Нова філософія Європейської політики сусідства - шанс для України або чергова загроза?

Нова філософія Європейської політики сусідства - шанс для України або чергова загроза?

Водночас ЄС — певно, найбільш послідовне і стабільне міждержавне утворення за останні 60 років історії нашої цивілізації — намагається реагувати на критику та зміни геополітичного та геоекономічного становища навколо себе. Яскравим прикладом такої відповіді стала підготовка та оприлюднення 25 травня цього року спільної Комунікації Європейської комісії та Високого представника ЄС у закордонних справах та політиці безпеки «Нова відповідь сусідству, що змінюється».

Що змінює ця Комунікація у відносинах України з ЄС? Які нові можливості відкриває? Які виклики та загрози породжує? Відповідям на ці та інші питання, яким українські євроінтегратори ще не приділили належної уваги, і буде присвячено наш матеріал. Одразу зробимо застереження: у цій статті не буде суто позитивних чи негативних оцінок Комунікації та Звіту щодо України, який вміщено в додатку до неї. Це вже з різним успіхом роблять як представники влади, так і опозиція. Невдовзі свій аналіз запропонують і професійні експерти у сфері європейській інтеграції. Уникнемо й переказу самих документів. Їх можна в оригіналі почитати в Інтернеті чи принаймні ознайомитися з коротким викладом українською мовою.

Сконцентруємося на іншому. Спробуємо дати відповідь на одне стратегічне питання: що означає для нашої країни зміна підходів ЄС до своїх сусідів?

Стисла передісторія. Першого травня 2004 р. відбулося безпрецедентне за масштабами розширення ЄС — одразу 10 країн стали членами Євросоюзу, причому вісім з них до початку 1990-х належали до так званого «соціалістичного блоку», чи «табору», як колись було модно говорити. Готуючись до цієї події та намагаючись відповісти на можливі закиди з боку своїх сусідів у зменшенні до них уваги, ЄС вигадав нову політику відносин з ними. За своєю суттю це вже були не класичні зовнішні зносини, але й далеко не політика розширення. Таким чином Брюссель намагався попередити наміри своїх східних партнерів інтенсифікувати політичний діалог стосовно членства, водночас зберігаючи з ними прагматичні відносини та спрямовуючи у здійсненні внутрішніх реформ і перетворень. Водночас, з огляду на різноманітність інтересів самих держав — членів ЄС, географічно ЄПС розповсюджувалася на всіх сусідів Євросоюзу. При цьому відмінність їхнього економічного становища, їхніх зовнішньополітичних цілей та, врешті-решт цивілізаційних покликань врахувати було практично неможливо. Таким чином від самого початку було закладено конфлікт, який унеможливлював значні успіхи у реалізації ЄПС.

Заради справедливості слід відзначити, що ЄС намагався удосконалити свої концептуальні підходи до реалізації ЄПС, періодично оновлюючи відповідні стратегічні документи. У 2006 р. було ухвалено Комунікацію щодо «посилення ЄПС», 2007 р. — Комунікацію «Сильна ЄПС». Була й низка інших ініціатив, таких як «Чорноморська синергія», «Дунайська стратегія», «Східне партнерство» тощо. Але незважаючи на всі зусилля і витрачені ресурси, наслідки реалізації ЄПС виявилися не такими масштабними, на які очікували її творці, що й було, зокрема, частково визнано у щойно ухваленій Комунікації.

На якому ж тлі ухвалювався цей документ? З одного боку, ЄС став як ніколи сильним, адже за Лісабонською угодою отримав більш консолідовані інституції зі значно ширшими повноваженнями, зокрема у сфері зовнішньої та безпекової політики. З іншого ж — іще не завершилась світова фінансово-економічна криза, від якої потерпають у тому числі й окремі держави-члени, в сусідніх країнах відсутні політична стабільність та очевидні результати демократичних перетворень, наростає конкуренція з новими полюсами сили, США проявляють значно меншу активність на континенті, аніж це було зазвичай, натомість Росія, котра завершує період свого нового «сосредотачивания», дедалі збільшує апетити, дозволяючи собі вже спокійно висувати жорсткі ультиматуми щодо того, з ким «дружити» і як жити окремим країнам, у тому числі й Україні. Не реагувати на ті виклики, які постали перед ЄС у цьому зв’язку, було б ознакою слабкості й проявом неспроможності впливати (!) на сферу своїх корінних інтересів, якою є сусідні країни. Тому ЄС все ж таки сказав своє вагоме слово, хоча, як уявляється, і зі значним запізненням.

