У Варшаві 29-30 вересня відбулася перша з двох міжнародних подій року за участю України - другий саміт Східного партнерства.
А через два місяці відбудеться й друга подія — саміт Україна — ЄС, під час якого вже традиційно будуть підбиватися підсумки за рік, а також погоджуватимуться плани на майбутнє. Із чим Україна сяде за стіл переговорів з керівниками Євросоюзу, а головне — з яким результатами встане з-за нього після зустрічі, залежить виключно від однієї людини — президента України Віктора Януковича.
Чому так? Спробуємо дати відповідь на це доволі очевидне запитання.
Очікували багато, отримали рівно стільки, скільки заслужили
Результати будь-якої міжнародної події вимірюються не стільки гучними заявами її учасників перед журналістами, скільки домовленостями, закріпленими на папері. Про те, що вдалося почути пресі у Варшаві, сказано вже чимало, повторюватися особливо не будемо. Проте проаналізувати документи, які було підписано, варто. Бо там нема емоцій. Там все чітко, згідно зі встановленим порядком.
Отже, у Варшаві ухвалено два документи. Власне декларацію саміту, а також декларацію щодо ситуації в Білорусі.
Перший документ підписали всі учасники, окрім Білорусі, яка бойкотувала захід через незапрошення «батьки» Лукашенки. Другий — лише європейці, що в принципі й логічно, адже нам все-таки ще ранувато повчати білоруських друзів на предмет того, як поводитись із політичними опонентами, правами людини, демократією та верховенством права.
Напередодні саміту було аж надто багато передбачень, прогнозів, спекуляцій на тему «Що Україні чекати від нього?». Якась, хоча й невелика, частина представників влади, ЗМІ та експертів доводила, що це буде ледве не прорив на європейському напрямку. Інші, навпаки, натякали, що з таким фоном напередодні ця зустріч може бути останнім заходом такого роду для України, адже ми ризикуємо остаточно втратити довіру з боку європейців. Мовляв, ті вже готові відкласти Угоду про асоціацію в довгу шухляду і навіть піти на безпрецедентний крок — відмовитися від проведення традиційного щорічного заходу з Україною — запланованого на грудень саміту найвищого рівня.
Пригадую, Нідерланди, які давно вже займають чи не найкритичнішу позицію щодо України, під час головування в Євросоюзі 2004 р. таки наступили на горло власній пісні та прийняли в Гаазі на аналогічному заході одіозного Кучму, президента України. Утім, тоді у підсумку зустрічі було ухвалено лише коротенький спільний прес-реліз — навіть не Спільну заяву (безпрецедентний, до речі, випадок!). В ньому, зрозуміло, не було жодних епохальних чи навіть якихось робочих домовленостей, натяків на майбутні угоди чи плани.
В декларації нинішнього саміту нічого такого, що б насторожило справжнього євроінтегратора, в принципі немає. Є 29 конкретних пунктів. Вони про все і водночас ні про що конкретне. Такий собі черговий політичний крок уперед. Не семимильний — коротенький, проте важливий, адже ЄС за кожне своє слово чи крок відповідає.
Є там і про «ймовірне» (possible) завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію, і про запровадження безвізового режиму вже без прив’язки до «довготермінової перспективи», і про виділення міжнародними фінансовими інституціями додаткових коштів, і про секторальне співробітництво тощо. Проте жодних нових слів, а тим більше запевнень щодо перспектив членства у Євросоюзі. Ну що ж, мабуть, нині ми в такій ситуації, що краще мати синицю в руках, аніж чатувати на журавля в небі.
Останнє попередження… і навряд чи «китайське»
І все-таки повернімося до офіційних промов та окремих ремарок учасників саміту. Адже вони, як виявляється, замінюють собою ті куці документи, які спромоглися скласти у Варшаві. Всі лідери ЄС — Ангела Меркель та інші високопосадові учасники європейського клубу чітко і вже, як то кажуть, без еківоків, вказали Президенту Януковичу на те, що Угоди про асоціацію не буде за жодних умов, якщо в Україні продовжиться практика вибіркового застосування правосуддя, зокрема до політичних опонентів влади.
Навіть Дональд Туск, наш ніби же лобіст у Євросоюзі, наприкінці саміту не зміг оминути цієї дражливої для декого в Україні теми. Чи міг він інакше? Навряд чи, адже головування в ЄС зобов’язує. А крім того, хто, як не щирий друг, має давати важливі поради на «чутливі» теми! «Саміт „Східного партнерства“ не залишив жодних ілюзій, що європейські стандарти — це передусім дотримання прав людини. І ніхто не повинен мати сумнівів, що ми ставимо ці цінності дуже високо, коли говоримо про європейські перспективи наших партнерів», — зазначив Туск журналістам.
Одно слово, склавши до купи все почуте з вуст лідерів Євросоюзу, доходимо невтішного висновку: Януковичу, а з ним і всій Україні, зроблено останнє попередження. На жаль, явно не відомої «китайської» природи. З такими речами, як демократія, ЄС не жартує.
Геть амбіції, доля країни — понад усе!
