проїзду платними дорогами, у нашому випадку, Угорщини. Якщо будете подорожувати автомобілем в Угорщині, враховуйте, обов’язково повинна бути у Вас своєрідна наклейка на скло. Здається, придбали її днів на 10 і вирушили до Австрії.
Особливих пригод, пересуваючись Угорщиною, не було. Проїхали повз Будапешт, подивилися на нього збоку.
Дороги дуже гарні, трафік не надто напружений, погода більш-менш нормальна. Хочу додати, думаю, що на кордоні дуже нам пощастило, що була прохолодна і досить похмура погода. Уявити, як стояти на цьому кордоні більше 6 годин у черзі на 30-ти градусній спеці під сонцем дуже-дуже складно, адже відсутні нормальні умови.
Отже, рухаючись Угорщиною, нічого такого особливого не знайшли. Заїхали на ще одну заправку, туалет платний – 100 угорських форинтів, випили каву, за яку можна було отримати знижку за чеки з туалету. Рушили далі. Перетинаючи кордон – формальний, але все ж кордон: є невеличка «будочка» між Угорщиною та Австрією, проїхали спокійно: поліцейський чи прикордонник на нас просто поглянув професійним поглядом і бусик пропустили.
Проїхавши до 500 м. від кордону, ми змушені були зупинитися на заправці, щоб знову придбати, якщо я не помиляюся, за 9 євро на 10 днів віньєтку – наліпочку на скло для проїзду по Австрії .
Вирушили далі.
Австрія. Відень проїхали збоку – у Віденську оперу не заїжджали, каву не пили, навіть знаменитий штрудель не було часу покуштувати, бо розуміли, що потрібно їхати швидко, адже ще треба добратися до готелю.
Між Австрією і Німеччиною, хоч і немає, так званого, кордону – є формальний пункт пропуску, де всі автомобілі знижують швидкість, коли проїжджають повз поліцейських. У потоці авто поліцейські несподівано зупинили наш мікроавтобус. Їх було двоє: чоловік, який більш-менш приязно усміхався і на задньому фоні дівчина з пістолетом-кулеметом МP-5.
Якось відразу після зупинки вона почала напружено дивитись на нас, на наш мікроавтобус, поклавши руки на МР-5, здавалося б, готова стріляти майже в будь-яку хвилину. Поліцейський попросив, не виходячи з автобуса, повідомити, скільки нас їде людей, також попросив увімкнути світло, заглянув всередину, люб’язно поставив кілька запитань щодо того, куди ми рухаємось. Ми повідомили, що подорожуємо до Брюсселю, чоловік побажав нам щасливої дороги і пропустив. Зайняло це все 2-3 хвилини. Чому взагалі нас зупинили? Поруч було багато поліцейських машин, можливо, якась спецперевірка, можливо ще щось, але, знову ж таки, чемно поспілкувавшись, очевидно ми не викликали жодних підозр.
Десь за 300 км. від Нюрнберга почався дощ. Злива досить сильна, з шаленим вітром, який пронизував холодом до кісток. По дорозі ми побачили одну ДТП. Напевне, якийсь водій не дотримався безпечної швидкості руху, не врахував погодніх умов – автомобіль занесло. Він ударився об інший автомобіль. Досить великі були пошкодження, але, на щастя, усі залишилися живі, на місці працювали рятувальники і зупинятися не було потреби. Рухаючись далі, нарешті доїхали до готелю, розташованого неподалік від Нюрнберга. Прекрасний готель, непогані номери, досить тихий.
На цьому день власне і закінчився. Ввечері поспілкувалися, вирішили, що ранковий підйом має бути ранній, бо необхідно о 6:45 зустрітися в холі готелю, поснідати і готуватися до поїздки в Брюссель, де вже ввечері у нас повинна відбутися перша зустріч з нашими закордонними друзями. Ну і наступні дні будуть також досить напруженими. Про них ще напишу.
Від себе хочу додати, що отримав щиру насолоду від дороги – дорогу я люблю та й до того ж європейські дороги мають прекрасне покриття. Нанизуючи тисячі кілометрів під час роботи, відрядження завжди видається більш приємним. Значний плюс тутешніх доріг – це швидкість, рухаєшся дуже швидко, мінус – краєвиди пролітають також досить швидко. Подорожуючи українськими дорогами, а це зазвичай на невеликій швидкості, можна вдосталь насолодитися навколишніми краєвидами.
Взагалі, тут навіть на трасі усе інакше. Заправки, на які ми заїжджали, – кожна була досить непогана. На багатьох заправках туалет платний, зде6ільшого 50 євроцентів. При нашому курсу 32 Євро, 16 грн – туалет – жесть! Але теж дають чеки, за які можна отримати знижку на каву, наприклад. Зупинялися ще на одній зупинці, де знаходився муніципальний, так званий, туалет. Він безкоштовний, досить прибрано, досить все чемно. Це вже в Німеччині. У Німеччині, до речі, дороги безкоштовні – не потрібно платити, просто їдеш, і особливих обмежень по швидкості на автомобілі немає, тільки ти, авто і дорога.
Вражень досить багато. Але більше від дороги, від тієї тисячі кілометрів, які ти намотав, подорожуючи землею, яка чорною ниткою тягнеться Європою. На цьому день завершений, будемо відпочивати, щоб завтра з новими силами продовжити подорож і битву за гірський масив Свидовець.
День третій
Ще один день нашого відрядження у боротьбі за гірський масив Свидовець – виїзд і, відповідно, підйом сьогодні були ранні. Виїхали ми з готелю у Німеччині. Дорога дуже класна. До пункту призначення залишалося нам їхати близько 600 км, проїхали через 3 країни. Фактично, ми проїхали Німеччину, заїжджали на територію Нідерландів ну і, врешті, потрапили в Бельгію.
