Операція «Вісла 2014» - ще одна з трагічніших сторінок в історії України.

Методами залякуваня і обману, а у багатьох випадках і провокацій, вдалося за короткий термін асимілювати і зачистити від “неблагонадійних” майже всю територію країни. Донбас мав стати фінальним етапом

Бойківське село Дидьова Турківського району, що лежало колись над горішнім Сяном, в 40—50 роках опинилося на лінії радянсько-польського кордону. Перед цим його мешканців декілька разів виселяли, але вони поверталися на рідну землю й відбудовувалися на правому березі річки. В 1952 році село, яке потрапило в прикордонну смугу, було виселено остаточно, а всі будівлі й церкву знищено.

Веде розмову про минуле неіснуючого нині села Дмитро Башако. У квітні 1952 року воно зникло з географічної карти УРСР. 

— Зараз мешкаю в Одесі, — продовжує Дмитро Башак. — Вперше тут був минулого року. Хотів подивитися, де жили мої батьки. Не розумію, як можна було віддати прикордонникам таку велику територію. В усіх країнах люди живуть біля кордону, і нічого.

До розмови долучається Єва Драбич, нині мешканка Червонограда:

— У Дидьові ми жили дуже добре, тримали багато корів, волів, дві пари коней, 80—90 салашів (овець). Сиру, бринзи заготовляли на всю зиму. У сім’ї було десятеро дітей, троє вмерли маленькими. Тепер залишилась я одна. 

Коли нас виселяли в  1952-му, мені було вже 22 роки. Добре пам’ятаю ті події. Можу показати, де стояла кожна хата і хто в ній жив. Мала на той час двох дітей, найменшій — усього шість днів. Було це якраз перед Великоднем. Пам’ятаю, як хрестили тут дитину, бо люди казали: «Куди повезеш нехрещену!». Нам дали три фіри, щоб могли взяли з собою речі. Тато залишив тут молотарку, олійницю, вулики. Коли нас виселяли, ми плакали, плачемо і тепер.

Перші спроби виселити село влада зробила ще 1939 року, коли тут по річці Сян проклали кордон між Польщею та СРСР. Потім почалася війна, і люди повернулися на свої місця. Думали, їх більше не рухатимуть. Але війна скінчилася, і дві сусідні держави взялися впорядковувати свої кордони.

Підписанням польсько-радянської угоди про виселення українського населення з території Польщі та польських громадян з території СРСР було розпочато другу хвилю виселень бойків зі своїх земель. Кордон поділив села верхів’їв Сяну. 

Як пише у своїй книжці «Турківщина» вчитель географії Лімнянської школи Турківського району Ярослав Тирик, Буковець і Тарнава Нижня опинилися цілком у складі Польщі, Тарнава Верхня і Дидьова — у складі СРСР. Решту сіл по-живому розділили між двома державами. Переселенню в глиб держави підлягали всі жителі Буківця і Тарнави Нижньої, а також лівобережна частина сіл Дзвиняч, Гірське, Соколики, Лікоть, Бенева. 

Виселення українців проводили і по інший бік кордону. Перший етап був добровільним (з вересня 1944-го до вересня 1945 року). Українцям Польщі обіцяли в СРСР райське життя, але ті, знаючи сталінські порядки, не дуже піддавалися на обіцянки. Тоді, у вересні 1945 року, на українські землі у Польщі було направлено три військові дивізії для примусового виселення. Тих, хто не хотів полишати своїх хат, убивали. Людей, які не бажали виїжджати з Польщі, відселяли на захід країни, щоб їх можна було асимілювати з тамтешніми поляками. З Дидьови було видно, як горіли за Сяном хати українців.

Польським воякам збройний опір чинила УПА, яка в той час була єдиною силою, що стала на захист українців. Її опір був настільки сильним, що поляки вирішили провести каральну операцію «Вісла», спрямовану як проти УПА, так і проти українського населення, яке ще залишалося на своїх землях. Вона тривала з 28 квітня до серпня 1947 року. В результаті акції «Вісла» було виселено 150 тисяч українців. А всього з Польщі в УРСР упродовж 1944—1951 років зі своїх етнічних земель було переселено понад 540 тисяч бойків (Донбас назавжди залишить приблизно стільки ж людей) . У результаті Україна втратила не лише значну територію, а й цілий пласт самобутньої національної культури, пише краєзнавець (схожа ситуація сьогодні і на Донбасі). 

