НАЦІОНАЛІЗМ – НЕ НАЙКРАЩА ІДЕОЛОГІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ

Шлях в нікуди!

У часи нестабільності на поверхню спливають поняття, котрі у звичайному житті інтересу не викликають, або практично не викликають. Відбуваються процеси, які характерні саме для таких похмурих і сірих часів. Україна, в цьому плані  - не унікальна.

Націоналізм і патріотизм, популізм і консерватизм, лібералізм і авторитаризм. Всього 20 років тому все це було предметом інтересу невеликої групи людей. Щоправда, разом з таким інтересом зростають тиражі езотеричної літератури і аудиторія «Битви екстрасенсів» шанувальників загадок, таємниць і теорії змови. Згадайте пік популярності Кашпіровського, Чумака і їм подібних у 90-х. Цікаво, що цей інтерес виник і зростав на фоні появи таких слів як «кравчучка», талони», «купони» і т.д.

Але на відміну від новоявлених чудотворців – інтерес до націоналізму та його нав’язування як єдино можливої політики держави – передбачає певні дії того, хто обирає цю точку зору. На жаль.

Запитайте у своїх друзів і знайомих – в чому принципова різниця між націоналізмом і патріотизмом. Ви здивуєтесь різноманітності відповідей. Серед цих двох слів – «патріотизм» набагато старіше поняття .

Патріотизм – набагато старіше слово. Вперше (письмово) воно згадується у праці Томаса Урхарта (Thomas Urquhart, Ekskybalauron) у 1652. Імовірно, що в англійську мову воно потрапило з французької шляхом додавання суфіксу –изм до слова «патріот» (patriot), котре, в свою чергу прийшло з грецької (patrios) і означало «від єдиного (одного) батька».

Націоналізм – вперше згадується у середині тільки XIX, а точніше у 1811 році у зв’язку з Наполеоном Бонапартом і ситуацією у Франції (nationalisme).

Необхідно зауважити, що поява цих слів не означає, що самого поняття не було раніше. Слова виникають, щоб формалізувати існуючі процеси, події і смисли.

Суттєва відмінність цих двох понять дуже проста і давно визнана науковою спільнотою. Так як в Україні про націоналізм пишуть або, як про панацею, або як про смертну кару – звернемось до іноземних джерел. Енциклопедія «Британіка». Вона полягає в тому, що,:

«Націоналізм, ідеологія, заснована на тому, що лояльність і відданість особи національній державі домінує над іншими індивідуальними або груповими інтересами». Тобто, націоналізм визнає інтереси нації (не народу, а нації за етнічною ознакою) домінуючими над інтересами особистості. Як наслідок, націоналізм передбачає суттєве обмеження або взагалі ігнорування інтересів інших етнічних груп, народностей і т.д. Політика націоналізму ґрунтується на визнанні нації первинною у державному процесі.

Патріотизм визнає державу та народ (який її населяє) - найвищою цінністю. Звичайно, що такий короткий опис основної відмінності не відповідає на всі питання бо це не наукова академічна праця. Але, навіть написавши 500 сторінок – сутність основної відмінності не зміниться.

Тепер до сучасної України.

Моя думка полягає у наступному. Націоналізм має своїх прихильників і має право на існування. Проблема цього існування полягає в тому, що націоналізм не може і, слава Богу – ніколи не стане державною політикою. Справа в тому, що всі «позитивні» приклади гуртуючого ефекту націоналізму стосуються тих часів, коли існували виключно мононаціональні (моноетнічні) держави. У цьому випадку націоналізм, як державна політика – не пригнічував інші нації та народності цих країн, бо «інших» просто не існувало.  

Все змінилось з початком промислової революції та міграцією. Ситуація докорінно змінилася. Сьогодні мононаціональні країни можна перерахувати досить швидко. Як приклади – Китай, Японія, деякі країни Сходу та Латинської Америки. Ці країни мали природні фільтри, котрі протистояли міграції – моно релігія, мовна ізоляція, віддаленість та інші.

Україну населяють понад 130 національностей та народностей. За всіма визначеннями Україна – полі етнічна держава. У такій ситуації задоволення інтересів однієї нації стає дуже складним і далеко не безконфліктним завданням. Ця складність пов’язана з визнанням націоналістичною ідеологію зверхності однієї нації над особистістю та іншими народами та народностями в межах території однієї держави. Переконаний, що це – дорога в нікуди.

Переконаний, що Держава повинна захищати свою ідентичність – мову, культуру, спадщину. Але цей захист не повинен призводити до  звуження чи взагалі ігнорування таких же інтересів інших націй та народностей. Якщо держава обирає саме такий шлях, я таку політику підтримую.

У нас в Україні відбувається не тільки підміна понять і їх змішування. У нас патріотом не може бути не націоналіст. Показовим є ефір з Саакашвіллі і Мосійчуком у частині сперечання про С.Бандеру. По різному можна ставитись до Саакашвілі, але відповідь я підтримую – «Я за Україну!» Для мільйонів Українців постать С.Бендери не однозначна і використовувати цю, без сумніву видатну особистість як маркер у оцінці людей – щонайменше дико.

На моє глибоке переконання – націоналізм не найкраща ідеологія для України. Можна довго тут перелічувати внутрішні конфлікти у суспільстві, котрі спричиняє націоналізм, але головну скажу – націоналізм ділить народ. Український народ. Націоналізм не об’єднує, бо чітко визначає «своїх» і «чужих», які часом (як нагорода) можуть бути «не зовсім чужими». Український народ ділять за мовою, релігією, територією,  оцінкою історії, визнання тих чи інших героїв і ще за сотнею ознак.

