«У вступному розділі з гучною як для академічного видання назвою «Отказываясь от мифологии» автор відверто заявляє, що «Иван Мазепа — одна из самых политизированных личностей в истории Украины. Сиюминутные политические выгоды и гений Петра I породили устойчивый миф о гетмане-злодее, этот миф поддерживался царской цензурой, а затем самым невероятным образом перекочевал в советскую историографию. Истеричные вопли кликуш «Изменник!» долго не позволяли серьезно изучать правление Мазепы (самое продолжительное в истории Украинского гетманства). Советские историки были лишены возможности писать о мазепинской эпохе (если не хотели довольствоваться политизированными лозунгами)...». Саме такі суб’єктивні обставини, на думку Т. Таїрової-Яковлєвої стали причиною не тільки упереджено-негативного ставлення до українського гетьмана, але й того, що російський читач протягом довгого часу не мав змоги отримати правдиву інформацію про один із найяскравіших періодів української культури — т. зв. мазепинське бароко, а також багато інших сторінок російсько-української співпраці.
І сьогодні, зауважує автор книги, на сторінках російської політизованої літератури Іван Мазепа постає зрадником «від народження», який протягом усього часу свого правління тільки й думав, як би це краще зрадити Росію та царя Петра. Така позиція російських «ревнителів» міфологізованої старовини дивним чином накладається на погляди окремих українських «ура-патріотів», які намагаються довести неіснуючий факт патологічної ненависті гетьмана до Петра та всього російського. Автор переконана, що такі ненаукові погляди серед російської та української громадськості породжуються головним чином тим, що постать Мазепи виривають із історичного контексту епохи та подають його діяльність як унікальне явище. Поза тим, Т. Таїрова-Яковлєва пропонує звернути більш пильну увагу на політичну діяльність Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, М. Ханенка й, особливо, П. Дорошенка. Погоджуючися з таким твердженням російської колеги, додамо, що простежується подібність дій на міжнародній арені не тільки вищеназваних володарів булави, але й Б. Хмельницького, І. Виговського та І. Самойловича. Це дало нам змогу означити їхнє «зовнішньополітичне хитання» між сусідніми володарями як політику полівасалітету. Така гнучка дипломатія була притаманна правителям «малих держав» Європи (Прусія, Бранденбург, Курляндія, Лівонія, Молдавія, Волощина, Трансільванія, а в нашому випадку — Україна) й полягала у складному лавіруванні між сильнішими державними потугами.
Отказавшись от мифов, мы можем по-новому взглянуть на эпоху Мазепы — столь многогранную и противоречивую, имевшую огромное (и далеко не всегда негативное) влияние на судьбы Восточной Европы», — закликає автор історичну громадськість Росії. Отже, серед історичних міфів, які пропонує спростувати автор книги, називаються такі: 1) сприйняття переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XII як виняткової події в українській та європейській історії; 2) обвинувачення Мазепи як природного «зрадника»; 3) існування думки про те, що Мазепа був поляком за походженням; 4) функціонування стереотипу про «нелюбов» до Мазепи серед українського народу; 5) версія про те, що Мазепа начебто зрадив В. Голіцина; 6) уявлення про зваблення Мазепою Мотрі Кочубей; 7) нав’язування думки про те, що вся російська історіографія є «антимазепинською».
З огляду на те, що автор довгий час різнобічно досліджує біографію українського гетьмана на основі архівних документів та матеріалів, вже у вступній частині більшість з цих міфологем доказово і зі знанням справи спростовуються".
Повністю текст - тут:
http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=207696&mainlang=ukr