Ну що ще можна додати? Варто любити дорогу так, як люблю її я, щоб просто насолоджуватися тим, що ти нанизуєш вкотре ці сотні кілометрів на власну долю. Спостерігаючи за автомобілями, а в Європі заборонено тонувати принаймні переднє скло, ти помічаєш сотні людей. Отак, задумуючись, ти розумієш, що одномоментно перетинаються сотні людських доль, сотні людей, не підозрюючи про існування один одного, раптом опиняються в одному місці. Цікаво і захоплююче... Золотава осінь своїм пензлем малює прекрасні краєвиди. Абсолютно різні кольори: яскраві, тускліші, жовті, багряні, темно-зелені, темно-жовті, червоні, бордові, коричневі – не перелічити усіх відтінків, у які осінь змалювала навколишні ліси.
Вражає в Європі те, що дороги у них надзвичайно хороші. Звертаєш з однієї ідеальної дороги – потрапляєш на таку ж гарну. Це вам не траса Кривий Ріг-Миколаїв, це не Миколаївська чи Кіровоградська область. Та й не лише вони: і Херсонська, і Вінницька, й Закарпатська, Івано-Франківська.
Зрозуміло, що європейці на своїх автомобілях довго-довго можуть їздити, але не у нас. На наших дорогах вони швидко наказують довго жити. Це як у тому анекдоті, мовляв, європейці, їздіть акуратніше на своїх автомобілях – нам ще на них дуже довго «доїжджати».
Погода сьогодні залагодилася досить непогана, лише трохи пускався дощ, небо було трохи хмарним, вітер прохолодним, але, в цілому, досить непогана дорога. Трафік дещо напружений, вкотре замислюєшся над тим, що дороги є кровоносними артеріями будь-якої нормальної економіки. Дуже багато фур, автобусів, більшість із них нові, усі надзвичайно красиві. Також ти розумієш, що вони їздять не задумуючись – перевозять вантажі і не хвилюються, що дорогою десь обірветься задній міст, або на ходу розлетяться деталі, як буває у нас. Вони абсолютно не перевантажені, не хвилюються – спокійно живуть тут і їздять згідно з правилами, які встановлює їм держава. Що в цьому поганого? Абсолютно нічого і, мабуть, навпаки – є свій великий плюс.
Ми приїхали до Брюсселю і уже тут зустрілися з народним депутатом Остапом Єднаком, Секретарем Комітету ВРУ з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, – наша делегація поповнилася ще одним учасником – виїхали для поселення в готель. Досить такий непоганий готель, невеличкий, інтернаціональний, тому що хто тільки сюди не заїжджав, людей багато, постійний рух, постійно змінюються постояльці. Отже, у нас була запланована вечеря, запросили нас в один дуже цікавий ресторан. Його власники, як ми дізналися, – темношкірі, яких, до речі, тут уже немало.
До виїзду в ресторан для робочої зустрічі було кілька годин. Хтось відпочивав, а я спробував пішки прогулятися, принаймні, у межах одного району. Коли ти приїжджаєш у нове місто, не важливо з якою метою, навіть якщо ти стомлений, не хочеться даремно гаяти час – просто сидіти в готелі.
Знайшов місцевий супермаркет, зустрів темношкірих людей, мусульман – їх досить багато і це відчувається. Не те що б це дискомфортно, але ти це бачиш, ніби й розумієш, що ти в Бельгії, але з певними обмовками – якось дивно чи просто неочікувано.
Наші друзі-іноземці обрали для зустрічі затишний ресторанчик. Ніколас Белл – французький захисник природи, Тара Ганеш із Великобританії, Йонас зі Швейцарії. Ми з ними зустрілися, щоб обговорити питання щодо завтрашнього відвідування Європарламенту і зустрічі з євродепутатами. Вони – знані захисники природи, відомі люди в усьому світі, у них є активна громадянська позиція і вони також допомагають у захисті Свидовця. Серед іншого, обговорили і питання, які є актуальними для Європи, зокрема, щодо незаконної вирубки лісів в Україні та корупції, яка з цим пов’язана. Вечеря пройшла у дружній атмосфері: було і смачно, і цікаво.
До речі, Тара є одним із авторів відомого розслідування щодо масштабності корупції в Україні.
Можна сказати, що на цьому день закінчився, уже завтра ми повинні бути в Європейському парламенті, тому чекає знову ранній підйом.
День четвертий
Підйом знову був раннім, оскільки вже о 7:30 була призначена зустріч в Європейскому парламенті. Розраховуючи час на дорогу, виїхали завчасно, щоб зручно припаркувати автомобіль – це виявилося складно в Брюсселі. Зустрілися усі біля Європарламенту.
Спочатку ми пройшли перевірку служби безпеки – усе як завжди: зняти паски, піджаки, усе просвітили, перевірили – ні до кого питань не виникло, отримали одноденні перепустки.
Зустрічали і супроводжували нас на першу зустріч з євродепутатами їхні помічники. Піднялися на чотирнадцятий поверх, приміщення для зустрічі уже було зарезервоване. Ребекка Хармс та Міхаель Галер – євродепутати – прийшли зі своїми помічниками, ще один євродепутат не зміг прийти, але був присутній його помічник, він нотував важливі дані для передачі інформації своєму керівнику, у тому числі, взяв роздаткові матеріали.
Пройшла зустріч досить цікаво, незважаючи на напружений день євродепутатів, але багато питань, які стосуються нашої поїздки та дотичних до цієї проблем, обговорили.
Після зустрічі спустилися поверхами на каву-брейк. Описати словами масштаби цієї будівлі просто неможливо. Спостерігаючи за величезною кількістю людей, за енергійним рухом таких різних, не схожих одна на одну делегацій, Європарламент нагадує якийсь космопорт з фільмів «Зоряні війни» – планету, на яку злітаються абсолютно всі.
Дуже цікава будівля, надзвичайно насичена і неповторна, своєрідна атмосфера. Для тих, хто потрапляє туди вперше – це просто щось неймовірне. Був у приміщенні Європарламенту в Страсбурзі, але тут по-іншому.
Перерву на каву-брейк зробили в кав’ярні, де також купа люду, де всі постійно зустрічаються, про щось перемовляються, метушаться, кудись бігають, але каву п’ють.