Історія про порушення справи проти Юлії Тимошенко та її арешт вже так набила оскомину, що аналізувати її перебіг немає ні сенсу, ні бажання. Це вже давно і різнобічно зроблено. Головний висновок, який відомий практично всім у Європі та більшості українців, такий: справа «шита білими нитками». Президента нею явно підставляють. Україна ризикує втратити будь-які європейські перспективи й поринути з головою в інші відомі інтеграційні проекти, а можливо й перетворитися на сіру, нікому не потрібну зону. Комусь це вигідно — і явно не керівництву держави чи простим українцям. То кому ж тоді? Питання далеко не риторичне.
Хоча річ також і в іншому. Хто би не намагався керувати долею України, ключ до дверей, які виведуть нас із цього глухого кута, — так чи так у руках однієї людини, глави української держави. За умов, які склалися в цій країні, ніхто у владі не посміє навіть пальцем поворушити всупереч його волі. Хто б що не казав, нині це реальність. Її треба сприймати.
Таким чином — вихід один. Суть його теж всім давно вже очевидна. Особисті амбіції, образи та якісь красиві слова про незалежність найбільш незалежного на світі суду треба відкласти подалі. Жодних передумов! Жодних deals! Декриміналізація статті — і вперед! Козир у вигляді справи Тимошенко (і не тільки, є ж іще й інші cases) треба негайно вибити з рук ЄС.
Це — сміливе, хоча й, зрозуміло, непросте рішення. Але так треба країні. Адже загубити її європейське майбутнє тоді, коли воно таке близьке як ніколи, було би просто святотатством. До речі, не зайвим тут буде нагадати, що, наприклад, та ж Хорватія на вимогу ЄС вимушена була здавати навіть своїх національних героїв. Все-таки жертвувати іноді чимось треба, щоби потім святкувати гучні перемоги.
Сценарії близького майбутнього
Пройде якась пара-трійка місяців, і ми увійдемо в новий, 2012 р. За китайським календарем — це рік чорного дракона, який вважається священною істотою в Піднебесній. Яким він буде для України, достеменно ніхто не знає. Хоча запам’ятається цей рік надовго. А от чи буде про що потім розповідати дітям і онукам, залежить від того, як закінчиться згадана вище історія.
Позитивний сценарій такий. Чекаємо успішного футбольного дійства під назвою Євро-2012; сподіваємося на те, що буде укладена Угода про асоціацію і почне формуватися зона вільної торгівлі з ЄС; розраховуємо на демократичні прозорі вибори до парламенту, які будуть визнані світовою спільнотою; віримо в перші результати від економічних реформ. Одно слово — надіємося на краще. Як завжди, бо український народ — це переважно оптимісти. І цього разу, чи не вперше в новітній історії України, наші надії справджуються, адже маємо лідерів держави, гідних своєї власної країни.
Інший сценарій діаметрально протилежний. «Посадка» Юлі та її колег; зрив укладення Угоди про асоціацію; відмова від саміту Україна — ЄС; відкочування на 10 років назад у разі «вдосконалення» виборчого законодавства і як результат — бойкотування опозицією виборів і невизнання їхніх результатів як всередині країни, так і в Європі; затягування пасків; згортання інвестиційних проектів; фінансовий дефолт; міжнародна ізоляція а-ля саміт НАТО за Кучми; вихід ситуації всередині країни з-під контролю… Хоч перечитуй роман Джорджа Орвелла «1984», щоб знати, до чого готуватися. Загалом виходить доволі чорна картина. І прикро те, що нині ймовірність реалізації того чи іншого сценарію становить фактично 50 на 50. От до чого дожилися…
Time is running
Завершити цей допис все-таки хотілося б оптимістично. Саміт пройшов. Україна там звучала. Нас, хоча вже й у прив’язці до Молдови, а іноді навіть і до Грузії, визнають лідерами серед країн «Східного партнерства». Більше того, основні документи, які укладаються Євросоюзом із країнами шістки, перш за все проходять апробацію в Україні. Зроблено чимало. Попереду — перспектива політичної та економічної інтеграції. Шанси на динамічне зближення з ЄС є, треба ними скористатися повною мірою. Але варто нарешті й усвідомити очевидне. «Розводити» себе ЄС не дозволить нікому, і в першу чергу Україні, яка надто для нього важлива.
Насправді ми зараз у цейтноті. Суддя Кірєєв 11 жовтня ніби має вирішити долю країни. Ні, не Тимошенко, а саме України. Як неприродно це не звучить, але формально виглядає саме так. Проте є ж в Україні президент, парламент, уряд тощо. Головна функція депутатів — законотворчість. Міняйте, панове, закони, якщо вони ставлять хрест на цілій країні через чиїсь інтриги! Робіть це швидко, якісно і професійно. А далі — справа за Президентом: підпише — ото й буде відповідь на питання «Камо грядеш, Україно?». Слова словами — навіть красиві, але ж діяти треба, бо давно й достеменно відомо: порятунок утопальника — його власне завдання.
І останнє. Біля президента на саміті було порожнє місце, на яке не запросили главу Білорусі. Виглядало це як наочний приклад того, що може статися, коли рекомендації ЄС ігноруються, цінності не поважаються, а норми й стандарти відверто нехтуються. Не дай боже, щоб наступного разу таких пустих місць було вже два, бо це не в інтересах ні українського суспільства, ні всієї Європи.
Вперше опубліковано на сайті http://novaukraina.org/news/urn:news:E904EA
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.