Завершення дерадянізації – національний шлях України

9 ноября 2022, 16:42
Владелец страницы
0
26

Результатом цієї війни за національну незалежність все чіткіше та очевидніше стає усвідомлення того, що Україна не «рассійская масковія».

Викривлена історія про «малоросійський» народ, про «дружбу радянських народів», ностальгія за «совєтським» минулим – все це сьогодні рясно змивається кров’ю синів та дочок Українського народу на полях цієї несправедливої та жорстокої війни. Адже реальність вже остаточно відкрила очі всім цивілізованим людям на те, що творять росіяни, заражені хворобою імперського «вєлічія» та зверхності над іншими людьми. Саме тому, українцям варто остаточно завершити дерадянізацію інститутів Української держави і позбутися останніх символів совєтського минулого. На наше переконання, до таких символів можна віднести назву українського парламенту – «Верховна Рада».

 

         Свого часу, одним з результатів Революції Гідності, стало ухвалення Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9 квітня 2015 року, або так званий «Закон про декомунізацію», згідно якого в Україні заборонено використання символіки комуністичного режиму, зокрема, назви СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік та похідні від них назви, пов’язані з діяльністю комуністичної партії. Парадокс в тому, що до таких назв відноситься сьогоднішнє найменування парламенту України – «Верховна Рада», адже вперше така назва була введена ще «сталінською» конституцією УРСР 1937 року.

         Доказом прямого зв’язку Верховної Ради незалежної України з Верховною Радою УРСР на законодавчому рівні слугує спеціальний закон «Про визначення порядку обчислення скликань Верховної Ради України» від 1 лютого 2000 року, згідно якого Верховна Рада України, хоч і встановила нумерацію скликань від дати проголошення незалежності у 1991 році, але також визнала набуття повноважень законодавчого органу незалежної держави Україна Верховною Радою УРСР XII скликання та розпорядилась розпочати відлік скликань Верховної Ради України з Верховної Ради УРСР XII скликання, яка стала Верховною Радою України I скликання. Тобто, сьогоднішнім українським парламентом було встановлено прямий зв'язок від Верховної Ради УРСР.

 

         Таким чином, по суті, були змінені лише вивіски, але суть залишилась тією ж самою. Це нормативно-правова причина для зміни назви законодавчого органу. Але є ще й громадсько-соціальні підстави для такої думки.

 

         Саме звання «народний депутат» є відголоском радянщини, адже було введене ще «брежнєвською» конституцією 1978 року для всієї системи рад СССР, як пропаганда «демократичного» та «загальнонародного» характеру совєтської влади.

         Проте варто нагадати, що прийняття окремого закону про вибори народних депутатів 1989 стало наслідком т.зв. «горбачовської» конституційної реформи 1988 року в СРСР та ідеєю з’їздів народних депутатів, згідно якої політична реформа перетворювала Верховну Раду на єдине в країні найвище джерело влади замість комуністичної партії.

         Найнижчий рівень довіри українців до парламенту спостерігався перед достроковими парламентськими виборами у 2019 році. А за даними опитування, проведеного програмою USAID «Нове правосуддя» у лютому-березні 2021 року, Верховній Раді як інституції довіряли трохи більше - 7%. Згідно даних Центру Разумкова рівень недовіри до «народних обранців» у 2021 році становив 75% опитаних.

         Виходом з такої ситуації може бути кардинальне реформування парламенту після завершення війни, в тому числі, з повною зміною його найменування за національною ознакою. І шляхів тому декілька.

 

         По-перше, національний шлях такого реформування має відбутися не прийняттям поправок до конституції в парламенті, що виглядатиме, як знову, ухваленням законів «під самих себе», а схвалення конституційних змін найвищим суб’єктом державної влади – Українським народом на всеукраїнському референдумі, що надало б оновленій Конституції найвищої чесноти легітимності, довіри та ознак дійсно загальносуспільного договору між всіма верствами населення задля якісних змін свого майбутнього, за яке пролито та проливається  кров героїв України. Саме такий принцип мав би бути логічним закріпленням здобутків кровавої російсько-української війни, а також результатом найвищого прояву народовладдя в Україні, коли всі громадяни вільної країни самі обирають правила і національний характер діяльності головних інституцій державної влади та парламенту зокрема.

         Висловлю також і ту думку, що саме шляхом всеукраїнського референдуму, після Революції Гідності, як закріплення його головних здобутків по скасуванню «конституційної узурпації януковича» 2010 року згідно сумнозвісного рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 року № 20-рп/2010, мало бути внесено зміни до Конституції України у 2014 році. Наприклад, такий референдум можна було провести разом з тогочасними президентськими виборами. Проте український політикум у Верховній Раді зупинився, на м’яко кажучи, «неконституційному» прийнятті Постанови «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» від 22 лютого 2014 року та діючого по сьогодні Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року. Свого часу прийняття такого закону дало мотиви для ворожої пропаганди про «державний переворот в Україні у 2014 році». Але хто вчинив цей «переворот»? Виходить – сама Верховна Рада, в якій більшість народних депутатів, які служили колишньому злочинному режиму, швидко «перевзулися» і незаслужено підім’яли під себе здобутки загальнонаціональної революції та Героїв Небесної Сотні.

