Голодомор на Кубані

"Уся дорога була засіяна мертвими людьми, кожен день їздила підвода, збирала трупи..."

 Останнім часом в українських та російських ЗМІ з'являється інформація про перегляд статусу Криму... А давайте краще поговоримо про один з регіонів, котрий був одвічно українським, доки не прийшли білі та червоні загарбники. 1932 року штучний голод охопив не лише українські села, але й станиці благодатної вікової житниці Росії - Кубань. Цей край не втратив свого сільськогосподарського значення і з приходом більшовиків. І раптом — голод, тисячі знедолених людей, що помирали у страшних муках. Хоч продовольства на Кубані не вистачало у всі роки існування радянської влади, але голоду таких масштабів, як у 1932—1933 роках, Кубань не знала ні до, ні після.

Близько 60% жителів України погоджуються із твердженням, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом українського народу. А, власне, чи знаємо ми про дії, що підтверджують геноцид українців і злочини проти людства? Численні джерела не лише підтверджують штучний характер голоду як свідомо спланованого Голодомору-геноциду, а й засвідчують антиукраїнську спрямованість зазначеної безпрецедентної досі у світі каральної акції, яку можна порівняти лише із комплексними діями Туреччини щодо греків та вірмен. Так, згідно з дослідженнями Д. Білого, відсоток українців серед жертв досягав близько 70%. За даними Р. Медвєдєва, з Кубані було депортовано населення 16 станиць загальною чисельністю 200 тис. чоловік, причому М.В. Палібін зазначає, що виселялись і колгоспники - середняки й бідняки. З огляду на це, стає зрозуміло, що наплив переселенців з центральних районів Росії на ці території був набагато більшим, ніж в Україні. За даними С. Чорного від Голодомору на Кубані загинула приблизно половина місцевих українців.

Геноцид супроводжувався й лінгвоцидом. За свідченнями С.М. Фатейчева, були репресовані літератори В. Потапенко, Г. Доброскок, І. Шаля, С. Грушевський та інші - майже весь актив української письменницької інтелігенції. Було заборонено випуск двадцяти українських газет і журналів, припинено радіомовлення українською, закрито всі українські школи й вузи, а кадровий та учнівський склад педінституту й українського відділення робфаку - теж репресовано. Навесні і влітку 1933 р. на задвірках станичних і міських бібліотек Кубані зафіксовано масове спалення україномовної літератури. Цей факт засвідчує й один із сучасників подій, надалі репресований директор Уманського (Ленінградського) педучилища І.Л. Полежаєв. Одночасно відбувалось знищення української топоніміки - перейменування виселених станиць: Полтавська стала Червоноармійською, Уманська Ленинградскою, назви населених пунктів подавались виключно в російській транскрипції. Тривала насильницька зміна, знищення етноніму тамтешнього українського населення - на «хохлів», «малоросів» «носіїв малоруської говірки», «нащадків козаків», «руських», «перевертнів». З огляду на наведені статистичні дані й свідчення , Голодомор 1932-33 р. на Кубані й усьому Північному Кавказі, попри численні жертви серед інших народів, є геноцидом передусім української більшості регіону, що супроводжувався етноцидом українства та знищенням української мови і культури. Саме тому він повинен розглядатися невідривно від Голодомору як геноциду в Україні 1932-33 р., що зумовлює необхідність внесення відповідних змін до Закону України «Про Голодомор 1932-33 рр. в Україні.

На жаль, перебування Кубані поза межами України, значний рівень асиміляції тамтешнього населення, а головне, сучасна державно-політична кон'юнктура в Росії є тими чинниками, які фактично унеможливлюють централізований збір свідчень геноциду, які мали б вагоме юридичне значення. Разом із тим і нині можливим є збір не просто спогадів постраждалих мешканців, але насамперед свідчень, тобто відомостей тільки і передусім про те, що постраждалі знають із свого власного досвіду. Дослідник Кубані, український письменник і історик, автор праці «Малиновий клин» Дмитро Білий, батьки якого були вихідцями з Кубані, наводить такі спогади очевидців:

"Приповзаєш в сусідню хату, опухший від голоду, що-небудь попросиш поїсти, а там усі мертві. Старі на печі, дитя в колисці, хто де. Ховати було нікому. Закопували на цвинтарі сантиметрів на 20 в гли­бину. Копать нікому, люди слабі. Взимку заривали мертвих на цвинтарі прямо в сніг. Як ідеш повз цвинтар, зі снігу стирчать чорні ноги померлих від голоду. Ноги трупів гризли голодні собаки... Люди падали і помирали з голоду на ходу... Один козак упав від голоду — до нього хтось підбіг і закричав: "Води, води швидше!", — а чоловік помирав і ледь, ледь казав: "Хліба, хліба". Влада, станичні активісти в цей час мали твердий (закритого продрозподілення) пайок з білим хлібом, маслом і навіть шампанським".Ця розповідь типова для всіх станиць.

