Україна-2020: чи знайдеться місце під сонцем?

Україна-2020: чи знайдеться місце під сонцем?

Останнім часом з’являється все більше підстав замислюватися над тим, що буде зі світом і Європою через якихось десять років. Світова фінансово-економічна криза, трагічні події в країнах Північної Африки, нещодавні масові акти народної непокори в багатьох містах світу через недолугість дій властей, природні катаклізми, вихід на глобальну арену нових центрів сили... Ці та інші фактори вже не дають підстав сподіватися на спокійний поступальний розвиток практично в жодному куточку світу, від Європи до Австралії, від Японії до мису Горн.

Україна нерідко опиняється в епіцентрі або на перехресті нових викликів та загроз, які постають перед міжнародної спільнотою. Водночас і наша держава змінюється. Часи невиправданого (?) євроромантизму постпомаранчевої п’ятирічки канули в Лету, внутрішні процеси після чергової перемоги опозиції на демократичних виборах зими 2010 року (що вже, будемо сподіватися, стало доброю українською традицією) сприймаються неоднозначно як партнерами та опонентами України, так і власним суспільством. Проблеми накопичуються, а державні рішення щодо їх «розрулювання» явно позначені, м’яко кажучи, несистемністю, невчасністю та недостатністю.

Що нас чекає в найближчі 9–10 років? Яким ми зустрінемо світ у новорічну ніч 1 січня 2020 р.? Що з усім цим робити? Яка ціна бездіяльності? Цим та іншим подібним питанням було присвячено круглий стіл під назвою, винесеною у заголовок допису. Захід організував доволі молодий (заснований якраз рік тому) think-tank — Український центр публічної політики. Побував на ньому і автор цих роздумів.

Перше, що вразило, — це склад учасників. Найавторитетніші експерти у сфері міжнародних відносин та безпеки, представники органів державної влади, ЗМІ, колишній міністр закордонних справ пан Володимир Огризко і навіть секретар РНБО пані Раїса Богатирьова. Друге — це те, що учасники не просто добросовісно «відсиділи» всі три години дискусій, а рвалися, що називається, в бій навіть після завершення часу, відведеного організаторами для обговорення підготовленого ними першого проекту аналізу під назвою «Україна-2020: зовнішньополітичні виклики та можливості наступного десятиріччя». Проте головне — не ці організаційні речі, а зміст виступів, коментарів і запитань. Навіть не зміст, а височенна якість дискусії. Заради правдивості слід визнати, що й тут не обійшлося без парочки спічів від людей, які не розуміли, куди вони потрапили. Хоча це були радше винятки — в основному ж ішлося про серйозні речі, які варто було би почути всім тим, хто в нашій державі покликаний ухвалювати доленосні для України та її громадян рішення.

Отже, по порядку, по суті.

Перш за все — про загрози. Когось, може, це й здивує, але насправді очевидно, що найбільше турбують людей не якісь міфічні проблеми далекого зарубіжжя чи світу в цілому, а свої власні. Свій дім, чи сорочка, кому що ближче, як відомо, має вищу ціну. Йдеться про масові хвороби, природні катаклізми, бідність, корупцію, владу тощо. І це турбує людей, суспільство. Експерти ж бачать ще й інше. Узагальнити результати їхнього аналізу можна таким чином.

1. Україна є надто слабкою наразі. Чому? Через надто коротку історію незалежності, свою географічну даність, якою є надто чутливе розміщення між принаймні двома геополітичними центрами світу (ЄС та Росією) і, що не менш, а можливо й більш значуще, — через свою залежність від чужих енергоносіїв, зовнішньоекономічної кон’юнктури плюс вкрай застарілих моделей економічної та адміністративної систем.

2. Основні центри сили, які «розривають» Україну, — традиційні: Брюссель, Москва, Вашингтон. Але дедалі більший вплив на нас вже намагаються чинити й новітні гравці, такі як Анкара й Пекін, десь там не за горами вже й Делі.

3. Стратегії, які існували донедавна в Україні, давно вже застаріли чи просто expired (скінчився термін дії). Нові ж є досі на столах десь у чиїхось кабінетах. Час їх вже приймати, бо реформувати щось без стержня, якими вони мають стати, — аж надто невдячна справа.