Тепер до суті. Оприлюднивши свіжу Комунікацію щодо ЄПС, Брюссель чітко і недвозначно задекларував зміну своєї філософії у відносинах із сусідами. Дозволимо собі цитату із цього доволі розлогого документа: «Для посилення партнерства між ЄС та країнами і суспільствами сусідства потрібен новий підхід: розбудова консолідованих здорових (healthy) демократій, забезпечення сталого економічного росту і управління транскордонними зв’язками». Хоча це й не визначено в Комунікації, але насправді це — головна мета Європейського Союзу на найближчі три-чотири роки. Далі в тексті проглядається очевидний намір ЄС стати нарешті об’єднавчим чинником для всієї міжнародної спільноти у відносинах з країнами, на які спрямована «Європейська політика сусідства»: «ЄПС повинна слугувати каталізатором для міжнародної спільноти щодо підтримки демократичних перетворень і економічного та соціального розвитку регіону». Ці положення якраз і є свідченням того, що в Євросоюзі нарешті усвідомили свою місію та зростаючу роль. Більше того, в ЄС нарешті усвідомили, що «партнерство з сусідами є взаємовигідним». До речі, в цій аксіомі Україна переконувала Брюссель вже досить тривалий час. Але безрезультатно. Принаймні офіційно.

Насправді для кожного громадянина України це очевидний позитивний сигнал. Адже після таких месіджів з’являються всі підстави сподіватися, що Брюссель та інші столиці Євросоюзу нарешті стануть проактивними у відносинах зі своїми партнерами. Навряд чи відтепер, з огляду на задеклароване, ми залишатимемося на самоті зі своїми проблемами, незалежно від того, стосуватимуться вони політичних, економічних, гуманітарних чи інших питань.

Водночас, у Комунікації міститься і серйозний виклик для України. Адже віднині ЄС буде більш прискіпливо ставитися до того, як ми поважаємо цінності та дотримуємося стандартів, що вже давно стали природними для кожного європейця. Не обійдемося й тут без цитати: «Новий підхід повинен (must в оригіналі — досить недипломатичне слово для таких документів) базуватися на взаємній відповідальності та спільних зобов’язаннях щодо універсальних цінностей стосовно прав людини, демократії та верховенства права». Йдеться тут про те, що кожна країна-партнер зможе розбудовувати відносини з ЄС настільки, наскільки це дозволятимуть «її власні устремління, потреби і спроможності». А крім того, понад 1,2 млрд євро, які протягом трьох років планує додатково виділити ЄС в якості допомоги своїм партнерам, будуть розподілятися не пропорційно до території, розміру населення тощо, а «відповідно до досягнутого прогресу у здійсненні реформ». Якщо брати до уваги патологічну неспроможність, наприклад, Молдови обрати президента держави, зростаючу ізоляцію Білорусі чи політичну турбулентність у країнах Магрибу, проблеми з кордонами деяких партнерів тощо, то Україна має всі підстави сподіватися як значного розширення технічної допомоги ЄС, необхідної для успішного здійснення внутрішніх реформ, так і збільшення динаміки політичного діалогу щодо майбутнього статусу відносин Україна — ЄС, зокрема в контексті згадки в Комунікації відомої статті 49.

Проте негативні оцінки подій, що відбуваються в Україні останнім часом, потенційно, у разі збереження status quo, можуть не просто загальмувати набуття чинності майбутньої Угоди про асоціацію, а й взагалі відкинути нас як мінімум на десяток років назад. Не хотілося би, щоб знову настали часи, коли деякі високопосадовці Євросоюзу порівнювали наші шанси стати частиною об’єднаної Європи з далекою Новою Зеландією.

Чи зможе Україна скористатися тими можливостями? Чи нас чекають чергові розчарування? Відповіді, на жаль, поки що немає. Є лише два сценарії.

«Так, ми зможемо», як говорив під час президентської кампанії Обама і полюбляє повторювати інший президент — Квасневський, у разі якщо зробимо висновки з оцінок наших європейських партнерів. Зробимо це без емоцій, образ чи сварок. Спокійно. І, як кажуть у нас в народі, «тихою сапою» розбудовуватимемо по-справжньому Європейську Україну. Ресурси для цього є, треба лише навчитись не розбазарювати їх, а ефективно використовувати. Політична воля теж ніби задекларована. Маємо і єдність намірів влади, опозиції та громадянського суспільства. Всі — за ЄВРОПУ! Зможемо — то й будемо невдовзі в Євросоюзі.

А ні, то… краще почитати історію, там є всі відповіді й факти про те, що з нами відбувалося у тих випадках, коли «не могли», коли сварилися, полемізували, кидалися із боку в бік тощо. Не потрібне нам це «ні», бо не для України воно. Наша доля — у Європі, й треба туди йти без остраху. А нова філософія Євросоюзу — це для України як знахідка, це наш шанс. Гріх його не використати.