Специфіка політичного моменту в світлі перспектив реформування закону про вибори

Політичний абсентеїзм, політична корупція, популізм, відстороненість від політичної відповідальності, клептократія, симуляція політичних реформ – сьогодні це політична реальність України

На превеликий жаль, вище згадані феномени лише одні з десятки складових специфіки політичного сьогодення.

Своєрідним виключенням із правил, «не поправним» для порядку денного який нав’язується країні нинішній політикумом виглядає – дискусія, яку
11 березня 2016 року для публічного обговорення запропонувала громадянська мережа «ОПОРА». Робочою назвою для експертної толоки було обрано тему "Реформування законодавства про парламентські вибори, що на часі". Певна річ подібний захід не був не поміченим українським політикумом та експертним середовищем.

Далі пропоную для наочного з’ясування масштабності та критичності заходу - найактуальніші та най дискусійні тези з власними коментарями та суб’єктивним резюме з приводу тематики заходу на загал.

·         Ольга Айвазовська (координатор виборчих програм, ОПОРА) на початку цілком слушно закликала аби всі свідомі до актуальності проведення виборчої реформи громадські активісти та експерти  були спраглі і націлені на критичний та інтерактивний моніторинг змісту реформ, що пропонується владою. Власне на її думку, головний мотив зміни виборчого законодавства - це максимальне забезпечення гарантії для українців результативності їх вибору. Доречним, на її думка була б попередня просвіта народних депутатів в сфері виборчого права та виборчих систем.

Власне саму ідею парламентської просвіти в спектрі розуміння і не спекулюванні на питання виборчих систем варто підтримати і не кваліфікувати як персональну образу тих депутатів, які не мають фахової політологічної освіти, освіти з державного управління. Навпаки, подібні просвітницькі ініціативи варто позиціонувати, як прагматичну інвестицію в сучасність і найближче політичне майбутнє. Можна доповнити пропозицію Ольги Айвазовської рекомендаціями, зверненням до ініціативної групи депутатів, що ратують за пропорційну систему відкритого типу з преференціями, які в свою чергу через сприяння секретаріату та спікера парламенту, звернуться з проханням до парламентського видавництва, яке б надрукувало чи підготувало в електронному форматі тематичні монографії з тематики виборчих систем, до яких наприклад сміливо можна віднести роботу Джованні Сарторі – «Порівняльна конституційна інженерія», тощо. Крім того, можливими є ініціатива на базі Інституту виборчого права та за умов залучення науковців з виборчого права для підготовки кілька тижневого навчального курсу для депутатського корпусу про специфіку виборчого законодавства, особливості застосування і реалізації тих чи інших виборчих систем, розуміння актуальності кодифікації виборчих правил гри у формі виборчого кодексу. Також цілком вірогідним, є пропозиція максимально спрощеного і змістовного аргументації по доцільності прийняття того чи іншого закону про вибори народних депутатів у форматі інфорграфіки, порівняльних таблиць.

·         Ігор Попов (народний депутат України, Радикальна Партія Ляшка) протягом свого спічу не лукавив коли сказав, що нині в парламенті відсутня готовність депутатів голосувати за будь-який варіант зміни виборчого закону для виборів до ВРУ, відповідно громадська думка, якщо вона виступає за зміну виборчих правил гри має ставити політиків «перед фактом» доцільності і нагальності корекції виборчих правил гри в прагматичне русло.
2) ЦВК однозначно має модернізуватись. 3) Найбільшою загрозою для українського парламентаризму та законодавчої практики  на разі є клептократія.

На мою думку, не лише нею (авт. – клептократією) «багатим» є український парламент 8-мого скликання, а насамперед конкретною відірваністю від геополітичної, внутрішньополітичної, економічної, світоглядної реальності і не професійністю при забезпеченні підзвітності уряду парламентові і водночас налагодження результативної співпраці із громадянським суспільством.

·         Євгеній Радченко (директор з розвитку МГО "Інтерньюз-Україна") : 1) чим більший округ тим Менша можливість підкупу виборців; 2) 5% бар’єр є кориснішим, але оптимальним є 3%; 3) Якщо не змінювати виборче законодавство, законсервувавши його на стадії відтворення виборчого процесу на базі закритих псевдо пропорційних списках то реально для країни є перспектива отримання понад 200ті «205» округів. Натякаючи на  корупційну та конфлікт генну складову довиборів у ВРУ в липні 2015 року в 205 виборчому округу на Чернігівщині.

З моєї точки зору, Євген Радченко загалом має правоту, єдино, що варто доповнити, що «перспективність» повторення досвіду «205» виборчого округу на більшості виборчих аренах держави може «мотивувати» також і загальний виборчий інфантилізм, абсентеїзм і відчуженість українських громадян від вникання й участь у націєвторчих та державотворчих процесах. А натомість сконцентрування своєї уваги на власній меншовартості і не ефективності української держави, в якій власне і громадяни України субсидіарно відповідальні разом з політиками.

