Їдемо на схід...Нас атакували не "сєпари", а ураган...

Повивертало дерева на, й без цього, жахливу дорогу. Довелось вибиратися з затишного авто і під рясним дощем звільняти дорогу від дерев. Намок та змерз страшенно, але нашим воїнам в зоні АТО ще більш несолодко... 

Везу для них теплі речі, гумові чоботи, спальники, клейонки для накриття бліндажів та багато іншого... Про цю непросту поїздку напишу за кілька днів, повернувшись додому, а поки що читайте про мою другу волонтерську місію, яка відбулася в кінці серпня

Під час поїздки з вантажем гуманітарної допомоги в розташування 72-ї бригади й добровольчого батальйону «Азов» мимоволі довелося порівняти рівень підготовки й оснащення цих формувань. Враження склалися… Але давайте по порядку.

Завдяки мешканцям сіл Тадіївка, Тарасівка, Гайок Володарського та Шкарівка Білоцерківського районів волонтерам з групи «Час змін» та місцевого осередку «Молода Просвіта» вдалося зібрати кілька тонн продуктів та консервації. Частина провізії була передана у підрозділи Білоцерківського зенітно-ракетного полку, а іншу потрібно було доставити у Мелітополь, куди на доукомплектування була відведена 72 бригада.

Не злічити доріг, якими прямують волонтерські автомобілі, везучи «гуманітарку» нашим воякам. Перевантаживши провізію на динамічні німецькі «буси», рушаємо на південний схід.

Те, що наближаєшся до «гарячої точки», починаєш відчувати біля Дніпропетровська (може, пора перейменувати його на Січеслав?). На під’їзді до міста зведено блокпости, де номери автомобілів заносяться у картотеку. Ви обурюєтеся? Але в двох сотнях кілометрів східніше рвуться снаряди й гинуть люди.

В плані пильності Запоріжжя трохи відстає: силовики на блокпостах лінькуваті й автомобілі не перевіряють. Це не сподобалося. Лишній прояв пильності не завадить. В’їзний знак з боку Дніпропетровська розфарбовано у патріотичні кольори – це приємно.

Ось і Мелітополь. По місту час від часу курсують військові авто з двома білими смугами на капотах і бортах. 72-у бригаду розмістили на аеродромі транспортної авіації. Хтось скаже, що видаю військову таємницю? Перестаньте, Росії всі рухи української армії відомі. Біля КПП стоїть стела з прикріпленими до неї фотопортретами загиблих на цій війні льотчиків. Вона слугує німим докором для тих, хто ще кілька місяців назад вважав росіян «братьямі-славянамі» і таврував «бандєра-фашистав». Сьогодні авіатори теж у лавах «бандєравскай» авіації.

Заїжджаємо на аеродром. По бетонних доріжках гуркочуть вузькими траками БМП. На одному з майданчиків - понівечені автомобілі, з вибитим склом, фарами, пом’ятими кабінами та зірваними дверцятами. Зірвані контейнери активного динамічного захисту броні на Т-64, ушкоджені навішані умільцями в польових умовах грати на БТР, обгоріла фарба і закіптюжені борти на БМП... Одиноко стоїть 152-міліметрова «самохідка». Питаємо: «А де решта машин?» Відповідь: «Це все, що залишилося».

Нехай, техніка – це залізо. А люди? Люди теж ніби обпалені вогнем. Жартують, але з надривом. Хтось лагодить бойові машини, хтось просто тиняється полем під дощем. Впадає в очі те, що вояки не мають одностроїв. Кажуть, що й не буде (завдяки координованим зусиллям білоцерківської влади та бізнесу особовому складу невдовзі було закуплено військову форму).

Хочеться брати щось важке в руки і йти громити державні установи. Півроку йде кровопролитна війна. Наші солдати, немов якісь середньовічні кріпаки, самі роздобувають собі одяг, медичні препарати, засоби захисту, взуття. Бійці живуть у благеньких палатках і наметах. Ось і холодний період надходить. Якщо немає елементарного літнього одягу, то що ж буде восени та взимку? Війна до того часу не закінчиться. Чим думає генералітет та Верховний головнокомандуючий? У простого народу відповідь є, але її друкувати не можна – матюки заборонені. Як уособлення безгосподарності та безпорадності був майор, який поволі йшов у кітелі з погонами, зашарпаних «треніках» та гумових «шльопках».

То чи варто дивуватися тому, що немає відчуття  командирського авторитету офіцерів серед підлеглих?! Бійці швидко розібрали привезену допомогу і невдовзі в кількох місцях почали готувати їжу на вогні. А на мою думку, це неправильно, оскільки навіть прийом їжі має бути організованим і централізованим. Це укріплює дисципліну, у нас же має бути армія, а не циганський табір чи ополченська валка. Втім, коли побачив, що на обід воїнам біля однієї з польових кухонь видавали по невеликій тарілці якоїсь баланди, дещо пом’якшив думку. Але тільки по відношенню до солдатів. До офіцерів вимоги не змінилися.

На цьому тлі у кращий бік виділяється батальйон «Азов». Паркан пансіонату, у якому розмістилися добровольці, розмальований українським орнаментом. На воротах – зображення двох суворих козаків і емблема «Патріот України». Вартові у балаклавах – не такі суворі й легко погоджуються покликати знайомих хлопців. Поки чекаємо на друзяк, озираємося навколо. Урзуф наповнений відпочивальниками. Серед них можна виокремити біженців із зони бойових дій. Діти, які чули постріли й бачили людей зі зброєю, нервово реагують на автомати. А хлопці з «Азову» зі зброєю майже не розлучаються, навіть у їдальні. До речі, про їдальню. Харчуються «азовці» дуже й дуже пристойно. Половина харчоблоку заставлена ящиками з м’ясними, рибними та овочевими консервами. Багато сала, крупів і макарон. На кухні булькав борщ з чималою порцією м’яса. На роздачі - свіжий салат і дошка зі шматочками варено-вудженого сала. Поряд смачно пахнуть пампушки з часником. Все приготовано руками волонтерів, які виключили зі списку клопотів «азовців» питання приготування їжі. Заходь і харчуйся. Думай лише про бойову підготовку.

Олексій Шатнюк, член білоцерківської «Молодої Просвіти», був тяжко поранений під час бойовиська на вулиці Грушевського. Втративши око, він довгий час лікувався у Литві, але як тільки неньці-Україні стало тяжко, він, незважаючи на каліцтво, знайшов можливість бути їй корисним. «Сталося так, що я почав освоювати техніку масажу, - згадує Олексій. –  Люди хвалили моє вміння, й згодом я звернувся до волонтерів і запропонував свої послуги масажиста. Так я потрапив у «Азов», вправляю хлопцям ушкоджені бронежилетами спини. Вони важко тренуються, що вже казати про бойові виїзди. Є втрати, жаль вояків. Підозрюємо, навіть переконані, що у Києві в штабах багато зрадників. Навіть засекречені операції зриваються. Так, цієї ночі наша рейдова розвідувальна група підірвалася на фугасі. Добре, що ушкоджена лише техніка, а люди залишилися живими».

Зустріч була короткою, бо дорога додому була довгою. Усі довгі кілометри мозок свердлила думка про те, що керівництво країни ще не до кінця зрозуміло всієї небезпеки, яка нависла над Україною, її народом. Інакше звідкіля всі ці проблеми з постачанням і безглуздими наказами? Сподіваємося, що не тільки історія, але й прокуратура дадуть на всі питання відповідь. Головне, щоб не було запізно.

Читайте також: 

Це ніяке не АТО – це війна…