Класики марксизму любили повторювати, що історична подія спершу може бути трагедією, а вдруге вона вже стає фарсом. Саме така думка приходить, коли аналізуєш українські події.
Класики марксизму любили повторювати, що історична подія спершу може бути трагедією, а вдруге вона вже стає фарсом. Саме така думка приходить, коли аналізуєш українські події майже столітньої давнини, а саме пори протистояння миролюбивої соціалістичної УНР і агресивної соціалістичної ленінської Росії. Спочатку демократи і соціалісти УНР не бажали протиставляти себе загальноросійському революційному руху меншовиків, есерів та більшовиків, адже найбільш небезпечним вважалася можливість відновлення царського режиму. У 1991 році ми маємо ту ж саму ситуацію, тільки з поправкою на змінений час та інших представників, так званої, еліти в обох державах.
З приходом до влади Леніна, у першу чергу порядку денного стало питання забезпечення продовольством населення, адже голодні бунти могли скинути будь-кого. Більшовики вирішили хліб реквізувати в Україні. Соціалісти Центральної Ради, зрозуміло, були проти, адже їм свій народ треба було нагодувати у виснаженій світовою війною країні. Також більшовиками було висунуто ультиматум Центральній Раді щодо необхідності її сприяння в організації карального походу проти Дону, уряд якого не визнав петроградський переворот. Миролюбиві керівники УНР і тут відмовили більшовикам. Більшовики, довго не думаючи, звинуватили Центральну Раду в «контрреволюційності», тобто у фашизмі по сьогоднішньому, і у січні 1918 року почали вторгнення в Україну, щоб скинути ненависну «хунту» під відомим вже тоді гаслом «боротьби за права трудящих». Коли ж це в Росії «права трудящих» захищали, і хто це робив?!
На той час, як і в сьогоднішній Україні, деякі неадекватні політики стали вважати, що соціалістичному суспільству регулярна армія не потрібна, досить народної міліції. Наскільки міліція народна українці змогли пересвідчитися в 2013 – 2014 роках на Майдані. Більше того, залишки регулярних частин армії УНР піддавались масованій російській пропаганді, завдяки якої більшовики завжди вирішували свої стратегічні питання. Тобто регулярна армія УНР виявилася не боєздатною, що підштовхувало соціалістів УНР до рішення про демобілізацію війська і його переформатування на добровільній, як би тепер сказали, контрактній основі. Більшовики, як і білогвардійці, на «контракт» перейшли швидше, тим більше, що більшовики обіцяли солдатам-селянам землю, а солдатам-робітникам – фабрики і заводи. Соціалісти УНР у цьому питанні були непослідовними, не поворотливими, як і білогвардійці, ігнорували силу пропаганди, демонстрували невміння розмовляти з масами, за що і поплатилися страшною поразкою від більшовиків. Сьогоднішня бюрократія на місцях також «шуткує» з архіважливими питаннями землі взагалі та виділення земельних ділянок для учасників АТО конкретно, панічно не сприймає термін «пропаганда» й гадає, що все вирішиться само по собі. Не вирішиться! Вчіть недалеку нам нашу ж історію і не будете двічі боляче наступати на одні й ті самі граблі.
В Україні більшовицьку Росію підтримували, як і тепер, зрусифіковані робітники, особливо на Донбасі, адже були вони вихідцями з російської глибинки. Ленін також не мав ілюзій щодо робітників, але він умів їм брехати й обіцяти як ніхто. І частина злиденних робітників купилась на пропагандистські гасла Леніна – Троцького. Хоча на десяток років раніше український геній і революціонер І. Я. Франко не мав ілюзій щодо цих робітників і характеризував їх як малоосвічених, ледачих та нахабних людей.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.