О 10:30 початок нової зустрічі з соціал-демократами, вони піднімали багато питань, які стосуються безпосередньо України.
Обідати пішли в одну їз їдалень Європарламенту, будівля, як я вже писав, надзвичайно велика, тому є кілька місць де можна перекусити.
У меню лише кілька страв, невеликий вибір солодощів – немає такого списку, як у Верховній Раді. До речі, самообслуговування. Цікавий принцип оплати: фіксована сума за обрану зі списку їжу – по принципу «з’їж, скільки влізе». Тільки напої окремо купуються.
Після обіду у Брюссельському прес-клубі наша делегація дала велику прес-конференцію.
Серед журналістів помітили представників телеканалу «Інтер», швейцарської та бельгійської преси, тобто різних працівників ЗМІ. Медійники ставили запитання, які їх цікавили, після прес-конференції оперативно з’явилися матеріали.
Укрінформ: та «Вести» опублікували цікавий і змістовний матеріал: , телеканал «Інтер» оприлюднив сюжет, у якому гостро були поставлені проблемні питання: .
Наша делегація пішла далі – на локацію «Mundo B» – на зустріч з міжнародними екологічними організаціями, які співпрацюють з «Fern». Робота команди «Fern» спрямована на захист лісів, а також прав людей, діяльність яких, певним чином, стосується лісів. Дуже важливо, що одним із профілей їхньої діяльності є визначення загроз, які постають перед лісами, а також робота з активістами, які намагаються щось вдіяти на користь збереження природи. Наше обговорення пройшло досить вдало, і, сподіваюся, результативно.
Сьогодні вечерю також поєднали з робочою зустріччю – вечеряли з помічниками європарламентарів та міжнародними екологами. Кожну хвилину свого часу ми витрачали, щоб спілкуватися з впливовими людьми, доносити свою позицію до якомога більшої кількості осіб. Вечір закінчився досить пізно, усі стомлені лягли спати.
День п’ятий
День, традиційно, розпочався рано. Почалися зустрічі в уже знайомій локації «Mundo B», зустрічалися з представниками «Fern», обговорювали питання знищення карпатських лісів, бажання допущених до влади людей знищити масив Свидовець.
Згодом зустрічалися з представниками Єврокомісії, зокрема, з людьми, які моніторять виконання Україною взятих на себе зобов’язань в рамках Угоди про Асоціацію, а також дуже серйозно ставлять українським делегаціям питання щодо реформ, які в Україні, фактично, не відбуваються, як і не відбулося жодних радикальних змін – усе як було, так далі і продовжується, тільки гірше.
Після зустрічей мені випала нагода пройтися Брюсселем, прогулятися містом спокійно. Кілька годин було вільних до вечірньої зустрічі з представниками міжнародних природозахисних організацій. Розповідаючи про Брюссель, хочу сказати, що місто досить цікаве. Відчувається, що в 2016 році були теракти. (нагадаю, що 22 березня 2016 року, приблизно о 9-й годині за київським часом, у брюссельському аеропорту Завентем прогриміло два вибухи. Адміністрація евакуювала людей, усі рейси були скасовані. Через годину прогримів вибух в метро (ст. Мельбак). А ще через кілька хвилин – третій і четвертий вибухи. Також сапери за допомогою вибуху знешкодили підозрілий предмет в аеропорту.
У результаті терактів загинули 32 людини, понад 300 було поранено.
В аеропорту знайшли три неактивованих пояси смертника і тіло терориста. НП офіційно визнали терактом. Відповідальність взяла на себе терористична організація «Ісламська держава».)
Іноді дорогою трапляються до зубів озброєні поліцейські, як правило, патруль складається з чотирьох чоловік, вони у військових одностроях і досить серйозно озброєні автоматичною зброєю. Брюссель відрізняється трішки від інших європейських міст, особливо це відчувається, коли ти потрапляєш у квартал темношкірих. Прогулюючись там ввечері, можна відчути запах «трави», курять особливо не ховаючись. Багато поліції я там не помітив. Хоча, що ще кидається в очі, у місті здебільшого чистота, ну видно в деяких кварталах певний бруд, але намагаються підтримувати чистоту. Дороги, як завжди, прекрасні. Було цікаво пройтися туристичними маршрутами – туристів багато, усі ходять, насолоджуються архітектурою, краєвидами, гуляють красивими місцями, парками. Вражень багато.
Після прогулянки відбулася досить напружена робоча вечірня зустріч, обговорили ряд важливих питань і, власне, на цьому день закінчився.
День шостий
Розпочався ще один день нашої поїздки з метою захисту лісів Карпат, гірського масиву Свидовець. Під час вояжу навіть збився з ліку, який за рахунком день подорожуємо: 5-ий чи 6-ий.
Ми знову в дорозі. Прокинулися рано, уже о 6 годині були на ногах, хоча попередній день закінчився досить пізно, оскільки було багато обговорень з нашими друзями, міжнародними природозахисниками-екологами. О 6:30 зустрілися всі за сніданком, випили по філіжанці кави, вичубилися, як то кажуть, прихорошилися, завантажили валізи і дружнім колективом вирушили з Бельгії до Швейцарії.
Шлях неблизький – 600-700 км. від Брюсселя до Базеля, де ми мали чергову зустріч. Дорога пролягає між кількома країнами. Отже, ми виїхали з Бельгії, дорогою навігатор нам показав, що попереду чи то затор, чи то аварія, тому, довірившись техніці, об’їжджали перепону невеличкими сільськими, просілковими дорогами. Було дуже цікаво порівняти картину за вікном з урбаністичною, яка було до цього. Вразило, що навіть тут дорога, покриття – ідеальні, і навігатор прекрасно справлявся з побудовою маршруту.
За весь час нашого перебування в Європі, двічі нам раптово обмежували проїзд фури, при чому на тій ділянці дороги чи в тому ряду, де фурам проїзд заборонено. У обох випадках вгадайте хто – навіть ніхто не сумнівався! Коли вже вдруге я побачив, що нас перед Базилем «підрізала» фура – номера «ВС…» – привіт зі Львова, нашого дурня і тут знайшлося. Ну це так, ліричний відступ про наболіле.
