Як я став українцем

Есей для проекту Гете-інституту до 20-річчя української державності(разом з Андруховичем, Ірванцем, Жаданом, Рябчуком, Курковим, Кахідзе, Цепколенко).

Як я став українцем

Як я став українцем? Хм, це питання доводиться задавати собі неодноразово під час лекцій та виступів в університетах та інших аудиторіях. Само по собі це питання здавалося б абсурдне для людини, яка живе в державі з історією та усталеною нацією. Але, з іншого боку, проблема то не виключно українська. От кілька років тому потрапив мені під руку рукопис Сімо Мраовіча. Ну, власне не просто потрапив. Років так 8 тому започаткував я літературно-мистецький часопис «Молода Україна». «Товстий» щомісячник як то кажуть, сторінок так на 200. Автура була українська молода та задерикувата. А за насичення балканською літературою взявся давній приятель Юрко Позаяк (під своїм офіційним прізвищем Юрій Лисенко він тоді працював культурним аташе України в Хорватії). Окрім власних Лімериків Юрко насичував часопис хорватськими п’єсами у власних же перекладах. Позаяк і переслав мені рукопис «Костянтина Багрянородного» Сімо Мраовіча, хорватського хіпаря і нонкомформіста. Книжка була написана легко і самоіронічно. Богема, алкоголь, дівчата – все це було знайоме і списане наче з сусіднього поверху. Але дійство відбувалося під час війни між сусідніми (і, мабуть, як на наших східнослов’янських землях казали – «братніми») народами і державами: між Хорватією та Сербією, між хорватами та сербами, між нацією, що прагнула Незалежності, і нацією, що не хотіла визнавати цю Незалежність. Головним героєм книги був хорватський літератор. Себто він народився і виріс на території Хорватії, всі його друзі були хорватами. І ці друзі йдуть на війну з Сербією, щоб виборювати Незалежність для своєї рідної Батьківщини. І один нюанс: герой то хорватський літератор, друзі його всі хорвати (і за світоглядом, і за етнічним походженням). А от батьки і всі родичі героя – серби…Бо його родовід – з сербського села, з сербського анклава на території Хорватії. І хто він? Серб? Хорват? На чиєму боці йому бути? На боці сербів (адже він сербського походження)? Чи на боці хорватів (бо всі його друзі-хорвати, і все життя він вболівав за загребський «Партизан», а не за белградську «Црвену звєзду»)? А бути на чиємусь боці – це ж не футбольну кричалку скандувати, а оплакувати смерті загиблих друзів і вчитися натискати на спусковий гачок гвинтівки, щоб помститися…

І що це – формування світогляду чи роздвоєння особистості? Сімо Мраовіч описав цю ситуацію (чи все ж таки проблему?) напрочуд легко і самоіронічно, ніде не переходячи межі ані агресії, ані ксенофобії. Шкодую, що його «Костянтин Багрянородний» опинився мало поміченим в Україні, бо паралелі проблемами національної само ідентифікації явно очевидні.

Тож як я став українцем? Коли я усвідомив себе українцем? Я народився в 1969 році, коли СРСР здавався непохитним. Хіба що кілька тисяч (а може сотень?) найбільш затятих романтиків наважувалися повести боротьбу за національне визволення (за що і були покаранні звільненнями з роботи, обшуками, арештами, ув’язненнями, а дехто – і мученицькими смертями в таборах). Для решти населення СРСР існував стабільний міф про те, що «національне питання розв’язане», себто не існує, а існує «нова історична спільнота – єдиний радянський народ». Ну, а мова у цієї спільноти зрозуміло яка, та, якою говорять у «столиці єдиної Батьківщини» – Москві, себто російська.

