Найбажаніший шматок пирога: плани фашистів на Україну.

«Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини - ми б мали все» А. Гітлер. Вересень 1936 року.

Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади, як проголосив Гітлер у "Майн Кампф», стало завоювання нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «Звичайно, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але виключно в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі ... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнута тільки шляхом війни» «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то перш все ми повинні мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави »

         21 липня 1940, вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія ...» Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави - нам» Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге - відображало концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.

         Особливим питанням майбутня політика на окупованій радянській території. Вказівки Гітлера були такими: «Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Вся територія повинна бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир »

         Це аж ніяк не в'язалося з реальними планами Рейху - навіть на Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир. Укладення миру Гітлер відкладав до остаточної перемоги у війні, щоб мати повну змогу перетасувати всю Європу з її колоніями відповідно до своїх імперіалістичних та расистських ідей.

         2 квітня 1941 А.Розенберг, головний нацистський авторитет в національному питанні з Радянського Союзу, якого Гітлер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв'язання проблем східноєвропейського простору», подав фюрерові «Пам'ятну записку №1». У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації німецькими військами.

         На відміну від Гітлера Розенберг, хоча він і був офіційним ідеологом нацистської партії і завжди стояв за знищення більшовизму шляхом війни, в питаннях зовнішньої політики не екстремістських, скільки традиційних імперіалістичних поглядів. У той час як фюреру на Сході бачився новий колосального життєвий простір для німців, він вбачав перспективу радше нового балансу сил, шукав такий варіант, який був би найбільш вигідним для Німеччини, забезпечував її панування без кардинальних етнічних змін. У розділі про Україну Розенберг писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичним панівною верствою. Навіть після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що виникла на власному грунті, всупереч твердженням московитської історіографії, опанували всю європейську науку.

[Нашим] політичним завданням для цієї області має бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або разом з Донський областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. Економічно ця область повинна створити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького райху. До тієї частини, яка в СРСР розглядається як суто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області ... щоб послабити [її] і одночасно мати проти неї постійну противагу ».

         Більш того як частина України розглядався і Крим. «На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї (української) області»

         План Розенберга передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Головним для нього було послабити та ізолювати Росію, яку він ненавидів і боявся. Звідси - задум Розенберга створити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих Росії. Однією з них бачилася Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги. Але ці погляди розходилися з планами Гітлера й тому наслідків не мали. Фюрер відкинув пропозиції Розенберга.

         "Перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, оволодіти ним; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати. Основні принципи: Ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, навіть якщо нам доведеться воювати сто років для досягнення цієї мети ... Рейх тільки тоді в безпеці, коли на захід від Уралу немає чужих збройних сил; Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек ... Тільки німець має право носити зброю, а не слов'янин - ні чех, ні козак або українець » - проголошував Гітлер.

         Звісно, на цьому тлі вирізняється «проукраїнська» лінія Розенберга, який підкреслював, що, на його думку, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення. «На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.п. » Пропозиція зустріла заперечення Герінга: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Розенберг продовжує: «На Україні також слід заохочувати певні прагнення до незалежності».Позиція Розенберга також насторожила і Бормана: «декілька разів виявлялося, що Розенберґ приділяє надто багато уваги українцям; він хоче значно збільшити стару Україну».

         Зусилля Розенберга успіху не мали. Запропонована ним кандидатуру на посаду нацистського намісника на Україні було відхилено. За пропозицією Герінга, Гітлер призначив рейхскомісаром України - Е.Коха, який уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки. Своїм підлеглим він постійно підкреслював, що доля українців - бути рабами німців, «білими неграми»; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха, як і Гітлера, займала національна інтелігенція, тому, вона перша підлягала знищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то лише тому, що, як з'ясувалося, справу ліквідації української національної інтелігенції вже виконала Москва.

         Публічні висловлювання Коха перед німцями про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг є найнеобхідніним атрибутом управління нею, про українців як «недолюдей» швидко ставали відомими. Коховська адміністрація грабувала Україну, фізично знищувала населення, проте радянська влада не поспішала притягти його до суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що тут мала місце свого роду солідарність. Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями і українцями. Він робив саме те, що потрібно було Сталіну, який наказував радянським партизанам шкодити німцям таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.

         Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними вироками за зібрані на стерні колоски. Знав він і те, що німецькі обов'язкові поставки продовольства з селянського двору удвоє менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії «народних месників», які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Кремля. Сталінська стратегія, здійснювана Українським штабом партизанського руху, дала свої результати - сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.

         Україну по черзі спустошували обидва тоталітарні режими - червоний і коричневий. Типологічну єдність двох тоталітаризмів створювала основу для «взаємовигідної кооперації». На параді 10 липня 1941 Гітлер говорив: «Зараз росіяни видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має й деякі переваги для нас; вона дає нам змогу знищити кожного... » Та чи можна знищити націю, у якої в крові тече жага до свободи?