З Бельгії ми запланували переїхати у Францію, до того ж, маршрут проклали не центральною дорогою, а просілковою. Фактично, років 10 тому, між Бельгією і Францією були абсолютно нормальні реальні кордони, такі самі митниці, як у нас. Кордону, як такого, вже немає, ми побачили лише напис «Франція», та й не такий величиною, як у нас «Київська область» чи «Черкаська область» – ні. Просто знак – на синьому фоні білі літери. Переїхавши дорогу, краєм ока ми помітили десь через метрів 50 збоку стояла поліцейська машина, біля неї був поліцейський, але він на нас навіть не звернув увагу. Просто людина стоїть і спостерігає за ситуацією на дорозі.
Отже, ми заїхали у Францію. Хотів би сказати, що у Франції дороги є платні, є безкоштовні, тобто, віньєтку купувати не потрібно, але варто це врахувати. Нам довелося один раз заплатити. Ми їхали уже ближче до Швейцарії через тунель, довжиною приблино 6 км. За в’їзд заплатили 6 євро 10 центів. Дорого це чи дешево рахуйте самі. Є альтернативні дороги, але, обравши їх, ти більше спалиш палива і витратиш часу, тому пропонується їхати через непоганий тунель. Є певне обмеження в швидкості, проте, все одно, це більш зручно і швидше.
У Франції заїхали на одну заправку випити по філіжанці кави, там був ремонт, але кафе працювало. Нам дали 20 хв. вільного wi-fi, потім треба платити. Пригадалося, що у Бельгії проблем з wi-fi не було – знаходилася можливість скористатися безкоштовним безпровідним інтернетом. У Франції, як виявилося, із цим трохи напруженіше.
Дороги у Франці теж непогані, хоча, я сказав би, що гірші, ніж у Бельгії чи Австрії, Німеччині. Проїжджали шлях з напрямком до Страсбурга, я був здивований, коли один з наших друзів, француз, запропонував заїхати в місто Кольмар, а я там вже був з моїми колегами: Олександром Дульським, Олександром Дроздовим, Максимом Говорухою та іншими – з українською делегацією. Ми проходили навчання в Страсбурзі і двічі були в Кольмарі.
На в’їзді в місто зустрічає Статуя Свободи, трохи, мабуть, меншого розміру, ніж у США. До речі, Статую Свободи американцям подарували французи, і ми, очевидно, бачили копію. На іншому в’їзді у місто стоїть чорт з вилами, один друг з нашої делегації не втримався від коментаря: «Опа, Ляшко» – це в усіх викликало великий сміх.
Приємно повертатися в ті місця, у яких ти вже був і навіть не підозрював, що колись повернешся. Містечко невеличке – туристичні маршрути, плюс-мінус, однакові. Ми вирішили познайомитися з містом, таке приємне відчуття, коли ти згадуєш: тут ми ходили, тут були, у цьому місці обідали, навіть знаєш трохи дорогу і ще й можеш щось цікаве розповісти своїм супутникам. Наш друг-француз не міг виступати гідом, бо у цьому місті був давним-давно.
Ми, тим часом, припаркувалися. За парковку автомобіля необхідно платити: у спеціальну систему вбиваєш номер автомобіля, платиш кошти – усе має бути обов’язково заплачено. У Європі так прийнято.
Отже, невелика зупинка, яка зайняла буквально до години часу – треба було підкріпитися, заодно швиденько пробіглись містом і вирушили далі, оскільки нас уже чекали в Швейцарії в Базелі. Дорога до Швейцарії з Кольмара уже не далека. Доїхали до кордону Швейцарії, знову, більше умовного, адже, під’їжджаючи, звернули увагу, що з правого боку – Міжнародний аеропорт, як нам підказали, – швейцарький. Тобто, Міжнародний аеропорт Швейцарії знаходиться на території Франції, швейцарці ним активно користуються, тому, самі розумієте, який там може бути кордон.
Однак є повноцінний пунк пропуску, стоять поліцейські, так звана варта чи охорона кордону. Автомобіль зупинили, буквально два питання: «Куди їдете?», «Скільки пасажирів у авто?», поліцейський приємно усміхнувся, побажав нам щасливої дороги і нас пропустили. Тобто, увесь процес зайняв хвилину, може, часу. Кордон в ЄС, а точніше його відсутність, – це дуже великий плюс, можна вільно пересуватися Європою. Ми проїхали 3 країни без жодних тривалих зупинок, не відчувши жодних проблем. Хочу ще додати, що у Швейцарії дороги платні, але у нас була віньєтка на 1 рік. Так вийшло, що наш друг придбав її раніше. Однорічна віньєтка коштує 40 франків.
Базель зустрічає промисловістю. Тут знаходиться велике хімічне підприємство, біля нього стояли автомобілі, на бортах яких було намальовано м’ясо і навіть овочі. Цікаве виробництво. Вони говорять, що екологи його періодично пікетують, але, особливо пікетувати і судитися не можна, бо це транснаціональні корпорації – кінці знайти дуже складно.
Наша делегація зустрілася з міжнародними екологами з Фонду Бруно Мансера, які уже були на Свидовці влітку. Бруно Мансер, до речі, активіст, дуже цікава особистість. З 1984 до 1990 року жив серед племені ( плем'я у штаті , ), організувавши декілька блокад лісопромислових компаній. Після повернення до цивілізації у 1990 році займався громадською діяльністю зі збереження та захисту прав . Крім того, у 1991 році він заснував швейцарську неурядову організацію Бруно Мансер Фондс. Зник безвісти під час своєї останньої подорожі до Сараваку в травні 2000 року і вважається мертвим. Рекомендую почитати про нього більше - дізнаєтесь багато цікавого.