Україна не в тій ситуації, коли можна допустити чи просто спостерігати за тим, як нас ділять. Зруйнована економіка. Корупція вже не на космічному, а галактичному рівні. Постійні конфлікти з сусідами, котрих ми раніше вважали друзями. Масова бідність і безвихідь.

Влада будь-якої нормальної країни прагне до об’єднання та згуртування свого народу. Це абсолютно природно. Навколо чого влада пропонує нам об’єднуватись? Нам пропонують одне – об’єднатись навколо війни, вірніше навколо перемоги у ній. Але тут існує декілька проблем. Перша – офіційно війни немає. Друга – більшість населення України не відчуває війну. Вийдіть на вулицю і подивіться. Рекламні вогні, працюючі магазини, повні ресторани, дорогі авто, домінація розважальних програм. Поки всі не відчують війни щодня і всюди – ніякого об’єднання за такою тематикою не буде. Почитайте теорію «Тотальної війни». Найкращі приклади такого об’єднання – справді високопрофесійні промови Сталіна, Гебельса, Піночета і т.д. Всі вони – злочинці, але всі вони досягли пропагандистської мети, а промова одного з них «Nun, Volk, steh auf und Sturm brich los!» і сьогодні є еталоном агітації і пропаганди та вивчається відповідними фахівцями по всьому світі. Таку промову я б дуже хотів почути після Іловайська чи Донецького аеропорту. Але всі ми почули інше чи не почули нічого взагалі.

У сьогоднішній ситуації в Україні такого  бажаного об’єднання не станеться, бо війна стала відмовкою для влади з метою прикриття і відволікання уваги від інших речей – корупції, продажного судочинства, зубожіння, безробіття і різного роду процесів під умовною назвою «Ротердам плюс».

Здебільшого нам пропонують об’єднуватись навколо речей до яких немає однозначного ставлення  – Євросоюз, НАТО, помісна церква, українська мова і їм подібні поняття. Я не проти кожного з цих понять особисто, але з точки зору суспільства – вони не є базою для об’єднання. Таке враження, що справжня мета не об’єднати, а поділити. Так керувати і маніпулювати легше.

Кажу так, бо все перераховане не має однозначного сприйняття і не матиме у найближчий перспективі. Цього не станеться, бо Україна різна. Етнічно, релігійно, мовно, демографічно.

Можливо, що чинна влада хоче створити ефекти солідаризму, тобто ситуації, коли перед загрозою повного знищення всі поділяючі фактори у суспільстві відступають і люди різних національностей, політичних поглядів, релігійних та мовних переконань об’єднуються з метою порятунку власної держави. У світовій історії цей ефект виникав всього декілька разів – у радянському суспільстві під час війни, у німецькому суспільстві після поразки у тій самій війні, у японців після ядерного бомбардування, частково у Франції після війни. Все. Більше масштабних прикладів не було. І у нас не буде з причин зазначених у попередньому абзаці. «Ротердам плюс» буде, а солідаризму не буде тому, що «Ротердам плюс» буде.

Чому патріотизм?

Подивіться на соціологічні опитування. Все, що нас ділить – далеко в кінці списку (мова, релігія, герої, прапори). А в пріоритеті ось що: зростання цін, низький рівень зарплати, безробіття, тарифи і висока вартість медицини, злочинність, корупція в судах, високі податки, тиск на бізнес і подібні практичні речі.

Вважаю патріотом не того, хто у вишиванці зі смолоскипом йде Хрещатиком чи до піни в роті розповідає про «титульну націю» і вдає, що не розуміє поставлених питань. Патріотом є той, хто офіційно сплачує заробітну плату і податки. Все інше – завдання держави. Людина само може вирішити – де їй пити каву і яку оперу слухати. Єдиний інструмент впливу на державну машину – вибори і нічого більше. З кожним Майданом ми живемо все гірше і гірше. Третього країна не переживе.

Аби отримати шанс для змін - потрібна докорінна зміна системи влади, а не персоналій у ній. Потрібні нові духовні орієнтири. Загальновизнані і загальноприйняті. На превеликий жаль – цього не пропонує ніхто. Шляхів залишається декілька.

Можлива жорстка диктатура з тимчасовим обмеженням свободи слова і зборів. Обмеження редакційної політики всіх ЗМІ та інтернету. Послідовна і наполеглива робота над економічними питаннями.

Можлива поява певної групи людей, дії яких відновлять відчуття неминучості покарання за здійснені злочини проти України. Ці дії призведуть до нового знайомства з поняттям «страх» для тих, хто його втратив беручи хабарі чи ухвалюючи протиправні рішення. Дуже ефективний спосіб, але проблема полягає у тому – хто візьме на себе відповідальність щодо визначення тих, «хто втратив страх». Це вже теж було.

Або знову – гра у вибори де «мудрий український народ» віддасть свою мудрість за 300 гривень, як це бувало вже не раз. Ви знаєте, я за те, щоб саме народ обирав стратегічні шляхи розвитку Держави. Не всі, але принципові. Навіть і 300 гривень хай будуть. Всіх не куплять, але це може бути ефективним запобіжником чергової «помилки» на кшталт – «не того обрали, помилились». Ми якось весь час «не тих» обирали. Саме тому – жодної гарантії, що цього разу оберемо «того» – жодної.

До всього цього є ще один цікавий момент. Все, що ми тут обговорюємо – здебільшого стосується матеріальних чинників. Ми хочемо краще жити, але в це поняття вкладаємо виключно матеріальні фактори. Духовне і матеріальне є невід’ємною часткою кожної людини. Проте, в індустріальному світі - духовне програє. На жаль. Але саме духовне могло б стати об’єднавчим чинником для всього українського народу. Не української нації, а українського народу, а це – значно благородніша мета.