4. Світ, і ми разом з ним, постав перед значно масштабнішою другою хвилею світової фінансово-економічної кризи. Чи готові ми всі до неї? Чи вивчені уроки першої хвилі? Великий знак запитання.

5. Демографічний вибух, консерватизм країн так званого «золотого мільярду», природні катаклізми, вичерпання джерел традиційних енергоносіїв, недостатня кількість продовольства, інформаційні війни, прірва між суспільствами та обраними ними керманичами — все це виходить на перший план новітнього порядку денного як головний біль усього цивілізованого світу й України як його складової.

То що ж нас чекає і що з цим робити?

Проста відповідь звучить так: готуватися, визначатися, долати, ухвалювати якісні вчасні рішення і йти далі.

Розлогіше — значно складніше, але куди ж без цього.

По-перше. «Україна буде маловпливовою, допоки будемо шукати своє місце під сонцем. Часу немає, бо довіра до нас і в Європі, і в світі різко падає» (думка, озвучена Валерієм Чалим, заступником генерального директора Центру Разумкова, яку цілком поділяє автор). Час визначатися. Хоча йдеться радше не про це. Згідно з законом про основні засади внутрішньої та зовнішньої політики, це визначення вже давно присутнє. Мова насправді про те, що настав час нарешті припинити будь-які безплідні дискусії на кшталт «куди рухатись» і «з ким дружити». Маємо вести якісні дебати про те, як забезпечити кращі умови вступу до Євросоюзу та якнайшвидше підготуватися до цього вступу. Як забезпечити успішність і відповідність національним інтересам нашої співпраці з іншими партнерами, в першу чергу з Росією, Румунією, Туреччиною… Та й не тільки з ними. Як реагувати на, а краще — як готуватися до тектонічних геополітичних і геоекономічних зсувів сучасності? Це потрібно не лише президенту чи депутатам. У цьому зацікавлені всі громадяни України і, врешті-решт, ті самі наші партнери та їхні народи. Розставлені крапки над «і» — шлях до відмови від спокус і нових «кольчужних» скандалів.

По-друге. Криза завершилась!!! «Хай живе криза!»? Треба це усвідомити і спільно працювати, щоб стати до неї готовими й бути набагато сильнішими, ніж зараз. Влада, опозиція, громадянське суспільство — лише через їхні спільні дії стане реальністю проект під назвою «модернізація країни». Передові ноу-хау, внутрішні резерви та їхній ефективний розподіл, євростандарти, ефективне використання зовнішньої допомоги та іноземних інвестицій — все це вкупі потенційно забезпечить справжній порятунок України, більше того — її поступ у недалеке вже технологічне й глобалізоване майбутнє. Політична воля є. Плани ніби теж, стратегії на підході. Час, нарешті, засукавши рукава, братися до справи.

По-третє. Пасивна країна, консервація проблем, зволікання із системними рішеннями — шлях в нікуди і топтання на місці. У нас є шанс виклики перетворити на переваги. Розробка шельфу та інших новітніх джерел енергії (почув, ніби невдовзі ми навіть зможемо здійснити якусь енергетичну революцію, почавши видобуток метан-гідрату з Чорного моря), нарощування випуску сільськогосподарської продукції (після модернізації цього стратегічного для держави сектора економіки), проактивна позиція в Чорноморському регіоні, освоєння нових, нехай і далеких та непростих ринків тощо — ось ті чинники, які допоможуть нам перестати бути слабким геополітичним гравцем і ненадійним партнером. І це можливо буквально за якісь кілька років.

Last but not least. Є ще кілька напрямків дії, проте залишимо їх на потім, для інших дописів та роздумів. Не можна ж не згадати, мабуть, про те, що на поверхні, найбільш чутливе для всіх громадян України й термінове. Здоров’я нації, сучасна, а не все ще совєтська, освіта, достойна плата за роботу й високі соціальні стандарти, якість їжі, дозвілля — ці та інші питання мають бути винесені у найперший пункт порядку денного всієї країни. І знову ж таки — тут лише партнерство влади, опозиції, громадянського суспільства й кожного громадянина стануть запорукою успіху України як держави.

Вадим ТРЮХАН

Вперше опубліковано на сайті www.novaukraina.org