Народився я в Києві, батько мій – українець так само народився в Києві, а мама-росіянка – народилася в Москві. Батьки розлучилися коли мені було років так 4, тому зростав я в родині, де за паспортом (а тоді в паспорт вписувалася графа «національність») всі були росіянами. Мама – з Москви, дід – з Пітера (насправді народився на Псковщині, але ще його батько, себто мій прадід переїхав до Пітера), бабуся – з Криму. Вдома були виключно російськомовні книжки. Та що власне книжки. В ті часи в Києві взагалі не так просто було почути українську мову. Родина в мене була російськомовна, двір – російськомовний, школа – російськомовна. З півтора десятка шкіл нашого району тільки одна була формально «українська», себто з українською мовою викладання. Але я не бачив, щоб тамтешні школярі між собою спілкувалися українською. Тоді серед школярів висміювалося кожне українське слово. Лише в старших (9-10-х класах) я дізнався, що дехто з моїх однокласників вдома з батьками спілкується українською. Це приховувалося. Українська мова вважалася «сільською» мовою, мовою «нижчих верств населення».

Тож як же я став українцем? Адже на відміну від решти однокласників в мене не було родичів в селі – я й досі слабко орієнтуюся в сільській специфіці. Абсолютне «дитя асфальту». Ті хто мав сільських родичів, принаймні, стикався з живою українською мовою, і, відповідно, рано чи пізно могли задатися питанням мовного неспівпадіння між україномовним селом та російськомовним містом. Тож як?

Я сам неодноразово ставив собі це питання. Як не маючи доступу до української мови, української пісні, українського фольклору, української книжки, ну, я вже не кажу про українських дисидентів (це взагалі було неймовірно навіть теоретично!) відчути себе українцем?

Відповідь: книжки та виховання. Так-так. Російськомовні книжки та виховання в етнічно російській родині, як передумова для відчуття себе українцем: дивно, чи не так? У нас в родині царював культ принциповості і правдивості. Я виховувався достатньо вільно і демократично. Табу було лише на брехню і безпринципність. Це виховувалося змалечку і беззастережно. Загострене відчуття справедливості. Плюс книжки, книжки. В моїй кімнаті, в маминій,в дідовій хаті: в гостинній, в кімнаті тітки. В першому класі я вже знав, що хочу бути істориком. З першого класу я читав книжки по історії (і таки вступив саме на історичний факультет університету) і… військовій стратегії (бо дід був кадровим військовим і закінчував Академію Генштабу. В подальшому житті це знадобилося – бо розташовуючи студентські колони і плануючи та здійснюючи потім в період боротьби за Незалежність перекриття основних транспортних магістралей, оточення та захоплення університетів, встановлення наметів на площах, в голові спливали саме ті «дитячі» книжки по розташуванню військових порядків). З другого класу я читав (мабуть, справедливіше сказати «ковтав») не книжками, а «полицями». І вже у середніх класах я себе чітко усвідомлював українцем. Загострене відчуття справедливості, яке прищеплювалося в родині дало зрозуміти, що несправедливість може бути не тільки персональною (по відношенню до якоїсь особи), але і до цілої нації. Бо формальна офіційна рівність «республік СРСР», мов і народів не відповідала тому, що я бачив у житті! Українська мова не мала в Україні тих же прав,що російська в Росії! Українці не мали окремої держави, яку мали, наприклад, поляки! Це ж несправедливо! А з несправедливістю мене вчили вдома боротися!

Можливо, у когось і виникне питання, а як же мама – етнічна росіянка, корінна москвичка ставилася до такої трансформації сина? Відповім, що не було жодного разу в житті, щоби вона мені зробила зауваження з приводу моєї громадсько-політичної позиції, з приводу моєї національної ідентифікації, з приводу моєї мови. Навпаки, коли мене намагалися виключати потім з університету за так званий «український буржуазний націоналізм», тиск йшов на родину, то з боку батька рідні ще приходили і (щоправда в м’якій формі) намагалися мене «напоумити», від неї я не почув жодного слова. Не почув я від неї і жодного слова, коли прийшли з обшуком додому. А от коли мене забрали в Лук’янівську тюрму, то почув не я, а решта. Бо вона брали участь в прес-конференціях разом з діячами студентського Руху Опору і «словом» відстоювала свого сина, який боровся за Незалежність України. Незалежність України від Росії, в якій вона народилася.

