Чому ми такі, а не інші?

Розумним на замітку

     Відомо, що сім десятиріч на колишніх радянських теренах церква перебувала під пресом жорстоких гонінь. Це був період морально-інтелектуального терору по відношенню до віри і віруючих. Атеїстична влада монополізувала всі гілки культури та проголосила іменем науки, що Бога не існує, а значить і вищого Духовного світу з його добрими та злими не матеріальними істотами.

     Такий «науковий» підхід до релігії призвів до виховання багатьох поколінь невіруючих. Навіть тверді у вірі, але недостатньо знаючі, не знали, як заперечити офіційним нав’язливим деклараціям., бо навіть власні діти або онуки приносили їм з університетів остаточний вирок релігії.

     Атеїстичне виховання молоді упродовж багатьох десятиріч стало основною причиною переривання спадкоємності віри у більшості українських сімей та породження того невігластва і богозневаги, які мають місце сьогодні.

     Найбільше уваги гонителі приділяли тому, щоб примусити церкву та її вірних служителів мовчати перед обличчям лютих і безсоромних нападок на Бога. Була заборонена релігійна пропаганда. Умовою тихого і безтурботного життя для віруючих стала відмова від присутності на богослужіннях, від сповіді та причастя. В церквах було заборонено проповідувати християнські цінності. Апологетика (захист віри від безбожжя) опинилася під тотальною забороною. Навіть у духовних семінаріях і академіях, коли вони відродилися після більш ніж чвертьвікової перерви, курс з такою назвою був відсутній. Таким чином в духовних навчальних закладах завуальовано продовжувалася горезвісна атеїстична політика, спрямована на виховання не служителів Божих, а матеріалістично налаштованих атеїстів, безбожників в рясах.

     То ж прийшов час посприяти духовному вихованню атеїстично або лжерелігійно налаштованих українських громадян та спробувати доступно пояснити, що чекає на людську душу після розлучення з тілом.

     Навіть дитина знає, що людське життя закінчується смертю. Але що чекає на померлого далі, сучасні українці, заюшені жадобою швидкого збагачення та грошей, замислюються мало. Переважна більшість серед них переконана, що з завершенням земного життя для людини все закінчується і що далі наступає небуття, щось на зразок непритомності, коли тіло не відчуває ні болю, ні холоду, ні спеки.

     Проте пророки, які були значно ближчі до істини у порівнянні зі звичайними людьми, переконливо свідчать, що існує два світи: видимий – матеріальний, заселений тілесними істотами, і – невидимий, заселений як добрими, так і злими духовними істотами (духами). І що представники духовного світу активно втручаються у справи світу матеріального.

     Не знаючи вищих законів розвитку життя, людям дуже важко орієнтуватися у сучасному гріховному світі. Чи можна, постійно перебуваючи серед житейської поквапливості та «защемленості» на матеріальних потребах, котрі притаманні більшості людей, зберегти підсвідоме прагнення до Неба, тобто до вічного життя?

     На це, та багато інших запитань я постараюся дати відповідь у серії своїх коротких постів під загальною назвою «Дорога до пекла і раю». Бо ні пустопорожні розмови про боротьбу з корупцією, про реформи, про євроінтеграцію, ні внутрішня політична ворожнеча не змінять життя в Україні на краще, поки українці не зрозуміють, що розквіт держави та благополуччя її громадян залежить не від мінливих людських забаганок, а від щирої віри в Бога та дотримання Його справедливих Законів, сформульованих у Святих Писаннях.