Вичавимо з себе раба?

Підприємці поскаржилися Бродському на беззаконня митників, але на зустріч з керівництвом Державної митної служби не з’явилися.

Журналіст повідомив про дивну, на його погляд, ситуацію: підприємці поскаржилися Михайлові Бродському на беззаконня митників, той організував підприємцям зустріч з керівництвом Державної митної служби – щоб разом, за участю преси, розібратися у ситуації, але – підприємці на зустріч не з’явилися…

Не ідеалізую Бродського, знаю його різним. Але – переконаний, що в даному випадку він, як Уповноважений Кабміну з питань дерегуляції, абсолютно щиро хотів підприємцям допомогти. Яких, так само переконаний, мордують на митниці постійно і безсоромно.

І все ж – підприємці побоялися прийти і хоча б спробувати поборотися за свої законні права.

Можливо, для журналіста така ситуація видалася дивною. Для мене вона такою не є.

Більше скажу, як би це для когось неприємно не звучало – на превеликий жаль, це абсолютно типова ситуація.

Коли проклинати злочинну владу (анонімно), скаржитися на неї (анонімно), розказувати, як вона вже дістала (анонімно), закликати на форумах до її повалення (анонімно), в тому числі через повстання і збройну боротьбу (анонімно) – от цього море, на всіх сайтах і форумах (анонімно), цим забита електронна пошта (анонімно).

А коли треба зробити хоч невеличкий крок, аби захистити своє ж власне (не анонімне) порушене право – все, заціпило, страх паралізує свідомість…

Страшно назвати прізвище, залишити телефон для зв’язку, поставити підпис під зверненням, прийти на зустріч, вийти на мітинг протесту – страшно все (не анонімне).

І що ж тоді робити? Влада вже не злочинна? Прав не порушує? Ставити її в рамки не треба? Піднімати повстання теж?

Чи хочете, щоб це робив хтось (не анонімно), замість Вас (анонімного)?

Знаю, що і під цим дописом будуть заклики (анонімні) до повстання і до зброї, аби відсунути бандитів від влади, звинувачення у бездіяльності і пасивності (анонімні)...

Бандитів при владі справді предостатньо, і відсунути їх, безперечно, треба.

Але – пишуть гнівними словами (анонімно) переважно ті, хто навіть у законних мирних акціях не збираються брати участі.

Хто сидітиме перед телевізором, за пивом і поп-корном, і спостерігатиме: А що там у них (не анонімних) вийде? Як там вони, на барикадах, захистять його права? А якщо влада втримається, то на скільки років їх (не анонімних) посадять?

Писали мені (анонімно) і таке: Вам, недоторканному, легко говорити, бо Вас не чіпатимуть, а от нам, незахищеним…

Бо у вічі (не анонімно) такого би не сказали. Той, хто мене знає, підтвердить: завжди по життю, курсантом, лейтенантом, майором, полковником, керівником Центру Разумкова, міністром – а це 50 років із нинішніх 53-х, без жодної недоторканності – піднімав голос проти несправедливості, відстоював закон і право, навіть коли мій голос був одним і не було кому прикрити спину, коли за командою з КДБ можна було втратити одразу все – посаду, роботу, зарплату і залишитися на вулиці без житла з двома малими дітьми...

Тож облишимо розмови про недоторканність – Громадянином треба себе відчути і вичавити з себе раба. Слухняного, мовчазного і покірного.

Показовий приклад, для ілюстрації, теж з підприємцями. 2009-й рік, місто Львів. Голова Комітету Гриценко запрошений на зустріч з підприємцями міста. Присутні керівники 43-х підприємств, на кожному від кількасот – до кількох тисяч працюючих. Усі криком кричать: Податкова служба дістала! ПДВ не повертають, вимагають відкати до 40%. Немає чим платити людям зарплату. Завтра змушені звільнити хто 50, хто 100-150 працівників. На очах сльози, буквально. Звучить заклик-погроза: завтра усі разом ідемо на Київ штурмувати Кабмін, вимагатимемо від Юлі негайно звільнити Буряка, голову ДПА! Усе – щиро, рішуче, агресивно…

Я вислухав і кажу: Я Вас коли-небудь обманював? Ні. Так от, Вам не треба завтра нікуди їхати, не треба штурмувати Кабмін – даю слово офіцера, що завтра Буряк буде звільнений з посади. Юля прийме таке рішення, бо мій голос у коаліції 226-й, інакше жодного закону Уряд у Раді більше не проведе. Але – від Вас мені потрібна одна річ: достовірний факт, коли з когось із Вас конкретна посадова особа Податкової служби вимагала відкат за повернення ПДВ. Більше нічого. Один лише факт і під ним 43 підписи, якими Ви підтверджуєте практику відкатів у ДПА.

Ви думаєте, після того крику, гніву, сліз і погроз хоч хтось поставив свій підпис? Жоден!!! І на Київ наступного дня ніхто не пішов. І будівлю Кабміну ніхто не штурмував. Уся пара пішла у свисток…

А приватно, у курилці після зустрічі підходили і казали таке: Ви ж розумієте, нам тут жити і працювати, ми вже якось майже домовилися з податковою, може, за 25% повернуть ПДВ, ми ж за людей відповідаємо, не лише за себе… В когось кум на посаді в ДАІ, в іншого сват в адміністрації, не хочемо підставляти, якось домовимося, щось трохи занесемо… Що таким відповісти? От з цього усе й починається: покірність мільйонів, злочинна влада, хабарі, «тушки», колядники в судах, нахабні митники, безконтрольні силовики, а далі – зневіра, розчарування, опущені руки і очі… Коло замкнулося. Далі мовчатимемо чи колись таки розірвемо?

От така історія, драматичніша, ніж у Бродського. І повірте, подібних історій – багато, надто багато, тривожно багато!

Щоб захистити своє право, маємо здолати розчарування, зневіру, а головне – тваринний страх. Зробити хоч півкроку вперед! Самому! Як би важко це спочатку не було! Поряд ітимуть інші, буде відчуття ліктя.

Тим більше, що інші є. І ми з Вами їх бачимо. Долають страх, виходять і активно захищають свої законні права. І в Києві, і в регіонах. Сьогодні мало, завтра буде більше, якщо йти уперед разом.

Звичайно, це – коли справді дістало. Бо якщо ні, то немає про що говорити…