 Але й це були ще не всі втрати. Згідно з угодою від 15 лютого 1951 року, ПНР і СРСР обмінялися ділянками державних територій площею по 480 кв. км. Однією з умов обміну було виселення близько  50 тисяч місцевих мешканців. Передана Польщі ділянка здавна відносилася до етнічних земель бойків. У результаті обміну територіями у верхів’ях Сяну до Польщі відійшли сусідні села Хащова і Лопушанки — Михновець, Бистре, Лип’я, які входили до складу Турківського району. Загалом депортації зазнали жителі понад 50 населених пунктів. 

Припущення про те, що виселення із Західної Бойківщини було покаранням за сприяння УПА, не витримувало жодної критики, вважає відома дослідниця Бойківщини редактор сайта «Бойкосвіт» Наталія Кляшторна. «На час виселення саме в цьому прикордонному регіоні, на відміну від сусідніх, розташованих  у глибині Дрогобицької області, вже не діяла жодна партизанська група, — пише вона в «Українській правді». — Що ж усе-таки залишалося між рядками Договору 1951 р.?

Підписання угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і ПНР від 15 лютого 1951 р. і передача Польській Республіці 480 кв. км Західної Бойківщини дозволили польській владі втілити в життя найамбітніший свій намір — збудувати на Сяні одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій. Однак в офіційних документах Варшава не обмовилася про це ані словом».

Остання переселенська акція, початок якої припадає на 1947 рік, торкнулася жителів прикордонних сіл, що лежали у прибережній частині Сяну. Це — Дидьова, Тарнава Нижня, а також правобережні частини сіл Лікоть, Гірський, Дзвиняч, Соколики. Людей відправляли на поселення до Одеської, Херсонської, Донецької та Волинської областей. Дехто повертався. Будував житло неподалік, сподіваючись повернутися в рідні домівки. Хтось підселявся до родичів у Боберці, Лісному чи Хрящеві. У Дидьові все ще залишалося близько 20 хат, мешканці яких противилися переселенню. 

У 1952 році за бойків узялися всерйоз. Після 1952-го в Дидьову вже ніхто не повернувся. Будинки, які залишилися нерозібраними, спалили. Разом з ними знищили й стару дерев’яну церкву. Від колись квітучого села, в якому проживало кілька сотень мешканців, залишилося згарище. 

Операція «Вісла» - одна з трагічніших сторінок в історії українського народу та українсько-польських відносин XX століття, етнічна чистка, здійснена СССР і комуністичною Польщею. Тоді понад 150 тисяч українців з південно-східних регіонів Польщі були примусово, з використанням збройних сил та масового терору польських шовіністичних організацій, депортовані (виселені) у західні та північні території Польщі, тисячі наших співвітчизників загинули від рук польських націоналістів. Операції «Вісла» передував проведений у 1944-1946 роках так званий “обмін” населенням між УРСР та ПНР.

Польські комуністи хотіли бачити майбутню Польщу однонаціональною державою, тому виселення з Польщі національних меншин було доречним для них. Це розглядалося також як метод розв’язання назрілих національних проблем, в основному українського питання , яке особливо стало актуальним у роки війни. Погляди польських некомуністичних політичних угрупувань зі Східної Галичини збігалися з намірами польських комуністів. Вони теж були за переселення українців після війни до СРСР або за розпорошення їх у центральній і західній частині Польщі. Правових основ здійснення депортаційно-переселенських акцій абсолютно ніяких не було.

Девятого вересня 1944 року у Любліні була підписана “Угода між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Одним розчерком пера вдалося зробити те, про що мріяли польські націоналісти роками.

Ще йшла війна , ще не були встановлені кордони, а Польща на основі цього документу одразу позбулася сотні тисяч українців. Шляхом обіцянок щасливого життя у вільній Україні, свободи національного розвитку, методами залякуваня і обману, а у багатьох випадках і провокацій, вдалося за короткий термін переселити десятки тисяч українців до УРСР і сплюндрувати квітучий край за Сяном. Для виселеня українців були задіяні усі силові структури комуністичної Польщі.

У вересні 1945 року почалася ворожа пропаганда проти українців на території Польщі. Уряд Польщі направив на українські землі дивізії піхоти з метою примусового вивезення українців на територію УРСР. Запалали цілі села Лемківщині, Надсянні, Холмщині.