Можна цілу статтю написати про українську ідею як про ідею «вічного дисидентства». От здавалося б, ну постійно верхні елітні верстви (власне ті, які б мали пропагувати ідеї окремішньої мови, нації та державності) в Україні або фізично або духовно винищувалися. Фізично – через комуністичні репресії, через геноцид-Голодомор, духовно – через асиміляції та викачування кадрів чи то до Варшави чи то до Москви. І попри це в різні періоди української історії народжувалися нове гроно людей,які щоразу наново винаходили «український велосипед»! І завжди це був спротив, завжди це було дисидентство. В польській Речі Посполитій – конфесійне дисидентство (проти пригнічення православ’я панівним католицизмом), яке породило агресивну православну спрямованість козацьких повстань та козацького руху. В Російській імперії – федералістичні та республіканські ідеї на противагу московському централізму та монархії (тут і Кирило-Мефодієвське братство, і Драгомонав) – а це знову таки, дисидентство. З розвалом Російської імперії – ідеї національного визволення(від визвольних змагань 1917-1921рр. через УПА (1943-1953), політв’язнів-шістедесятників і аж до нашої боротьби за Незалежність кінця 80-початку 90-х), і це знову таки «дисидентство».

Тож, за великим рахунком, вся історія «українського руху» – це боротьба з несправедливістю. От, усвідомивши в середніх класах школи, що навколо коїться несправедливість з українською нацією, я і чітко ідентифікував себе українцем. І саме з власного прикладу я знаю, що національна само ідентифікація – це не питання мови чи крові, і не питання протиставляння себе представникам інших національностей.

Як я вже згадував, маю в собі українську та російську крові. Але коли вже не так давно почав «копати глибше», то чого тільки не знайшов. Так звані «російські» корені виявилися радше перехідними групами. Так одна бабуся з козачої станиці (сучасна Донецька область) хоч і записана «росіянкою», називала себе виключно «козачкою» і розповідала, що «козаки» відчували себе окремішністю негативно ставилися як до «кацапів» (вкрай зневажлива назва росіян), так і до «хохлів» (зневажлива назва українців), інша бабуся – з Криму, теж записана в паспорті «росіянкою» на питання про національність завжди відповідала, що вона «хохлушка» (зневажлива назва до українок).

Торік я вперше вибрався в степовий Крим, звідки вона родом. Знайшов старожилів, які пам’ятають моїх предків. І ніяк не міг зрозуміти, що не так в їхній мові. Коли збагнув – там присутні такі українізми (ну, як наприклад «цегельня» замість «кирпичний завод» російською), які вже і не всюди почуєш в Центральній Україні. Один дід, який здавалося б чистокровний русак, і народився на Псковщині, виявилося, що походить з села за 10 км від білоруського кордону, яке за білоруськими мовними картами належить до білоруської мовної території, то колишня Вітебська губернія (Вітебськ – нині обласний центр в Білорусі), і це село взагалі перейшло до Російської імперії з польської Речі Посполитої на сто років пізніше за мій рідний Київ. Далі – більше. Той дід, що з центрально-українського села і начебто чистий українець, має прізвище, яке чомусь геть ідентичне аналогічному молдавському. А покопавшись в історії цього села на Кіровоградщині, я віднайшов, що у ХVІІІ сторіччі там стояв «молдавський драгунський полк». Та бабуся, що «козачка» з Донецької області ще щось розповідала про «турецьку, польську і чеську» крові, але порившись кілька місяців тому я віднайшов натомість…циганську. Виявляється мій прапрадід народився в циганському таборі. Тож «Орда пройшла по Україні». Такий родовід не є дивиною ані для багатьох українських родин, ані для багатьох діячів українського Відродження. Перші «українофони» – родини Антоновичів і Рильських були з етнічних поляків. Один з перших українських істориків нащадок давнього козацького роду Микола Маркевич – єврейського походження. Етнічними росіянами були батьки в історика і автора «Книги буття українського народу» Миколи Костомарова, націонал-комуніста письменника Миколи Хвильвого (Фітільова за паспортом) та апологета українського націоналізму Дмитра Донцова, письменниці Марко Вовчок та української поетки-націоналістки, закатованої в Бабиному Яру німецькими нацистами Олени Теліги, і т. д.

