Несподівані перебої з електрикою в офісі надали можливість приділити книзі кілька годин не відкладаючи її в довгу шухляду виробничих буднів.
А сьогодні в журналі "Країна" вийшло велике інтерв'ю з Іваном Дзюбою. Виявляється, колись він мав довгу розмову із Януковичем. "Привід для розмови був досить дивний: Янукович сказав, що хотів би поговорити про "Інтернаціоналізм чи русифікацію". Янукович справив непогане враження тим, що що вміє слухати і прислухається до думки... Попросив підписати книжку. Пан Дзюба розповів Януковичу: "Російська мова не пропаде, вона має свою державу, а українська може тільки тут жити, бліьше ніде, і весь час місце для неї звужується як шагренева шкіра".
Звичайно, тему мови не обійдено і в книжці Дзюби. " Насамперед треба чесно оцінити реальну мовну ситуацію в Україні. Хто зможе заперечити, що російська мова безперешкодно панує в більшості сфер суспільного життя: в засобах масової інформації, періодиці, книгодрукуванні, в багатьох ділянках культури (кіно, телебачення, естрада, шоу-бізнес)? Чи може «одержавлення» російської мови в Україні щось додати до того, що вона вже мас? Хіба небагато, бо всі найважливіші висоти - вже за нею. Можна говорити тільки про психологічний комфорт людини російської і мови (психологічний, бо на політичний, громадянський і професійний комфорт мовна орієнтація у нас ніяк не впливає, - всі мають однакові права й можливості або всі їх не мають, - хіба що йдеться про працю там, де українська мова-робочий інструмент). ! Але психологічний комфорт залежить від адекватного сприйняття ситуації і не останньою чергою - від розуміння проблем другої сторони, чого якраз драматично бракує прапороносцям мовної нетерпимості.
Нині «державний статус» української мови - це хоч якась компенсація (на жаль, малоефективна через формальність і малозмістовність цього статусу) за реально нерівне її становище в українському (!) суспільстві, за реальну гегемонію російської, забезпечену не тільки привабливістю російської культури та могутністю російської держави, а й століттями державних утисків українства, обмежень, переслідувань, терору, крові. Ті з наших російських друзів, хто знає історію і це розуміє, не беруть участі в істерії «захисту російської мови», якій ніщо не загрожує ні в Росії, ні в Україні. Тобто, загроза є, І велика, але зовсім не та, про яку репетують азартні політичні гравці. Справді реальна загроза для російської мови й культури (як і для інших-це процес глобальний)-у зовсім іншому: в тому, що їх дедалі менше знають, дедалі менше вивчають, дедалі менше живуть ними: у комп'ютеризованому суспільстві молодь втрачає смак до читання, а отже, й до краси мови, краси літератури, до входження в неосяжний світ національного буття. (Втім, і ті, хто політично розпинається за російську мову, часом «володіє» нею в обсязі двохсот-трьохсот слів, а іменами Пушкіна чи Толстого хоч і похваляється, але навряд чи їх читав, - хіба в школі, з хрестоматії...) Ось де величезна робота для російської інтелігенції, і той, хто цій роботі віддається, легко зрозуміє, що культивувати українську мову й культуру ще набагато важче, зокрема й через упереджене, нетолерантне ставлення частини росіян та русифікованих українців".