Чим більші ми патріоти, тим більше маємо проблем. Інфляція, війна, вуличні сутички, лісові пожежі. Вперше Київ, як Москва – в «диму вітчизни». Бо армія десь воює й не допомагає гасити ліс і торфовища.
Довгі роки невідомі герої мирного часу примудрялися берегти країну від воєн та природних катастроф. Тушили пожежі у зародку, не дозволяли їм розповзтися та досягти епічних масштабів.
Ми не знаємо імен цих майстрів своєї справи. Що набагато гірше – втрачена їх наука. Замість культивації практичних знань та навичок, відповідальності за себе і все навколо себе ми зациклилися на пустому, беззмістовному і самовбивчому «патріотизмі».
Ми страждаємо від власного невігластва, бо не хочемо, не вміємо і забули, як жити в мирі та уникати катастроф. Більше того, ми ліземо поперед батька в пекло. Нам не вистачає того лиха, яке вже спіткало Україну. Ми все ще хочемо чи то перемогти, чи то зрадити власний здоровий глузд.
Бійня під Верховною Радою, де накручений політиками натовп убив мобілізованих політиками військовослужбовців, є квінтесенцією духу часу, чи то – диму і попелу часу. Здавалося б, парламент – місце для полеміки та мирного випрацювання рішень. Але з року в рік народ приводять під його стіни, щоб розпалювати пристрасті та агресію. І хто робить це? Депутати. Люди, обрані для того, щоб домовлялися замість влаштовувати війну всіх проти всіх.
Дискурс «зради» і «перемоги» навколо змін до Конституції однаково абсурдний з обох боків. Всі мовчать про вибудовування централізованої вертикалі президентської влади під предлогом так званої «децентралізації». Порошенко каже, що зміни потрібні як «поле для маневру», щоб не ми, а Путін першим порушив Мінські угоди. Опоненти Порошенка стверджують, що зміни написані під диктовку Путіна. Обидві сторони вважають Мінські угоди неприйнятними, і суперечка йде лише про те, чи треба брехати, що ми їх визнаємо та виконуємо! Як так сталося, що ми перестали вірити у діалог та домовленості і підписуємо угоди лише для того, щоб швидко «кинути» іншу сторону?! Честь для нас нічого не значить, а «гідність» полягає у саморуйнуванні?! Нам що, жити набридло, якщо ми з таким завзяттям ліземо у пекло війни?!
На бізнес-форумах у нас вже зривають овації феєричні ірландські «гуру» з «слоганами» на зразок «треба рекламувати не зброю, а убивство».
Катастрофа з культурою, яка мала б нагадувати нам про глибину нашого падіння та подавати соломинку для порятунку.
Три роки тому невідомий художник намалював картину «Останній день Ради», яка мала сенсаційний успіх. Ви пам’ятаєте: пожежа в парламенті, депутати вистрибують з вікон, а народ втішено гуляє поряд, гріється, постить фото в соцмережі. Ця віртуальна реальність вже недалека від перетворення на дійсність. Але ж художник лукаво не намалював, скільки народу поляже поряд з кожним спаленим депутатом...
Література – взагалі тихий жах, індикатор повного розтління нашої свідомості тупою агресією, божевільним поділом людства на своїх-чужих за якимись печерними племінними критеріями.
Взяти хоча б одіозний блог Ольги Деркачової «Лиш не кажіть, що я расистка». Авторка – молодий, але вже титулований науковець, практикуючий педагог – пише, що «наші» чоловіки помирають на війні, а «порожнечу» займають «чужинці» й дівчата народжуватимуть від «купки негрів».
«Вони просто заселять звільнений нами простір. Вони просто візьмуть нас кількістю і нашою політкоректністю. А що робити? Я не знаю. Чесно» – ділиться відчаєм пані Деркачова.
Таке мислення – у людини, яка вчить дітей. Тобто, як ніхто інший має знати, що безнадійних людей не буває. Кожного за бажання можна чомусь навчити, кожного можна мотивувати, з кожним можна домовитись.
Таке мислення – у авторки підручників та монографій, ліричних казок і роману про те, як студентка закохалася у викладача. Невже вона не відчувала, занурюючись у відчай, як трагічно корумпована її свідомість ненавистю до «чужинців»? Як обезцінене такою беззмістовною ворожістю те, що здалека виглядає емоційним багатством, емоційним інтелектом? Поки не побачиш повну відсутність емпатії до інакших, небажання прийняти їх гостинно і гідно, як людина приймає людей, рівних собі…
Таке мислення – у філолога. Знавця науки, яка дозволяє знайти спільну мову з носіями будь-якої мови. Але вона свідомо викидає здобуті знання на смітник. Для неї існує тільки маленька затишна хатинка, в якій живе вона з сім’єю таких, як вона. А господарем і господом у хаті, главою сім’ї є ненависть і страх. Небажання міняти світ. Сліпе сатанинське переконання в тому, що є якийсь надлюдський вічний порядок, за який треба життя покласти, а кожен, хто живе по-своєму, а не по-нашому – то, нібито, лютий ворог, якого на гарматний постріл до хати не можна підпускати. А якщо вже той набрався нахабства проходити по вулиці повз наші вікна, то треба посадити за вікном снайпера, який відстрілюватиме «чужинців»?..
Коли філолог свідомо відмовляється розуміти і поважати інші мови, крім своєї – це свідомий вибір невігластва. І свідомий, самовбивчий вибір катастрофи. Бо правильно сказав Декарт – мислю, отже, існую. Хто не мислить про удосконалення власного буття, про побудову домовленостей і стосунків зі всім мислячим людством, а цілодобово винуватить у своїх бідах чужинців і впивається ідіотською ненавистю до них – ті стають ходячими надгробками самим собі. Втім, такі надгробки далеко не зайдуть. Їх завжди зупинятиме огорожа добровільно обраного собі кладовища власної обмеженості.
Пані Деркачова – не перший український філолог-ксенофоб. Згадаймо пані Фаріон, яка завзято бореться проти російської мови і роздає дітям гранати. Мабуть, небажання філологів чути іншу мову та культивування ними мови ворожнечі є першою ознакою дезінтеграції народної мудрості.
Наша недовіра один до одного, небажання і невміння домовлятися та чесно тримати своє слово, страх і агресивні натовпи – це плоди невігластва та мови ненависті.
Але ми все ще можемо знайти спільну мову, загасити лісові пожежі, розігнати «дим вітчизни» та зупинити війну – якщо згадаємо навички ставлення до кожної людини як до потенційного брата по розуму.
Нам варто міркувати про майбутнє, а не про «зради» та «перемоги».
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.