Україна не Росія. Україна - майже Італія

У них, як і у нас, є своя національна ганьба, за яку велика частина італійців все одне голосує

Про схожість України та Італії ми якось говорили з Тарасом Кузьом, який, крім українського, має й апеннінське коріння. 

Розмови з Тарасом спонукали мене уважно прочитати книгу британського автора Тобаяса Джоунса «Потаємне серце Італії».  Корупція. Тіньова економіка, Всесилля мафії, вплив злочинності на політику. Олігархія. Колосальні проблеми із свободою слова. Футбол із договірними матчами та купленими суддями (хоча останній скандал показав, що проблема ширша за Італію).  

Міжрегіональні відмінності (15-20% італійців й досі шкодують, що об’єдналися в єдину державу) та історична амнезія (на відміну від Німеччини не відбулося дефашизації) – ось далеко не повний перелік явищ, за наявністю яких можна сплутати Україну та Італію.   

Суворість законів пом’якшується масовим небажанням громадян їх дотримуватися. Несплата податків прогнилій державі розглядається посполитими як форма боротьби з корупцією.  

У них, як і у нас, є своя національна ганьба, за яку велика частина італійців все одне голосує.    Джоунс не приховує, на чиєму він боці. Берлусконі він називає «серйозною і неприємною інфекцією», хоча вважає, що повністю ототожнювати цей вірус з Італією - «зайвий комплімент першому і брудна пляма на останній». Берлусконі справляє враження «несамовитого, сп’янілого  владою та багатством. Його «дурість межує з клінічним божевіллям». В його характері «є дивна риса, яка перешкоджає раціональній поведінці і ще далі дистанціює його від реальності».        

«Там ведеться така собі боротьба цивілізацій. … Поділ між двома Італіями фундаментальний. Цей поділ стосується цінностей і принципів… Одна половина країни презирливо дивиться на іншу». 

Як і в України, «у півострова існує цілком інша душа: презирлива до футбольних президентів-олігархів,  критична до корупції та необмеженого будівництва (йдеться про відмивання бюджетних коштів  через  приватне будівництво), зневажлива до прем’єр-міністра, який контролює шість із семи національних телеканалів  (книгу видано коди ще Б. був при владі) . Важко передавати пристрасть, з якою вони говорять: дехто починає ридати, інші стукають кулаками по столу».  На іншу половину своїх співвітчизників вони кажуть coglioni -  «придурки». 

 Джоунс дуже детально розповідає, як через контроль над медіа-простором Берлусконі промив мізки своїм співвітчизникам і взяв під контроль Італію – хіба не так само працює Банкова, з тією різницею, що Берлусконі користався своїми медіа, а у нас поставлено у стійло власників чужого.

І все ж таки, політична конкуренція в Італії значно сильніша, ніж в Україні. На відміну від наших сервільних із тамтешніх суддів та прокурорів час від часу хтось постає проти мафії. Це кіно без хепіенду: сміливців завжди вбивають, але згодом знаходяться інші, так само сильні духом .  Систему це не ламає, але все ж таки привносить якесь оздоровлення.  Можливо, це одна з причин, котра вкупі із схильністю італійців до приватної ініціативи, все ж таки дозволяє країні з таким букетом хвороб досягти більш-менш пристойного рівня життя.

Джоунс скаржиться, що італійцям його книжка прийшлася не до вподоби, хоча самі вони «зневажливо називають Італію Italietta, натякаючи на те, що країна перебуває в руках у елітної банди з недобросовісних людей, які потай вершать свої брудні справи».