Ми з цими екологами обмінялися думками, враженнями щодо поїздки в Брюссель, наших зустрічей – їм було дуже цікаво. Вони ж розповіли про ті суди, які в них тривають з одним із малайзійських олігархів, так званих, якого вони спіймали на незаконній вирубці лісів і тепер викривають. Як бачимо, ця проблема актуальна не лише для України. Усе ж, якщо Україну й Малайзію порівнювати – не хотілося б ставити їх на один щабель. У доньки цього олігарха, незаконну діяльність якого вони доводять, у Канаді власні агенства нерухомості. Вони вирахували, розшукали – провели якесь власне розслідування, от про це і надрукували матеріал в газеті. Тепер він з ними судиться про захист честі, гідності і ділової репутації. Я розповів, що у нас є такі справи, що ми успішно захищаємося від подібних публікацій, тому, жартуємо, їм пощастило, що цей олігарх звернувся не до нас – посміялися усі разом. Але дуже гарний приклад для того, щоб крадені у країни гроші пекли руки. Наші олігархи відправляють дітей за кордон і дають їм вкрадене в Україні, а ті, типу, стають успішними бізнесменами, так от і нам варто взяти це до уваги, щоб земля у них у будь-якій точці світу під ногами горіла.
Робоча зустріч тривала кілька годин, спланували графік роботи на завтра. Про Швейцарію поки що багато не розповідаю, бо Базель знаходиться майже відразу на кордоні і ти, фактично, відразу заїжджаєш у місто і перше питання: «О, а де Швейцарія?». Ну що ти відразу бачиш? Бачиш хімічний завод, бачиш багато будинків, великий торговий центр, так зване, місто, ти розумієш, чого туди їхати далі, а їхати далі варто.
Після цієї зустрічі нам повідомили, що ми їдемо в Швейцарські гори, де і будемо ночувати. Уся компанія зраділа – ще б пак, така новина! За годину уже приїдемо до місця. Отже, завантажилися в автобус і виїхали за місто. Буквально через 20-30 хвилин почалися, хотів сказати карпатські, але швейцарські краєвиди. Не обмовився, бо за вікном бусика дійсно, здавалося, пролітають Карпати. Гори красиві. Ви знаєте, Україна – надзвичайно красива країна. Я не хочу образити швейцарців, але все ж дам пораду: якщо ви не маєте коштів, але хочете побачити Швейцарію – їдьте в Закарпатську область, Івано-Франківську, повірте, дуже схожі краєвиди. Хоча дороги тут, звичайно, набаго кращі, однак, повторюся, вони тут платні. Якщо Ви заїдете в Швейцарію автомобілем, не забудьте придбати віньєтку, адже можуть зупинити, перевірити і оштрафувати на досить кругленьку суму.
За вікном починає сіріти, темніти. Ми вже побачили гірську дорогу і заїжджали все далі в гори. Врешті, зупинилися у невеличкому швейцарському селі і тут розпочалася окрема дуже цікава історія. Вражень отримав неймовірно багато і дійсно, як казав колись відомий актор комічного жанру Петросян, «непередаваемые очучения».
Отже, потрапляємо в Лонго Май – європейський кооператив. Він унікальний, щось на кшталт нашого колгоспу, але різниця помітна. Ідея створення Лонго Май виникла в 70-х рр минулого століття під час конгресу у м. Базель. У нього входять десятки кооперативів Франції, Німеччини, Австрії, Швейцарїї, України, Коста-Ріки. Назва походить від - вислову, що означає побажання «нехай живе довго».
Ідея така: живуть однією комуною. Власність спільна. Є, наприклад, автомобілі – просто взяв ключі і поїхав, якщо тобі треба. Каса спільна. Ніхто тебе не запитує, не контролює – самоконтроль. Тобі щось треба – ти пішов узяв. Усі працюють на спільну касу, на спільний результат.
Ніби звичайна ферма, але надзвичайні вражання. От уявіть, ви десь у горах, наприклад, як ми у - Швейцарії, зустрічають вас абсолютно звичайні люди. Так, говорять вони німецькою, французькою, англійською мовами, але це звичайні люди, селяни. Буденно одягнуті, у них проста їжа, але надзвичайно смачна.
Зустріли нас дуже гостинно. Запросили на трапезу за стіл. Стіл, до речі, простий, дерев’яний, виготовлений з грубих дошок. З таких самих дошок збиті і лавки, стільці, на яких ми сиділи. Тут все наскільки просто, але не примітивно. Такий приємний інтер’єр викликає в душі тільки позитивні емоції, відчуття, ніби повернувся до дому. Немає тут надмірних канделябрів, непотрібних статуеток та прикрас для дому, які тільки збирають пил, відсутні і новітні технології – тут вони просто нікому не треба. Ніякого high-tech і fashion.
Я отримав щиру насолоду, коли випала можливість скуштувати смачні страви у такій неймовірній атмосфері, здається, що все, що тебе оточує, збережене у первозданному вигляді. Мабуть, у тому вигляді, в якому це все було на початку ХХ століття. Ну це просто унікально.
А про страви можна написати багато! Ми побачили страви – усе натуральне, все своє. Виглядало дуже апетитно, а коли скуштували… Порізали 2 вида сала, я думав, українці в салі неперевершені, але такого смачного сала, як тут, я ще ніколи не їв. Не хочу нікого образити, я їв багато смачного сала, але тут воно просто надзвичайне! Пригостили двома різними видами і обидва були такі, що пальчики оближеш! Не знаю, як вони його роблять, секрет приготування нам не розкрили. Мабуть, важливо, що все натуральне – свиня виросла тут, на їхній фермі. Я не люблю чіпси, але тут вони власного виробництва, також дуже смачні. Серед основних страв на вечері були і нові, яких раніше не бачив. Сподобалося щось схоже на овочеве рагу, смачні були м’ясні страви, баранина, картопля, овочі, приготовлені по-різному, пригостилися ще вином власного виробництва – усе дуже смачне.
Для жителів ферми така вечеря – це будення справа. Ми просто знайомилися, до речі, легко знайшли спільну мову – дуже цікаві співрозмовники. Ще виявилося, що ці люди мають дуже активну громадянську позицію. Так, вони виглядають просто, вони просто одягаються, так само просто живуть і їдять, та і ми не за олігархів тут боремося, але ці люди мають дуже підвищену соціальну відповідальність, соціальну активність, тому що вони працюють в усьому світі, борються за природу, за її охорону, у них багато соціальних проектів, у них велика мережа, в якій вони підтримують один одного.