"Смертність така, що ховають не тільки без домовин (дощок нема), а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і закопують — це в місті, а в станицях просто жах — там вмерлі лежать в хатах, поки смердюче повітря не приверне чиєїсь уваги. Хліба нема: в тих станицях, в яких є риба, люди сушать риб'ячі кістки, мелють їх, потім замішують з водою - роблять коржі - це замінює хліб. Ні кішок, ні собак вже давно немає — все це поїли... Стали зникати діти... їх ріжуть, роблять з них холодні котлети і продають, а топлений жир з них голодні купують... В колодязі знайшли кістки з людськими нігтями. В колишніх склепах знайдено засолене людське м'ясо... У нас тиф сипний, живемо без ліків..."

А чим же харчувався люд, якщо хтось все ж таки зумів вижити за того звірського режиму? Висівки, жом, дерть, макуха, шпориш - сучасний український споживач інтернету і не знає, що ці слова означають. А у 1933-ому вони означали надію на виживання. Разом із ховрахами, горобенятами, слимаками, маторжениками та іншою "їжею". Майже повне вилучення органами влади продуктів харчування змусило українського селянина вишукувати  різноманітні замінники їжі, затрачаючи при цьому чимало зусиль, щоб приготувати щось подібне до страви, хоча стравою це неїстівне вариво було важко назвати. Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант, кропиву, липу, акацію, щавель, шпориш, льон, молочай, калачики. Ці та інші рослини, які тоді складали основний "раціон" селянських родин, мали обмаль білків, і, споживаючи їх, люди діставали водянку, пухли й масово вмирали. Жорна теж конфісковували, їх доводилося ховати, вони давали хоч якусь надію на життя, адже здобуті замінники їжі треба було змолоти, причому так щоб ніхто не взнав і не доніс. Були випадки, коли сільські активісти забирали і розбивали жорна, ступи, горщики зі "стравою", аргументуючи це так: "Не виконали заготівлю, а самі щось мелете".

Про штучність голодомору засвідчують факти заливання водою жару у печах селян, сільськими активістами. Адже будь–що знайдене чи збережене з продуктів треба було приготувати на вогні, а сірники можна було придбати лише шляхом обміну на власні речі, або купити в місті, що не кожен міг зробити.

З ранньої весни селяни почали перекопувати старі картоплища.

З перемерзлих картоплин пекли клецьки, гнилу картоплю розтирали в макітрі і пекли млинці, – змащуючи сковорідку мастилом для коліс. Також з такої картоплі і вівсяної муки, замішаної на воді, пекли "блювали", їх так називали через те, що були дуже смердючі.  

З настанням весни 1933 р. у людей порозпухали обличчя, ноги та животи. У їжу пішли миші, щури, жаби, їжаки, вужі, жуки, мурашки, хробаки, тобто те, що входило до харчових заборон і обмежень і ніколи до цього не вживалися людьми. Про жахливість голоду  свідчить також вживання в їжу павуків, які в українському суспільстві заборонено вбивати з обрядових міркувань. Хто мешкав поблизу шкірзаводів, обмінювали свої речі на шматок гнилої просоленої шкіри, з якої в річці вимивали шматочки солі. Такі дії, щодо здобування солі вказують на сильну потребу та майже повну відсутність її у селянських родинах. Зі свідчень очевидців відомо, що багатьом селянам допомагали вижити корови, яких ховали  по ярах та лісах, а жінки тихцем бігали їх доїти. Взимку кормів для худоби також не вистачало, але селяни будь–що намагалися прогодувати своїх рятівниць. До молока добавляли полову, мелене зерно та різні дрібну живність.

Наслідком жорстоких репресивних дій щодо селянства стало знищення культури споживання їжі, регулювання скоромних та пісних страв. Постів ніхто з українських селян не дотримувався, адже через повну відсутність харчів саме виживання  людини було поставлене під загрозу. А люди, які пережили голодомор, і досі про запас через страх тримають мішечок борошна.