        

         По-друге, на наше переконання, реформування парламенту має ґрунтуватись на національному принципі як в назві законодавчого органу влади, так і в статусі його членів – представників Українського народу, із замахом на історичну складову цього питання та з міжнародно-правовим обґрунтуванням.

 

         В історичному аспекті до ознак національного парламенту можна віднести такі українські інститути в минулому як: Центральна Рада Української Народної Республіки 1917-1918, Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки 1918-1919, Сойм Карпатської України 1938-1939, Загальна Козацька (Військова) Рада на Запорізькій Січі, Генеральна Рада в Гетьманщині, Віче в Київській Русі.

         Також, вартим уваги, мають право ідеї формування парламенту згідно проектів основних законів на певних етапах розвитку конституційної думки України. До таких проектів необхідно віднести конституції Пилипа Орлика, УНР та проекти конституції першої половини 1990-х років після здобуття незалежності.

         Так, в Конституції Пилипа Орлика 1710 року пропонувалося запровадити законодавчий орган з назвою «Генеральна Рада», що мала виконувати роль парламенту, до складу якої мали входити генеральні старшини, полковники від кожного полку, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), у березні-травні (на Великдень, оскільки це перехідне свято) і жовтні (на Покрову).

         Згідно Конституції Української Народної Республіки 1918 року законодавча влада надавалася Всенародним Зборам, до складу яких мали входити депутати від кожних орієнтовно 100 тисяч населення, які обиралися на три роки. Свою діяльність депутати Всенародних Зборів мали здійснювати сесійно, з оплатою праці.

         На наше переконання, вартим уваги в цій статті заслуговує проект Конституції України, винесений парламентом на всенародне обговорення згідно постанови від 1 липня 1992 року. Як зазначив В.Кампо, ключову роль у підготовці першого офіційного проекту Конституції України 1992 року (далі – Конституційний проект 1992 року) відіграли вчені-конституціоналісти, до того ж різних спеціальностей – теорії держави і права, адміністративного, конституційного та кримінального права. Цей проект був заснований на європейських спільних демократичних цінностях і фактично став прообразом другої демократичної Конституції України 1996 року (на думку В.Кампо першим демократичним Основним Законом в Україні була Конституція УНР 1918 року).

         Значну роль в розробці Конституційного проекту 1992 року зіграв перший Голова Конституційного Суду України (1992-1995), член Венеціанської комісії Ради Європи «Демократія через право», доктор юридичних наук, професор Л.Юзьков, який  вважав, що нова Конституція України повинна поєднувати найкращі досягнення світового конституціоналізму з «історичними й національними традиціями українського державотворення». Відстоював закріплення в конституції такої політико-правової категорії, як «Український народ» (а не «народ України»).

         Так, згідно Конституційного проекту 1992 року пропонувалося приділити значну увагу також парламенту, який мав постати в одно- та двопалатному варіантах за рішенням плебісциту. Назва парламенту пропонувалася – «Національні Збори України». В однопалатному варіанті Національні Збори мали складатися з 450 депутатів, які обиралися на 5 років. У двопалатному варіанті Національні Збори поділялися на Палату Депутатів (350 депутатів на 5 років) та Палату Послів (по 5 послів від кожного регіону та міста Києва на 5 років).

         Справедливості заради, на користь назви парламенту «Національні Збори» свідчить саме національний характер законодавчого органу. Фактор не угруповання, яке об’єдналось щоб порадитись між собою в кулуарах, а саме зібрання представників нації задля напрацювання спільних рішень в галузі законодавства. Тому ми погоджуємось з тим, що Конституційний проект 1992 року був духовним та інтелектуальним проривом тієї групи українських вчених і політиків, які піднялися над радянським минулим і зробили рішучий крок у демократичне майбутнє України. Високий, якісний рівень Конституційного проекту 1992 року та його загальнонародний характер відзначали політики демократичного спрямування і науковці, громадські діячі та зарубіжні експерти, але не більшість тогочасної Верховної Ради України.

         Саме з метою припинення дискусії в суспільстві про реформування Верховної Ради тогочасними народними депутатами пояснюється прийняття Закону України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» від 7 жовтня 1993 року у формі загальнообов’язкового закону, а не процедурної постанови. Таким чином, назва парламенту України – «Верховна Рада», заснована 1938 року і збережена згідно згаданого вище закону, прийнятого тією таки Верховною Радою для збереження самої себе без врахування думки народу, по справедливості також має підпадати під вимогу декомунізації згідно відповідного закону 2015 року.