У рамках цієї акції проти українського населення прийнято постанову про операцію виселеня («Вісла»). Управління громадської безпеки у Жешові рекомендувало переселяти змішані родини, якщо батько не був поляком. За участю військових підрозділів було доправлено понад 260 тисяч осіб, а всього у 1944-46 роках до УРСР було виселено майже 500 тисяч українців. Кульмінаційним моментом польсько-українського конфлікту була операція «Вісла», скерована проти українців Закерзоння.

Двадцять восьмого квітня 1947 року оперативна група «Вісла», що налічувала близько 20 тисяч солдатів, функціонерів управління громадянської безпеки і громадянської міліції, розпочала виселення українців (в АТО бере участь приблизно така ж кількість…). Акція, що означала заперечення будь-якого права людини, намір знищити духовні корені українського народу, шляхом його тотального виселення, охопила 19500 кв. км. – Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя.

Реалізація військової операції «Вісла» набрала рис депортації. Населенню давали близько двох годин на зібрання найпотрібніших речей і залишення села. Близько 150 тисяч українців було оселено в Ольштинському, Щецінському, Вроцлавському, Познаньському, Гданському та Бєлостоцькому воєводствах. Акцію було поширено на всі українські сімї без огляду на ступінь лояльності. Переселенню підлягали також сімї українців офіцерів і солдатів Війська польського, працівників органів безпеки демобілізованих фронтовиків (багатьох учасників АТО може чекати схожа участь).

Акція «Вісла» тривала з 28 квітня до 12 серпня 1947 року. За цей час з українських етнічних земель у Польщі виселено на північно-західні землі 140 тисяч осіб української національності та змішаних польсько-українських сімей. Операція розпочалася, коли люди засіяли поля, а нового врожаю ще не зібрали. Усе треба було залишити і виїжджати з тим, що можна було покласти на віз, а найчастіше, нести на нести в руках. На новому місці, у колишніх німецьких областях, українці знайшли все знищене війною.

У польських селах українське населення було розпорошене по 2-3 родини і без права повернення додому. В Ольшанському повіті переселення робили повторно, бо виявилося, що в одному регіоні було занадто забагато українських родин. Людей поселяли у зруйнованих хатах, бо все краще було захоплене місцевими і приїжджими відразу після війни.

Евакуйовані сподівалися на швидке повернення додому. Деякі господарі, молодь таємно поверталися до своїх осель, щоб зібрати урожай. Але їх одразу ловили й повертали назад, а частіше відправляли у табір Явожно. Серед в’язнів були жінки і навіть діти. Особливо тут переслідували священиків і інтелігенцію. За 29 місяців у таборі було ув’язнено більше 3 тисяч мирних людей, з них 136 осіб за короткий період загинуло. Вязні тяжко працювали по 12 годин у дві зміни. Спали люди на деревяних нарах без матраців, за невиконання норми в’язнів жорстоко карали.

Так тодішній уряд Польщі, провів фактично жорстку депортацію українського населення, порушивши загальнолюдські норми життя. Насильницька акція під кодовою назвою «Вісла» залишається однією з найтрагічніших сторінок в історії українського народу.

Як і в під час операції «Вісла» в 1945 році військові дії змушують людей залишати Донбас. І сьогодні вже маємо майже мільйон біженців. Частина біженців переселяються в Росію, а інших пробують асимілювати на зачищених раніше територіях. Ті, хто не хоче полишати Донбас ризикують бути вбитими (на сьогоднішній день на Донбасі загинуло кілька тисяч мирних жителів, тисячі вбитих ополченців з ніхто не рахує, вони поза законом, а з упівців, які чинили супротив польським воякам під час операції «Вісла» зробили героїв, але поляки й досі до них ставляться, як українська влада нині до ополченців з Донбасу.)

Асиміляція, зачистка територій від неблагонадійних і нинішні події на Донбасі є чимось середнім між операцією «Вісла» і тим що відбувалося в Югославії (тоді Росія була слабкою і росіяни до кінця не розуміли що відбувається в Югославії, зараз Заходу доводиться докладати багато зусиль блокуючи Росію усіма можливими способами: інформаційна війна з провокаціями часів холодної війни, військова присутність і економічні санкції, а приводом для введення санкцій може бути навіть такий текст з альтернативним баченням ситуації).

Я не звинувачую у всьому поляків, хоча на деяких територіях, як і в 1830 і 1863 роках. саме вони були організаторами і рушійною силою “антиросійських повстань”.