Як і обіцяв-прочитав роман Сергія Пантюка «Війна і ми».
Як на мене ,то можна привітати Сергія з успіхом.
Сильний поет став сильним прозаїком.
На презентації книги всі, хто її раніше читав, переконували ,що це книга про війну.
Прочитавши, скажу,що я в цьому не певен.
Нехай Пантюк і описав епізоди з війною у Молдові та в Азербайджані.
Нехай і наприкінці книги листом від «психолога» Ніки Польової автор намагається «перевести стрілки» зі збройних конфліктів на війну «всіх з усіма».
«Озирніться навколо-ви бачите десь цілковитий мир?
Навіть функціонування нашого організму-це суцільна війна на клітинному рівні.
Ми, люди,перманентно воюємо зі всіма іншими мешканцями Землі-від дрібних комах до велетенських китів.
Ми воюємо з деревами, кущами і травами, бо все, що нам потрібне для того чи іншого споживання, ми мусимо спочатку вбити!
І всі війни розпочинаємо, ледь зіп’явшись на ноги, на дитячому майданчику…»
І все-таки це книга не про війну.
Це книга про смерть.
Про багато різних не схожих одну на одну смерті.
Смерті насильницькі та природні.
Смерті жахливі та смерті буденні.
Смерті тварин і людей.
Сергій наче нанизує історії смертей на якесь намисто.
Смерть за смертю.
І оповідає про ці смерті так начебто безсторонньо, що це здається надміру беземоційно.
Тому в один ряд стають смерті, які по ідеї, ніяк не можуть ставати поруч!
Свиня, заколота на їжу, рідна бабуня, що вмирає від старості, молдавський міліціонер , якому перерізають горло, вірменське немовля, яке настромлюють на гак під час погромів, совітський солдат-дезертир, якого підривають гранатою.
Бізнесмен-кгбіст, депутат-боксер, письменник-друг, священник-пияк, унсовець-доброволець…
І ще , і ще…
Кількість смертей в книжці важко підрахувати.
Фактично Сергій оспівав СМЕРТЬ.
І зробив це настільки легко і просто, що під час прочитання в голові зародилася аналогія з «Новиною» дивовижного Стефаника: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку…»
Вітаю Сергія! А решті раджу прочитати. Отже, «Війна і ми», Сергій Пантюк.