Якщо брати сучасних знаних літераторів, то «підозрілі» прізвища із закінченням на російське – «ов» мають луганчанин Сергій Жадан (який до зміни прізвища був «Жаданов») та полтавчанин Олесь Ульяненко (за паспортом «Олександр Ульянов»), харків’янин Ростислав Мельників(раніше за паспортом був «Мельников»), івано-франківець Володимир Єшкілєв. Серед поетів молодшої генерації ця тенденція простежується ще більше (тут власне цікаво було б дослідити, що новітні діячі української україномовної літератури мають за місце народження міста. На відміну від літераторів старшої генерації, які майже поголівно народилися в селах.). Тут і харків’яни Олег Коцарєв та Вячеслав Абдурахімов, кияни Світлана Поваляєва, Карина Тумаєва, Дмитро Лазуткін, Світлана Шувалова, івано-франківка Катерина Бабкіна, львів’янка Альбіна Позднякова. І «російські» прізвища геть не заважають їм будувати сучасну україномовну літературу!

Самоідентифікація не є і питанням протиставлення себе представникам інших національностей. У нас в класі в класному журналі (а за СРСР класні керівники мали записувати національність дітей в журнал. Принаймні, в нашій школі це було в усіх класах) були записані українці, росіяни та євреї. Ще ми знали, що у однокласника Андрія Полонського батько азербайджанець. І поступове усвідомленням представником того чи іншого народу не впливало на наші стосунки. Вже в часи горбачовської «перебудови» коли я вперше потрапив до Ленінграду (нинішнього Санкт-Петербургу), то пережив культурний шок. Хоча моя мама (як і дядя) – народилися і виховувалися в Москві, а дід і бабуся там довго жили, до столиці СРСР ставлення в родині було м’яко кажучи прохолодне. Натомість до Пітера (саме так в родині вимовлялося назва офіційного Ленінграду) було ставлення піднесено-патетичним. У Пітері ще жив мій прадід, у діда там була перша родина (дружина і донька), які загинули під час блокади. Моя мама була названа тим же ім’ям на честь першої дідової доньки. Сам дід боронив місто проти нацистів на героїчному плацдармі Невська Дубровка. Тож в родині «купецькій Москві» постійно протиставлявся «освічений та аристократичний» Пітер. В Москві я в дитинстві рази два вже бував, а от до Пітера дістався у 1989 році, на так звану «архівну практику». Практика, щоправда, була мало пов’язана з архівом, а як це часто буває у третьокурсників здебільше з пивом, веселою компашкою однокурсників та однокурсниць(ну, щоправда ми обирали естетично насичені місця для розваг, наприклад Петергоф). Так от один з перших днів ми вибралися на Невській проспект. Можливо мені просто не пощастило. Можливо це була випадковість. Але настільки піднесене ставлення до Пітера розбилося о вкрай неприглядну картину з точки зору київського юнака. На Невському проспекті ми побачили два мітинги. В Києві тоді з демократією було важче. Наші мітинги тоді ще розганялися. В Києві тільки-тільки відроджувався (радше народжувався наново) ксерокопічний газетний самвидав, тільки-тільки починалися обговорюватися ідеї створення проукраїнських структур. А тут мітинги! Просто неба! Відразу занурився. І шокова реакція! Перший мітинг виявився антисемітським! Промовці виступали з якимось антисемітськими ахінеями і тут же вільно роздавалися антисемітські листівки. Це було б просто немислимо в Києві. І немислимо не тому, що це хто-небудь розганяв, а тому що нікому з наших напівпідпільних груп і угруповань прийти навіть в голову не могла ідея протиставити наше українське відродження представникам інших народів! Там же на Невському проспекті за пару сотень метрів ми натрапили на другий мітинг. Ну, він мене добив вже остаточно, бо виявився монархічним. Знову ж таки для демократично налаштованого Києва монархічна ідея була не просто не привабливою. Вона виглядала дикунством. Наперед приношу вибачення всім монархіям світу! Геть не хотів би образити жодного з поціновувачів цієї форми правління. Просто намагаюся передати тодішні емоції. Антисемітизм та монархізм – як єдині форми вуличної пітерської «демократії» геть поховали родинну легенду про інтелігентність та аристократичність міста. Бо в моїй уяві національна ідея не могла бути спрямована на шкоду іншим народам.

