"Я можу врятувати життя!" Я можу?

Нас вчили цьому в школі, в інституті, на курсах водіїв, але що ми знаємо?

Як співорганізатор акції для українських школярів «Я можу врятувати життя!», я сам був слухачем цього навчання. Фактично учнем. Бо виявилось, що багато чого я забув, а багато чого й не знав. І не я один. Того дня зі мною в компанії були вчителі і навіть шкільна медсестра.

Нас вчили цьому в школі, в інституті, на курсах водіїв, але що ми знаємо?    Перевірив на друзях, людях поважних і навіть дотичних до медицини. Не всі знали, що роблячи штучну вентиляцію легенів, простіше «дихання рот у рот», треба стежити чи здіймається грудна клітина – якщо так, то повітря проходить, якщо ні, то всі зусилля рятівника марні. Або, скажімо, ще зі школи пам’ятаємо, що при кровотечі джгут накладають вище рани. Виявляється, не просто вище, а на стегні, якщо це нога, або на передпліччі, якщо рука, інакше кров усе одно йтиме. Це лише пара прикладів.

Вразило те, що підлітків навчання щиро зацікавило. Я й не сподівався, що десятикласники так пильно стежитимуть за інструкторами, повторюватимуть їхні дії і рватимуться до манекенів, щоб зробити їм штучне дихання та непрямий масаж серця. І це найцінніше – навички. Все, що почули, повторили руками – перев’язували руки й ноги манекенам, надавали їм допомогу при зупинці серця, рятували один одного від удушшя. А що ми, дорослі, вміємо, навіть якщо теоретично знаємо?

Показовим виявився інтерес журналістів. Саме журналістка першою взялась до манекена, коли інструктори проводили показовий майстер-клас під час фіналу навчання – змагань між школярами. Тепер плануємо провести в лютому таке ж навчання ще й для журналістів. Не лише тому, що їхня професія одна з найризикованіших, а й для того, щоб дорослих, які можуть врятувати життя, теж було більше.