·         Олексій Кошель (голова ВГО «Комітет Виборців України): наголосив по-перше, про готовність політичного істеблішменту до реформи виборчого законодавства свідчить вже «динаміка» ігнорування коаліцією програмної позиції про новітній виборчий закон, що регламентував відкриті списки при пропорційній системі; по-друге, нинішня виборча кампанія в Кривому розі демонструє ще прогресивним стилем політичної комунікації на виборах залишається відкритий підкуп голосів виборців, що в середньому становить 500 грн.. : по-третє,  що особисто виступає за повну заборону політичної реклами, цим ми можемо здешевити вибори та нівелювати поступово класичні «рекламні» партійні партії, що не несуть жодного змістовної пропозиції виборцю. 4) компромісу по зменшенню прохідного бар’єру не може бути, адже інакше ми допускаємо ситуацію при якій сателіти популістичних партій, можуть пройти у ВРУ і далі паразитувати на актуальних викликах політичного сьогодення. Важливо зрозуміти всім активним й пасивним учасникам політичної гри, вибори це зміна політичного ландшафту держави.

На мою думку, розмови про однозначність і виграшність пропозиції про повну заборону політичної реклами є очевидним лукавством, адже применшують функціонально-технічні та фінансові можливості партійних важковиків українського парламенту. Так заборона політичної реклами гіпотетично може викликати два паралельних результати: з одного боку, сприятиме розширенню ринку чорних політичних (виборчих) технологій та контр агітації, з іншого ж, посилить технологічність та політ технологічність політичної комунікації і діалогу політиків з виборцями на час кампанії, на якій разом з тим, можуть спекулювати політичні маргінали, аматори та нігілісти.

·         Володимир Фесенко (політолог): закликав плекати виборчу культуру українців. На його думку ставка навіть на 3% чи 5 % прохідний бар’єр для молодих партій є на даний час недосяжною висотою, в такому випадку, їм він рекомендує приділити увагу й час та ресурси для розбудови організаційних структур в регіонах.

Позиція колеги політолога В. Фесенка мені імпонує, хоча їй бракує на противагу важливої деталі – політичної культури кандидатів, політиків, парламентаріїв, урядовців, президентів. З приводу передумов зростання не лише політичної культури, але в першу чергу громадянської самосвідомості, варто акцентувати увагу на наступному. В умовах економічної та політичної турбулентності, українські люди вже починають рахуватись із своїми економічними витратами та політичними здобутками. Звичайно економічний добробут пересічного українця та мізерні політичні дивіденди не можуть гарантувати йому політичну та економічну стабільність, але ощадливі і розсудливі українці починають все-таки рахувати свої кошти, починають врешті решт задавати логічні питання про природу комунальних тарифів, відповідальності заяв до політичних рішень відповідальних чиновники, клерків і депутатів. Тож, як промовисто співається в пісні музичного гурту Mad Heads – «Надія є» та вигуку героя книги «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» Остапа Бендера – «Лёд тронулся».

Сьогодні, для політичного сьогодення, важливою також є тенденція, яка набирає обертів або принаймні має таки набирати, це – розуміння і відчуття незворотності відчуження в середовищі громадянського суспільства, прагматиків зі сфери політичної аналітики від заборонених тем політичного дискурсу, від маніпулятивних «змістових якорів», які використовуються вищим державним керівництвом як механізм відволікання громадської думки від актуальних і незворотних реформ виборчого законодавства, законодавства в часині правосуддя, децентралізації та й взагалі інституційної політичної реформи.

До наболілого і очевидного

Ризиками політичного сьогодення в контексті виборчої модернізації, на мою дуку, виступають: 1) виборчий та політичний популізм; 2) перетікання практичної дискусії з ефективним результатом в площину політичних монологів і емоцій в соціальних медіа; 3) політизація роботи Центральної Виборчої Комісії так і назагал виборчого процесу; 3) завуальоване прагнення коаліційних та парламентських меншовиків виписати виборчі правила гри з одного боку під власну партійну вигоду, з іншого, легалізувати нові механізми, що убезпечать від монополії після виборів діючу партії влади; 4) тактичним викликом для процесу модернізації виборчого закону є патерналістський та завищені очікування прагматичної активності і дії як зі сторони виборців, а також з позиції патерналістського характеру виборчої кампанії кандидатів в депутати; 5) не мало важливими є характер, динаміка прийняття рішення, голосування за суміжних актуальних проблематик реформування української держави, що нині складають левову складову пріоритетів нової влади в Україні -  це реформа правосуддя, децентралізація, правоохоронних органів, армії і звичайно «реформа» збереження «цілісності» держави – побудова стратегії штучного інсталяції квазі державних утворень на сході держави в адміністративно –політичне тло України.

З приводу акцентованого багатьма присутніми на заході експертами, специфіки тиску громадян на владу. То, моє бачення, наступне - результат тиску на владу є опосередкованим, хоча водночас зберігається ініціатива експертної та громадської меншості до тиску на владу через взаємодію та співпрацю з нею. Вочевидь варто констатувати, що бракує як кількісної та якісної інституціоналізації тиску громадянського та експертного середовища на політичний істеблішмент. Важливо знайти порозуміння із прагматичного та те державотворчого налаштованими громадянами, активістами, адекватними проукраїнськими політиками всіх рангів.

