МОЯ УКРАЇНА

Гортаючи новинні сторінки натрапив на цікавий аналіз Інституту Горшеніна: понад 92% жителів України вважають себе етнічними українцями. Що молодші респонденти, то частіше вони позиціонують себе українцями. У західному регіоні українську національну ідентичність задекларували 98,3% опитаних, у північному – 94,8, у центральному – 94,2, у південному – 87,5, у східному – 84,6%. Якою б не була статистика, усі, хто обрав Україну для проживання, мабуть, хотіли б її бачити комфортною і цивілізованою державою.

МОЯ УКРАЇНА

Гортаючи новинні сторінки натрапив на цікавий аналіз Інституту Горшеніна: понад 92% жителів України вважають себе етнічними українцями. Що молодші респонденти, то частіше вони позиціонують себе українцями. У західному регіоні українську національну ідентичність задекларували 98,3% опитаних, у північному – 94,8, у центральному – 94,2, у південному – 87,5, у східному – 84,6%. Якою б не була статистика, усі, хто обрав Україну для проживання, мабуть, хотіли б її бачити комфортною і цивілізованою державою.

Як повелося в народі: мовою маля – говорить істина. Я відшукав вірша, якого молодший син написав для шкільного конкурсу. Дозволю собі його процитувати, розуміючи, що професійні літературні критики матимуть відмінну від моєї думку:

У кожну дитину моя Україна вдихає радість і сміх.

В ній можна творити, кричати, радіти,

Але пам’ятати про тих,

Хто нас захищає і вберігає від напастей сірих і злих.

Так хочеться жити і сонцю радіти, не знати слова «війна».

Адже, Україна як мама, родина – у кожного з нас лиш одна.

Її ми повинні і словом, і ділом плекати неначе дитя.

І тільки тоді кожен з нас буде мати

Щасливе і мирне життя!

(с) Назар Хорошенюк

У кожного з нас Україна асоціюється по різному: хтось одразу уявляє блакитне небо та жовте колосся, у когось перша асоціація – вишиванка, або навіть краще – прекрасне дівча у вишиванці та віночку; хтось бачить перед собою калину чи чує прекрасну мелодійну пісню; хтось відчуває солоний присмак морських хвиль, а хтось солодкий смак гречаного меду з пасіки; у когось перед очима образ маленької вибіленої хатини у зеленому саду, в ідеалі вишневому, а в когось – велична фортеця, яку боронили ще наші предки. Є, мабуть, й ті, у кого Україна асоціюється із теплим сонячним зайчиком, який вранці будить і не дає спати, і ті, для кого це жовтогаряче листя в парку в похмурий осінній день. А хтось уявляє одразу величезного гриба, знайденого у карпатському лісі чи величезного сома, зловленого вперше. Хоча асоціації можуть бути не лише яскравими і позитивними: у когось – це аеропорт, точніше, лише назва, бо від нього самого залишились руїни, для когось – місто, в якому досить часто їздить військова техніка, хоча раніше росли троянди; для когось – набат Михайлівського монастиря, який прозвучав вперше і змусив водночас змінитись тих, хто й не збирався змінюватися, а для когось кров і крики про допомогу у центрі цивілізованого міста в мирний час. Багато хто вміщує в серце розуміння, що Україна – доброзичлива і миролюбна, а хтось стверджує про свої кровні зв’язки і непереборні наміри «захистити». Хтось бачить перед собою море – море сліз, які пролиті за найближчими та найріднішими, а хтось асоціює Україну із матінкою, яка постійно чекає на дітей, що залишили її так надовго.

Асоціацій рівно стільки – скільки людей, в чиєму серці живе Україна!