Сторінки історії на які не звертає увагу влада…

Проте чомусь залишаються непомітними й інші події.

Так, цієї осені минає 72 років з часу масового примусового переселення корінного українського населення зі своїх споконвічних земель Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, які за вказівкою Москви, офіційно на підставі угоди, підписаної М.Хрущовим та представником так званого Польського Комітету Національного Визволення Осубкою-Моравським, відійшли до Польщі.

Згідно зі згаданою угодою Польщі було віддано 19500 кв.км. споконвічних українських земель з такими давніми княжими містами як Перемишль, Холм, Ярослав, Любачів, Сянок та сотнями сіл.

Масове примусове переселення корінних українців − одна з найтрагічніших сторінок в історії нашого народу. Більше півмільйона нації назавжди покинуло свою землю, майно, пам’ятники культури, створені віками, могили пращурів, близьких та рідних. 

9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було укладено угоду про обмін населенням. До 1946 р. включно з України в Польщу виїхало близько 810-и тисяч поляків, а з Польщі в Україну – 483 тисячі українців. Українці Закерзоння, які одвічно жили на своїй землі, здебільшого не бажали переселятися, тим більше, що їх не влаштовувало життя в колгоспі. Проте польські власті створювали такі нестерпні умови, що вони, врешті-решт, переселялися в Україну. Ті, хто все-таки залишилися, були примусово переселені польським урядом до північних і західних земель Польщі в період із квітня по серпень 1947 року (операція «Вісла»). Усього було депортовано на території, де раніше жили німці, близько 150-и тисяч українців. Переселенців розміщували невеликими групами (по кілька родин) серед польського населення задля їхньої найскорішої полонізації.

Заклик верхньої палати польського парламенту (Сенату) визнати дії «українських націоналістів» у східних воєводствах ІІ Речі Посполитої (РП) геноцидом польського населення є фактично і політично помилковим. Наведу приклад, де автор пише про знищення українськими націоналістами польського села Гурби. Саме під цим селом 1944 р. відбулася одна з найбільших битв УПА з радянськими військами. Останні в цій битві навіть змушені були застосувати танки. Гурби для українців Волині — не лише населений пункт, а певний символ. Пан Мотика, звісно, про це знає. Тому мав би добре вивчити історію села, перш ніж писати. А пише він таке: "2 червня 1943 року українські партизани атакували село Гурби… Послуговуючись багнетами й сокирами, українці замордували близько 250 поляків (виділення наше. — П.К.). У наступні дні тривало полювання на окремих заблукалих осіб. У відозві до українців, оприлюдненій у червні 1943 р., "Клим Савур" визнав, що УПА "пустила з димом" польську колонію Гурби". Як бачимо, автор посилається на відому пропагандистську листівку УПА від червня 1943 р. Там справді сказано (дуже загально), що упівці нібито спалили Гурби ("пустили з димом"). Про 250 убитих поляків у листівці не йдеться, а тим паче про те, що їх убивали багнетами й сокирами. Звідки автор це взяв? Як на мене, дуже дивним видається те, що бандерівці легко "замордували" 250 осіб, використовуючи холодну зброю. Невже в тамтешніх селян-поляків не було сокир, вил, ножів? Їх же не одна сотня в Гурбах жила! Адже могли б протистояти погано озброєним нападникам. І взагалі — звідки цифра 250? Виявляється, майже така сама кількість (200 осіб) фігурує в іншому документі, якого пан Мотика не цитує. Це — акт Мізоцької районної державної комісії про визначення завданих збитків гітлерівськими окупантами в селі Гурби. Документ, який складено 1944 р., дуже конкретний: у ньому наведено цифри втрат людей і майна в селі. Завірений підписами радянських чиновників і печаткою. Читаємо. "1). Немецко-фашистские варвары в мае месяце 1943 года ворвались в с. Гурбы, начали дикую расправу над мирным, ни в чем неповинным польским населением, начали убивать и расстреливать, грабить и жечь постройки. 2). Вследствие вышеуказанных фактов немецко-фашистские захватчики смели с лица земли село Гурбы полностью, из 650 человек населения — 200 расстреляли, а остальное население разбежалось и на день расследования из оставшихся в живых нет никого (в селе было 132 двора)". Складається враження, що пан Мотика не знає про існування цього документа. Проте його опубліковано. А судячи з наведеної ним цифри вбитих, саме його він і використав. Кому вірити — пропагандистській упівській листівці, яка говорить про Гурби дуже загально і, ймовірно, видає бажане за дійсне, чи офіційному радянському документу, де наведено конкретні цифри й факти. Принаймні, радянські чиновники займалися відбілюванням націоналістів. Проте в пана Мотики, схоже, особливий підхід до документів. Зрештою, не лише в нього. Це відверта антиукраїнська тенденційність, яка вивершується відповідними висновками. 