Проміжними ж рекомендаціями до поліпшення існуючого стану речей в контексті вимог й дискусій до виборчих трансформації є по-перше, заклик до українського політикуму не чинити політизацій ного тиску на процес кадрового оновлення ЦВК, варто сприяти процедурному етапу її кадрового забезпечення й гарантування функціональної спроможності надалі. По-друге, якщо ВРУ хоче встигнути із виконанням передвиборчих реформаторських закликів й реформ, важливо зважати аби доцільність державотворчої стратегії перевантажила ліквідність так званих «парламентських канікул» чи як би парламентарі не називали свою потреби уникнути прямої політичної відповідальності за імітацію реалізації парламентської стратегії. По-третє, важливо не заграватися у заборони, зокрема, що стосується політичної реклами, можливо варто сфокусувати вагу на необмежні політичної реклами, визначити критерії яким вона має відповідати, а також чітко прописати медіа та інфраструктурні платформи де вона може бути вивішена й запропонована виборцю. По-четверте винести за рамки звичайного закону статус Закон України «Про регламент ВРУ» і надання йому конституційного обрамлення, де чітко вказати процедури, які нині буксують у ВРУ – питання умови народження, функціонування і смерті коаліції, парламентської опозиції, роботи фракцій, комітетів.

Стратегічно привабливість та новизну має і пропозиція ставлення у парламенті як постійно діючого - конституційного комітету, що з часом міг би замінити Конституційний Суд України, який на сьогодні може сміливо похвалитись на ряду із сірими професійними буднями, ще й епізодичними корупційним і перманентною дискредитаційною творчою діяльністю.

Після мова

·         Руслан Сидорович (народний депутат України, політична партія «Самопоміч») доцільно резюмував, що без активної участі громадянського суспільства, без їх політичного тиску на вертикаль влади, ВРУ зокрема жодна реформа, особливо реформа виборів залишиться імітація політичної дієвості політичної влади.

Безумовно потрібно і громадським платформам, а державним інституціям не заважати – формувати і плекати становлення актуальної для політичного сьогодення - демократичної культури участі громадян в політичному процесу, в державотворчому поступі, але говорити про швидкоплинність еволюції пост майданної політичної культури в демократичну політичну культур для якої існує примат верховенства закону, демократичних процедур, політичної і державної відповідальності в Україні зарано. Вочевидь українське суспільство ще не пройшло свої точки неповернення у алгоритмах взаємодії і тиску на свою обрану владу, вочевидь ще не в повній мірі визначило своєрідні «червоні лінії» за які політикам всіх калібрів і собі зась переходити.

Для початку громадському та експертному середовищу варто активніше тиснути на державні та правоохоронні органи на предмет притягнення до юридичної відповідальності порушників виборчого процесу, викриття фактів зловживання чиновниками своїм службовим положенням та депутатами своїм мандатом. 

Громадськості, в свою чергу, цілком по силу вимагати підзвітності від своїх партій і політиків за виконанні і не виконані програмні і поточні політичні рішення, критичний аналіз до політичної історії політиків, їх партійних брендів, виборчих програм. А в разі не відповідності діяльності депутатів вимогам закону, політичним очікуванням виборців – відкликання такого роду політика. І на сам-кінець, не даремно в Україні існує повір’я, що людина коваль свого щастя, тож якщо українець вважає себе громадянином України, а не просто статистичної складовою «насєлєнія» країни, тоді має якщо не особисто, то в найактивніший спосіб долучатися до предметного моніторингу політичного аналізу, фільтрації політичних пропозиції на предмет їх конструктивності для державного та громадянського блага.

На мою думку, зараз саме громадянським політичним платформам варто акцентувати свою увагу на роботі над помилками комунікації, інтеграції нових активістів до власних структур та результативних промо-дій. Важливо не втратити нагоду створення дієвих громадянських структур, що було б  ефективнішим та логічним поступом, а також чинником тиску на владну вертикаль задля досягнення реформування держави, зокрема сфери виборчого законодавства, ніж революційні пертурбації, що мають багато популістичного пафосу і мізерної політичної результативності.

А політикам бажано нарешті припинити істерично жонглювати політичною відповідальністю та відключити режим «політичного егоїзму» по відношенню до гарантування дієвого політичного і національного діалогу в Українській державі.

Врешті решт, погоджуюсь із аналітиком всеукраїнської мережі ОПОРА, паном Олександром Клюжевим, що сьогодні активізувати процес підготовки закону про вибори народних депутатів є надзвичайно важливим і терміновим завданням для України. Адже країні необхідна ротація політичної еліти, що сприятиме забезпеченню дієвості Верховної Ради, на котру покладено вирішення низки надзвичайно важливих суспільних питань. Дискусія про переваги пропорційної системи з відкритими списками вже має тривалу історію, про неї публічно говорять політики та експерти, однак втілення цієї альтернативи в реальний закон гальмується.

ДМИТРО ГАВРИЛЮК,  кандидат політичних наук, політолог