Живуть тут чоловіки, жінки з різних соціальних сфер, з різних суспільних прошарків – усі об’єднані єдиною метою. До речі, мені розповіли, що українців там немає, бо українці хочуть мати все своє. Їх ідея такого «колгоспу» якось трішки убиває. Фактично, якщо Ви приїдете в Швейцарію, потрапите туди, Вас, теоретично, можуть прийняти до комуни. Пройдете співбесіду, продемонструєте, що підтримуєте ці принципи, за якими люди живуть, переконаєте, що готові працювати – Вас приймуть, Ви зможете працювати.
До речі, у цій комуні ще є власна гідроелектростанція і нам її показали – провели екскурсію. Усі взулися в резинові чоботи і уже після 22-ої години, ввечері, у суцільній темряві ходили швейцарськими горами, шукали цю станцію – відчуття та емоції передати неможливо, усі були в піднесеному стані. Уявляєте, що таке їхня ГЕС? Це місцева маленька електростанція, розташована в підземному залізобетонному бункері, турбіна, фактично. Зверху розкинулось озеро, куди набирається вода і приводить в рух турбіну.
Як нам розповіли, коштувало таке задоволення приблизно 250 000 франків, за 20 років ГЕС себе окупила. Справа у тому, що частину електроенергії місцеві мешканці продають у мережу, їм за це платять – у середньому в рік вдається реалізовувати енергії десь на 12 000 франків – надлишок енергії, яку вони не споживають на фермі і так отримують прибуток. Станція функціонує на змішаній системі електропостачання, тому що є нюанси роботи цієї гідроелектростанції. Досить складна технологія: вода набирається, оскільки її не вистачає – ГЕС не працює цілодобово. Поруч тече річка. Наші що б зробили? З річки взяли воду та й нормально. Тут – ні, з річки вони воду не беруть, бо це не відповідально, навпаки, станція функціонує за рахунок джерела і дощової води, яка збирається у озері, і ще й після використання поповнюють нею річкові запаси. Це свідчить про підвищений рівень соціальної відповідальності. Людей особливо й контролювати не треба – вони самі себе контролюють.
Чи готові інвестори в Україні вкладати такі кошти з можливістю отримання прибутку через 20 років? Думаю, ні, навіть якщо вклад гарантовано окупиться. Стабільності нашій країні не вистачає для розвитку і це стає зрозуміло, поглянувши на Швейцарію.
Ця прогулянка у пошуках ГЕС, наштовхнула на роздуми. Уночі з ліхтариками, у резинових чоботях, добре, що в джинсах, бо на костюм резинові чоботи дуже складно налазили б. Передати відчуття, які виникали під час походу, неможливо. Свіже повітря, гори, однодумці… Люди наскільки прості… важко описати! Схоже на звичайне українське село, але з іншими очима. Український селянин він більш забитий, більш обособлений, він має на меті стяжання, дивиться злобно на межу, на сусіда, затурканий, тому що того нема, того нема й там підтискають. А тут зовсім інша атмосфера. Тут одягенені вони і виглядають як селяни, але очі зовсім інші, як і погляди, і у них є усмішки, щирі, безтурботні усмішки. Вони різного віку: і молодші, і старші, і з усіма ми знаходили спільну мову, хоч і через перекладача спілкувалися. Вони живуть абсолютно іншим життям – я це теж зрозумів. У них немає цієї пристрасті до накопичування: їх влаштовує все. Наскільки це унікально, що передати це відчуття складно. І ще раз повторюся, вони опікуються проблемами природи в усьому світі, у тому числі, наприклад, гірським масивом Свидовець, бо вони це вважають справою честі – справу захисту лісів.
Основна ідея їхнього життя – це бути незалежними ні від кого, але, при цьому, вони не викидають нікого. Наприклад, якщо до них звертається біженець, або людина, яку викинуло суспільство, але людина є хорошою, однак чомусь не приживається в суспільстві, вони можуть його прийняти. Ну, так мені пояснили. Єдина умова – людина має приймати їхню філософію, їхній підхід. Нічого в цьому неправильного немає – це надзвичайно прості люди з простою обстановкою, з дуже цікавими поглядами, вільними поглядами. Знаєте, от у нас, в Україні, часто говорять, що вільні люди – не вільні. Наші люди обтяжені власністю, обтяжені накопичуванням, а тут люди відпустили усе це, для них це неважливо. Вони працюють на спільне благо. Їм всього вистачає – це унікальна структура, унікальна філософія, інакший підхід, сподіваюся, що і в нашій країні до цього дійдуть. Але це не вся Європа – також не показник, це частина людей, які змогли себе таким чином знайти.
Я з’ясував для себе, що ферма не належить комусь персонально. Вона належить кооперативу – це щось на зразок нашої благодійної громадської організації, тобто, вони пропагандують те, що будь-хто в суспільстві має право працювати. Тут люди не отримують заробітну плату, фактично, вони є волонтерами – працюють безкоштовно, мають спільну касу, але прибутків між собою не розподіляють.
При фермі є магазинчик, у якому можна придбати натуральні продукти, вирощені на цій фермі, та й не лише продукти, бо Лонго Май є виробничим кооперативом. Звідусіль часто туди з’їжджаються люди, які вподобали харчуватися натуральними продуктами. Зараз, взагалі, Європа рухається до того, щоб споживати винятково натуральні продукти. У цьому магазинчику можна придбати багато абсолютно різних смаколиків: від меду до різних закруток, тут продається не тільки їжа: і вовна, і мило власного виробництва і ще дуже багато чого. Виявляється, комуни усієї Європи співпрацюють між собою. Можна через інтернет зробити замовлення на їхньому сайті або приїхати на ферму, де ще й проведуть екскурсію – ви спочатку побачите, де все це було вирощене, а потім придбаєте. Нам, до речі, навіть по баночці меду подарували, просто так, як сувенір. Хоча, скажу, взагалі, ціни – швейцарські.