Етапи переселення:

Масові переселення українців з Польщі провадилися в чотири етапи. Перший тривав упродовж 1944 — 1946 рр. на підставі угоди між Польщею і УРСР про обмін населенням. 482 тисячі українців і членів змішаних родин з Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств Польщі організовано переселили в УРСР. Окрім цього, понад 20 тисяч українців польські війська буквально «перегнали» через прикордонну річку Сян без оформлення будь-яких документів. Хоч в угоді зазначалося, що «евакуація мусить мати добровільний характер», насправді є численні свідчення того, що процес переселення був позбавлений навіть ознак декларованої добровільності.

Інсценоване (потрібно ще з’ясувати ким) вбивство віце-міністра оборони Польщі генерала К.Свєрчевського (28 березня 1947 р.) прискорило перебіг подій. Вже за кільканадцять годин, 29 березня 1947 р. на спеціальному засіданні Політбюро ЦК ПРП під головуванням В. Гомулки схвалено постанову про виселення на «нові» землі українських і змішаних сімей. 8 квітня 1947 р. розпочалася операція «Вісла». В липні 1947 р. операційна група «Вісла» розпочала т.з. «доочищення території» від української людності, яка уникла переселення і знищення розпорошених сил УПА. 16 липня 1947 р. генерал Мосор видав таємний наказ №010, на підставі якого особи, які повернулися до попереднього місця проживання з західних земель підлягали арешту і відправленню до концентраційного табору в Явожні. Усього за час операції «Вісла» від 28 квітня до 12 серпня 1947 р. переселено на північно-західні землі Польщі 140575 українців , які проживали на території 3 воєводств (22 повітів). Щоб унеможливити нелегальне повернення українців на рідні землі, декретом від 27 липня 1949 р., їх позбавлено права на залишені господарства та майно, навіть, якщо вони не були зайняті новими власниками. На жаль, цей закон не втратив своєї чинності до сьогоднішнього дня.

Третій етап — делімітація державного кордону між СРСР і РП. З населених пунктів, що відійшли до Польщі, вглиб УРСР переселили 9125 українців. Остання «переселенська акція» пояснювалася наміром СРСР і ПНР обмінятися ділянками державних територій. 1951 року зі своєю батьківщиною вимушено розпрощалися ще понад 32 тисячі українців.

Таким чином, всередині Польщі переселень зазнали близько 150 тисяч українців, а всього з Польщі в УРСР упродовж 1944 — 1951 рр. було переселено понад 543 тис. осіб. Як мінімум, кожний 50-й українець має право сказати, що живе поза землею своїх предків.

За десять років державності український парламент трьох скликань не дав політико-правової оцінки цим «переміщенням», в яких історики знайшли всі складові «етнічних чисток».

Куди переселяли українців з Польщі:

Згідно з документами утвореного Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді міністрів УРСР, які зберігаються у Львівському обласному архіві, українців із Польщі переселяли в Україну найбільше у Львівську, Тернопільську, Волинську, Івано-Франківську, а також у Луганську, Донецьку, Полтавську, Херсонську, Одеську області.

Депортовані мали отримати від УРСР гроші за майно, але ніхто нічого не отримав. Люди приїжджали з евакуаційними листами, де поляками був описаний перелік майна і його вартість. У середньому його оцінювали від 1 до 25 тисяч карбованців за тодішніми цінами. Земля у загальну вартість майна не входила. Кожна депортована родина залишила у Польщі в середньому 7 гектарів землі. А оцінити психологічну травму у свідомості людей взагалі не реально.

Дослідники говорять про те, що внаслідок депортації українців були не лише порушені права людей, чимало осіб загинули, були пограбовані, намагались знищити культуру та мову, традиції. Донині переселені українці не мають правового статусу депортованих. І українська дипломатія мовчить.

Висновок:

Ніхто досі не вибачився за цю страшну трагедію. Сьогодні навіть немає Указу Президента України про відзначення 72-річчя депортації українців з Польщі на державному рівні, хоча навіть за Президента України Кучми Л.Д. ювілейні заходи відбувались. Україна широко коментує депортацію кримських татар і при цьому геть забуває про ці події своєї історії.

Відповідно з цим ВРУ потрібно добиватися в першу чергу від сьогоднішньої влади Польщі спочатку вибачення за ганебність примусового виселення українців, а потім, в обов’язковому порядку, матеріальної компенсації за вчинену жорстокість поляків до українців!

Переконаний, що відповідь на постановку польського Сейму була б достойною. 

https://www.facebook.com/sergey.voichenko