Самоідентифікація і не питання мови. Мова – це радше питання культури (і тут все просто: хочеш підвищувати рівень культури – підвищуй рівень знання мови, чи мов). Принаймні, усвідомлення себе українцем прийшло до мене майже років на десять раніше, аніж я зумів вивчити мову. Звісно, я розумію, що це певне свідчення моїх, прямо скажемо не самих великих здібностей. Бо деякі вчать набагато швидше. Але. З іншого боку – ті хто не бажають іноді не спроможні вивчити й за все життя. Я ж бажав! Бажав знати історію України, бажав знати мову. Для знання історії доводилося скуповувати всю ймовірну радянську пропагандистську макулатуру по боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» (була така книгарня «Пропагандист» на перехресті бул.Шевченка та вул.Червоноармійської прямо напроти Бесарабки – просто стаціонарний радянська «ізба-читальня», що спеціалізувалася на боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» та з «єврейським сіонізмом»). Я змітав з полиць всі здобутки радянського агітпропу (благо, коштувала ця полова копійки). Адже за часів мого дитинства та юнацтва майже всі українські історики, ідеологи та ще й значна частина літераторів були заборонені як «українські буржуазні націоналісти» (Навіть коли я вступив на історичний факультет провідного в Україні Університету імені Шевченка головний історик України за всю її історію Михайло Грушевський був у нас заборонений). А в комуністичній макулатурі короткозорі агітатори їх з тріском розбивали! І здуру давали просто шикарні цитати з цих «розбитих» «націоналістів»! :) . Тож потрібно було лише навчитися читати «між рядків». А це вже школярі в СРСР вміли. Тож доступ до історії був віднайдений у такий незвичний спосіб.

Залишалося вивчити мову. Це було не просто. Для вивчення мови повинно існувати комфортне середовище, тобто середовище людей, які б спілкувалися з тобою тією ж мовою, і ,бажано ще, без підняття на кпини за мовні огріхи. Для вивчення мови (звісно не тільки для цього. Ще – для вивчення історії. І ще – для участі у підпільній боротьбі. Адже вже у старших класах школи до нас доходили чутки, що саме в Університеті Шевченка є українське підпілля) я поступив в Університет Шевченка. Мгм, мало того, що я не знайшов підпілля, мало того, що перший курс мені здався більш закритим і консервативнішим за мій клас у звичайнісінькій немажорській київській школі і геть не у престижному центрі міста, так ще й української мови то не було! Ті студенти, що навіть спілкувалися між собою українською в гуртожитку, не дуже то охоче демонстрували на парах чи в перервах цей свій талант. А викладачі… А з викладачів на першому семестрі у нас було лише двоє україномовних. Їх обох вже нема в живих, але нехай хоч в такий спосіб я їм висловлю свою шану та дяку: це покійні професор Чмихов та професор Крижанівський. А у другому семестрі то й взагалі не було жодного україномовного викладача!

Тож знадобилися кілька років на пошуки таких же романтиків-однодумців (на своєму факультеті, з інших факультетів, з інших університетів, з інших міст). Ще у школі «бути українцем» у мене асоціювалося із «бути борцем». Я готував себе до виключення з університету, до обшуків, до тюрми і таборів. Ще у школі я поставив перед собою чітку мету – боротьбу за Незалежність України. На відміну від своїх приятелів по двору я знав, що не можу дозволи собі татуювання – бо по цих синьо-фіолетових літерах і малюнках КГБ та міліція зможе мене легше знайти. Зрештою коли настав час, то ані я, ані мої однодумці вже й не ховалися. Тому були і спроби виключення з університету, і обшук вдома, і побиття міліцейськими кийками, і міліцейські КПЗ-«обєзьяннікі», і Лук’янівська тюрма. Але це вже не були пошуки національної самоідентифікації. Це вже була боротьба за Незалежність. І я брав участь у цій боротьбі саме тому, що я чітко усвідомлював себе українцем. Бо «бути українцем» – це «бути борцем»!