В Україні є подібного роду ферма, але прикро, що ми не можемо експортувати все закордон. Те, що в Україні виробляється, ми не можемо продавати в ЄС, бо є заборона на ввезення продуктів в ЄС і складна процедура сертифікації. Тобто, країни, які входять до складу ЄС, між собою працюють без проблем. Якщо нас коли-небудь приймуть в європейську сім’ю, як у нас прийнято говорити, то, очевидно, зможемо на щось розраховувати.
Ночівля. Вау, ночуємо ми в хостелі. Для багатьох це, може, невідоме, а для мене – це цікавий досвід. Відверто скажу, казарму то пам’ятаю, а в хостелах європейських зупиняюся вперше. Ми ж не захищаємо олігархів – не живемо в хаятах, хілтонах, інтерконтиненталях тощо. У Брюсселі зупинялися в скромному готелі «Ібіс», де з валізою у кімнатці складно було розвернутися. Готель знаходився на околиці міста. Я не прибідняюсь, розповідаю, спогади дуже приємні. Тут унікальний хостел, у тебе – просто кімната, є двоповерхові ліжка в інших кімнатах.
Кухня спільна, на кухні хтось виноград залишив, хтось сік поставив – бери – не хочу. Захотів – пішов узяв склянку, випив води, помив склянку, поставив – щось для мене нове, щось цікаве. Спільний туалет, дві душові кабінки (але окремо чоловічі, окремо жіночі). Мені дісталася кімната, де немає багато двох’ярусних ліжок, але друзі ночують у сусідніх кімнатах, де ліжка двох’ярусні – якось так розподілили кімнати. Один з наших товаришів залишився просто на території ферми – було для нього місце – там будинок великий. Нам місця не було, відвезли в сусіднє село, тут, буквально, кілометрів 5-7 від цієї ферми. Поселили у прості кімнатки. Що цікавого у побуті, у Швейцарії розетки на 3 штирі. Нас лякали, що наші штирі не підійдуть – підійшли. А от швейцарці, коли приїжджають до Європи, у них виникає проблема. Ми коли були у Брююсселі, з нами був швейцарець. Він хотів зарядити телефон, довелося йому, бідному, бігти, шукати перехідник для європейської розетки, яка на 2 отвори.
Так сьогодні майже опівночі за європейським часом закінчується день. Підйом завтра о 5:30, адже заплановано багато зустрічей, багато цікавого, знову продовжимо битву за Свидовець. Вражень дуже багато, думаю опис цього дня заслуговує взагалі окремого розділу.
Вразило, що в Австрії, Бельгії, Франції, Німеччині, до речі, не побачив цього у Швейцарії, дуже багато альтернативних джерел енергії. Тобто, вітряки, всілякі сонячні панелі.
Бачив багато автобудинків на колесах – кемперів, на трасі велика кількість їх трапляється. Кемпери – це взагалі ціла філософія Європи. Звичайно, такими дорогами їздити на кемперах одне задоволення. Колись, років 10 тому, я брав в Україні кемпер напрокат, Hymer – досить непоганий. Проїздив на ньому тиждень Україною. Єдине, де їздити можна було на ньому нормально – це Одеська траса, інших наших доріг він просто не витримує. Усередині автобудинку знаходяться меблі – усе постійно розхитується, тарабанить. На європейських дорогах у кемпері нічого не шолохнеться, їдеш і отримуєш максимальне задоволення. Кемпери нам зустрічалися різні: великі, маленькі, старі, нові, на базі мікроавтобусів і, навіть, вантажівок, причепи різного варіанту. Багато спеціальних стоянок. Ну просто ціла культура – люди цим насолоджуються, деякі, навіть, живуть.
День сьомий
День розпочався сьогодні о 5:40, ранкова кава, легкий перекус і в дорогу до м. Берн, у Бернський університет.
Ще перед в’їздом у місто дізналися, що символом Берна є ведмеді.
До речі, там така зрадлива зрада, виявляється, двох ведмедів у 2009 році Берну подарувало подружжя Медведєвих. Мішу і Машу: агенти Кремля просто. Можна з розуму зійти деяким.
Поруч з ведмедями алея, на якій камінням викладені прізвища всіх благодійників, які допомагали реставрувати вольєр для тварин. Так, люди і гарну справу зробили, і увіковічнили свої імена.
До речі, для людей з особливими потребами є окремий підйомник.
Берн – красиве місто зі старовинним центром, столиця Швейцарії.
Для подорожі містом купили квиток – 25 франків за 6 чоловік – годину ми можемо їздити в одній зоні, немаленька ціна (тільки не кажіть Кличкові).
Приїхали до університету, трішки пройшлися старою частиною – часу перед зустріччю в університеті було мало.
Зустріч проходила широко, але швидко. Були присутні міжнародні захисники природи, представники швейцарського інституту лісу, до речі, у тому числі, й українка. Цікаве і важливе обговорення.
Після закінчення бесіди, не маючи особливо часу на перекус, вирішили вдовольнитися шаурмою неподалік в забігайлівці. Але не такою, як в Києві, де влітку отруїлося майже 100 чоловік, тут інший підхід, який відрізняється відповідальністю постачальників і продавців.
Усі дружно сіли в машину і вирушили до Женеви, до штаб-квартири ООН, де також нас очікувала важлива зустріч. Усіх подробиць розкривати не буду, але поїздка була досить продуктивна.
Ми запланували поїхати у ще одне місце. Для цього треба було виїхати зі Швейцарії і заїхати у Францію, тому що, місце, у яке нам треба було потрапити, знаходилося на березі озера Женева. Озеро Женева – надзвичайно велике озеро, це друге за площею прісноводе озеро в центральній Європі, дві країни розташовані на його березі. Їдеш-їдеш і немає йому кінця.
Поблизу цього озера, кажуть, проживає один із українських олігархів, нині біглий, ну, принаймні, про це писала газета Deutsche Welle, але французи говорять, що не знають, живе там він чи ні.
