Відлуння з Близького Сходу

Події в арабському світі стали несподіванкою для всіх основних світових гравців. Хвиля соціальних революцій, що прокотилася по Близькому Сходу, залишає у представників інших країн суперечливі думки.

Потрібно було лише бачити розгублені обличчя американського істеблішменту з приводу подій у Єгипті… Адже, насправді Сполучені Штати надають щороку півтора мільярди доларів (!) підтримки мешканцям цієї східної держави. Які ж ми можемо зробити висновки з того, що відбулося?

Ці соціальні революції переросли в вимогу демократизації суспільства. Однин з найбільш незахищених прошарків населення – молодь, яка отримала пристойну освіту, але через величезне безробіття і корумпованість системи не мала перспектив на достойне життя – виступила організатором революцій. Згодом їх підтримали і більш зрілі люди, які теж не могли прогодувати свої сім’ї. А інструментом стали, перш за все, Фейсбук  і інші соціальні мережі. Завдяки ним, в достатньо швидкому часі, без суттєвої підготовки, вдалося організувати зібрання, яке з часом наростало як сніжний ком. Ці масові невдоволення в більшості арабських країн завершуються сьогодні перемогою людей.

Треба віддати належне і західним країнам, і Америці, які згодом підтримали народні рухи, і робили все, щоб не відбулося кровопролиття. Адже народ має повне право на повстання в разі, якщо керівна верхівка не може створити умови існування справедливого суспільства для своїх громадян.

Утім, проблема цих революцій, в першу чергу, полягає у відсутності структурованої опозиції. Найбільшою такою силою опозиційного руху можна назвати групу «Брати-мусульмани», але вони працюють над ісламізацією єгипетського суспільства. Хоча 30% населення Єгипту є християнами. В Лівії сьогодні також немає структурованої опозиції, яка б розуміла, що робити далі з країною. Є лише племена, які хочуть на свою користь розподілити суспільне благо у вигляді нафти.

На жаль, через такі причини наслідком цих повстань може стати велике розчарування людей. В Єгипті нині контроль над державними процесами взяли на себе військові, серйозного кандидата на посаду Президента у опозиції немає. Але мало мати кандидата, потрібно, щоб цей кандидат ще мав команду, яка мала б програму дій і рішень. В тій же самій Лівії, якщо навіть і здолають Каддафі, не можна виключати ризик того, що ті племена, які об’єднані сьогодні проти режиму Каддафі, не почнуть воювати між собою.

І ключове питання, яке хвилює сьогодні всіх – чи не прийдуть на заміну тоталітарним режимам ісламісти? І наскільки ці країни сьогодні будуть прогнозовані?

А взагалі, арабські події мають стати серйозним дзвоником для владних верхівок усіх авторитарних країн світу.

Якщо екстраполювати ситуацію на Україну (адже, безумовно, хтось спробує використати ці моменти). Партія влади сьогодні втрачає в рейтингу довіри населення. До того ж додається і протистояння всередині владної команди, яке є кулуарним, що погіршує ситуацію. В ретроспективі було протистояння Ющенка і Тимошенко, та воно було публічним. Нині ж в Партії регіонів декілька кланів самі себе «пожирають», проте цим боям всередині так званої, сильної  вертикалі влади,  не надано гласності. І складається таке враження, що ті, хто прийшов до влади, поводять себе, як в останній день: не можуть «нахапатися», набити свої кишені, плюючи на більшість громадян України. Хоча прийшли до влади, маючи неначе єдину команду. І замість отримання синергетичного ефекту від такої вертикалі влади, вони отримують «мінус», поїдаючи один одного. Але команда ця була єдиною лише тоді, коли воювала проти, а от коли вона отримала владу... Деякі взагалі кажуть: «Ми знали, що перемогли, але ми не знали, що перемогли самих себе».

Якщо подивитися на опозицію, то сьогодні і опозиціонери зі старих «брендів» не мають підтримки в суспільстві, бо нещодавно вони були при владі, і сказати що їхні кроки були  ефективними, навряд чи можна. Тому питання постає у формуванні якісно нового альтернативного політичного руху. Будемо говорити відверто - сьогодні мають шанс лише ті нові сили, які не «вляпались» у владу, і не показали свою безпорадність при владі. І хотілося б вірити в те, що люди хочуть не просто іншої політичної партії чи об’єднання, а хочуть іншої якості. А якість - це перш за все, програма, яка буде озвучена і зрозуміла людям, команда, яка готова реалізовувати цю програму, і довіра народу до того, що ті люди, які говорять з екрану, здійснюватимуть свої обіцянки і свої слова, коли прийдуть до влади. І соціологічні дані, які сьогодні опубліковано GFK, де 55% не довіряють нинішньому президенту, 54% або не прийдуть на вибори, або проголосують проти всіх, або не визначилися, говорять скоріше про те, що партії лідерського типу вже не є затребуваними в українському суспільстві.

І зрозуміло, що соціальні невдоволення в Україні будуть наростати. Наприклад, за минулий місяць середня заробітна плата впала на 12% в грн. Це значить, що соціальні потрясіння, в принципі, є ймовірними. І суть навіть не в доходах людей, а в тому, що роблять нині владні мужі – собі вони ні в чому не відмовляють: ані в гелікоптерах, ані в гелікоптерних майданчиках, ані в перевезеннях, ані в облаштуванні місць для здійснення прийомів тощо. Утім, лише багаті країни можуть собі таке дозволити, і те не під час рецесії економіки, а під час її підйому!  І саме оцей mix і може привести до соціальних потрясінь.

Але є побоювання, як і в арабських країнах, з приводу того, що мало об’єднатися  проти когось, потрібно розуміти, яку альтернативу запропонувати суспільству. Бо, насправді, політик, який хоче стати президентом, прем’єром,  міністром, має хотіти йти у владу не для того, щоб задовольнити своє непомірне его, свої амбіції і власні банківські рахунки, а для того, щоб дійсно реформувати країну і залишитись в її історії. Коли в майбутньому, пра-правнуки будуть пишатися, що до  цього роду вони належать…