На березі мальовничого озера Женева ми з друзями і повечеряли, насолодилися прекрасними краєвидами, заходом сонця.
Потім уже іншою дорогою попрямували назад до місця нашої ночівлі. Завтра о 5:15 прокидаємося, щоб вирушити до України. Їхати далеко, 2 дні будемо в дорозі точно.
День восьмий
От і добігає кінця наше відрядження. Сьогодні вранці покинули містечко, у якому зупинялися. Воно більше схоже на швейцарське село. Регіон, до речі, вважається депресивним. Там є проблема урбанізації – люди виїжджають з села і місцеві мешканці намагаються зробити хоч що небудь, щоб село ще жевріло і, якимось чином, жило.
До речі, у хостелі, у якому ми проживали, власник, який нас так гостинно приймав, – унікальна людина. Він прокидався дуже рано, щоб о 6 ранку забігти до пекаря, купити надзвичайно смачний свіжий хліб і принести, щоб люди снідали свіжим хлібом. Так як наша компанія рано снідала, то хліб іще був теплим, хрустким, надвичайно смачно.
Власник хостела розповідав, що раніше у приміщенні, де знаходиться хостел, була спочатку ферма, потім одне з поштових відділень, він там працював, а зараз працює в іншому поштовому відділенні. Це ж поштове відділення було закрите у зв’язку зі скороченням. У всій Швейцарії було закрито близько 8 000 поштових відділень у звязку з їхньою, як він пояснив, нерентабельністю. І там, де він зараз працює, його ставка складає 65 % – зарплата мінімальна у Швейцарії. Це близько 4-ох з половиною їхніх тисяч франків, 65 % від цієї суми – для них це досить низька заробітна плата. При тому врахуйте, що бензин, дизель там 1,60 – 1,70 франків коштує і, наприклад, плитка шоколаду може коштувати 7-8 франків, ну тобто, ціни важко назвати низькими. Щоб легше було зіставити з нашими економічними реаліями: невеличка баночка меду – 5 франків, одяг уже серйозні гроші коштує і вони про це говорять. У всіх країнах є ті самі проблеми, що й в Україні, проте вирішуються вони трохи по-іншому.
Отже, виїхавши з самого ранку, ми ґречно попрощалися з людиною, оскільки дійсно були дуже вдячні за те, як нас гарно прийняли. Хоч це і сільський хостел, але гаряча вода є, зранку сніданок є, до того ж, він сам особисто його готує. Важко назвати це великим сніданком, але смачно, завжди була кава, будерброди, варені яйця, сир порізаний, ну це ж Швейцарія – куди без сиру.
Уже в дорозі згадували ці, здавалося б, незначні деталі, на душі ставало тепло. Проїжджали через Цюрих, Австрію, заїхали в Німеччину, знову потрапили в Австрію, врешті, опинилися в Угорщині. Тут, в Угорщині, уже зупинилися переночувати, оскільки, дорога досить далека, ще нам треба доїхати завтра до Ужгорода, перетнути кордон. Дехто з нашої компанії залишається в Ужгороді, хтось їде до міста Львів, а мені їхати до Києва, тобто, ще досить довга дорога попереду. Майже 3 дні в дорозі, але в приємній компанії, за цікавими та щирими розмовами час летить швидко.
На трасі – як у мурашнику. Вихідні дні – усі кудись їдуть. Дороги завантажені, всюди снує транспорт різного калібру, дуже багато кемперів. Я їх помічав до цього в будні дні – їхало чимало, але цього разу зустріли небачену кількість. Австрійці, німці, швейцарці – вони їдуть зі всією родиною на цих кемперах. За кермом жінки, чоловіки, ці кемпери дуже різні. У кого немає автобудинку, їдуть просто – у машині купа дітей, все забито під зав’язку, з купою речей. Хто на велосипедах, хто на мотоциклах. Європа рухається і цьому, звичайно, сприяє відсутність кордонів, люди просто їздять і просто насолоджуються життям. Для України це дико. Ті відстані, які долаєш Європою, в Україні долати за такий короткий термін просто неможливо, бо в нас доріг немає.
Україна повинна розвивати дорожню інфраструктуру і наші можновладці давно б мали це зрозуміти. Розвиток інфраструктури дає можливість рухатися в правильному напрямку, дає можливість швидко доставляти вантажі та подорожувати. Це були б додаткові робочі місця, це б пришвидшило розвиток економіки України, а вони звикли тільки грабувати, що є абсолютно неприпустимим. Дороги – це кровоносні артерії будь-якої економіки. Тут економіка рухається на великій швидкості. Ти безперешкодно можеш переїхати з однієї країни в іншу – немислимо. На такій мінорній ноті добігає кінця наше відрядження. Вражень – мільйон.
День дев’ятий
Знову прокинулися рано. Виїхали до угорського кордону. На кордоні з Угорщиною, пункті пропуску Тиса, була дуже велика черга з мікроавтобусів, проте нас, як офіційну делегацію, пропустила поліція поза чергою – у чергу до легкових автомобілів. Проїхали ми досить швидко. Професійним оком митники нас оглянули, навіть не перевіряли речей, було видно, що делегація серйозна і нічого забороненого немає.
Нарешті приїхали до Ужгорода. До відправки потяга залишалося ще майже 7 годин, тому з радістю скористався можливістю погуляти Ужгородом, проникнутись колоритом, подивитися на лавочки без палок, на яких не можна сидіти, на те, як в центр міста потрібно добиратися через непрохідні ями.
Надивившись сповна, потрапив уже до потяга і повернувся до Києва. Тут особливо пригод не було, єдине, що вразило, звичайно, це разючий контраст у порівнянні з Європою, контраст у цінах, тому що нижчі, але контраст і ще в чомусь такому, на перший погляд, невловимому. Начебто поруч, але відчутно, що змінилася картинка. 9 днів, 7 країн. Крім того, вже в Україні потрапив на Чеські дні, можна сказати, що 8-а країна наздогнала в Ужгороді.
Звичайно, попереду ще багато боїв на захист Свидовця, але ми до цього готові.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.