 

         Міжнародно-правовим обґрунтуванням парламентської реформи на користь зміни його назви в бік національно-історичної ідентичності свідчить і те, що радянська назва парламенту «Верховна Рада», крім України, збереглися лише в одній колишній радянській республіці – Киргизстані (на кирг. мові – Жогорку Кеңеш). Більшість інших держав з теренів СССР перейменували свої парламенти на національний лад (в Литві, Латвії – Сейм, в Естонії – Рійгікогу (озн. Державні Збори), у Білорусі та Вірменії – Національні Збори, в Азербайджані – Міллі меджліс (Національні збори), в Таджикистані – Меджліс Олі (Верховні Збори), в Узбекистані – Олій Мажліс (Верховні Збори), в Туркменістані – Меджліс (Збори). Але деякі назви законодавчих органів пострадянських країн мають міжнародну абревіатуру «Парламент» (Молдова, Грузія, Казахстан).

 

         Серед європейських країн назви законодавчих органів представлені як більш універсальними, так і унікально-національними найменуваннями. До універсальних назв можна віднести такі назви як: Народні Збори – Албанія, Болгарія; Федеральні Збори – Австрія, Швейцарія; Державні Збори – Словенія; Збори – Північна Македонія; Національна Рада – Монако, Словаччина; Генеральна Рада – Андорра, Сан-Марино; Парламент – Італія, Велика Британія, Греція, Румунія, Франція, Чехія; Федеральний Парламент – Бельгія.

         Присутні також і унікальні національні назви законодавчих органів: Альтинг – Ісландія; Генеральні Кортеси – Іспанія; Парламентська Скупщина – Боснія і Герцеговина; Народна Скупщина – Сербія; Скупщина – Чорногорія; Фолькетинг – Данія; Ерахтас – Ірландія; Генеральні Штати – Нідерланди; Бундестаг – Німеччина; Стортинг – Норвегія; Едускунта – Фінляндія, Сабор – Хорватія, Риксдаг – Швеція; Асамблея Республіки – Португалія.

 

         В науковому середовищі правників існує твердження, що назва парламенту – «Національні Збори України» має символізувати остаточний відхід України від її радянського тоталітарного минулого. На користь запропонованого Конституційним проектом 1992 року назви законодавчого органу «Національні Збори» свідчить подібна поширена назва парламентів в європейських країнах – Польщі та Угорщині. Національні збори (в якості нижньої палати) існують у Франції.

 

         Існування двопалатних парламентів в унітарних країнах також не становить виключення із правила. Двопалатні парламенти працюють в таких унітарних державах як Польща, Італія, Іспанія, Нідерланди, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Ірландія. Загалом, більшість законодавчих зібрань у старих демократіях є двопалатними незалежно від форми їх державного устрою (Великобританія, Франція, Італія, США, Швейцарія). Іноді країни подібного типу мають «прихований» двопалатний устрій (Німеччина, Норвегія).

         Що ж стосується найменування палат, то воно буває різним. Це Палата лордів і Палата громад (Велика Британія), Сенат і Конгрес депутатів (Іспанія), Сенат і Палата депутатів (Італія, Румунія, Чехія), Сенат і Палата представників (Бельгія, Нідерланди), Сенат і Сейм (Польща), Шенад Ерен і Дойл Ерен (Ірландія), Бундесрат і Національрат (Австрія), тощо.

 

         До ще однієї підстави для реформи парламенту можна віднести результати Всеукраїнського референдуму 2000 року, на якому виносились чотири питання з приводу реформації системи державного управління, а саме:

1)    Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: «Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України», яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідне доповнення пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України словами: «та в інших випадках, передбачених Конституцією України»?

За

25 177 984

85.9 %

2)    Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані»?

За

26 461 382

90.2 %

3)    Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов'язаною з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів «чотириста п'ятдесят» на слово «триста», а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства?

За

26 730 432

91.1 %

4)    Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?

За

24 284 220

82.9 %

         З усіх вищеперелічених питань реалізовано було лише позбавлення депутатської недоторканності. І то – у 2019 році. Таким чином, на користь бікамерального (двопалатного) варіанту парламенту унітарної України громадяни вже проголосували на референдумі 2000 року. Але рішення народу «верховні депутати» знову проігнорували.

 

         У підсумку цієї статті, як варіант, якщо взяти за основу деякі положення Конституційного проекту 1992 року, такі як назва парламенту (Національні Збори), найменування регіонів (замість областей – землі), а також проекту конституційних змін щодо децентралізації, оприлюднених 2021 року на сайті парламентського Комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування (замість сіл, селищ, міст – громади), то потенційний законодавчий орган України можна назвати – «Національні Збори України», у складі верхньої палати – «Рада земель», та нижньої палати – «Рада громад». До складу «Ради земель» можуть входити члени парламенту як з унікальною назвою – «посол» (згідно Конституційного проекту 1992 року), так і з універсальною назвою, спільною для всіх європейських верхніх палат парламенту, – «сенатор». До складу ж «Ради громад» обраним представникам можна зберегти універсальне найменування – «депутат». При цьому члени парламенту мають користуватися приставкою не загальнодержавного масштабу («депутат України», «посол (сенатор) України»), а повинні відноситись до складу органу, до якого обиратимуться населенням громад та земель («депутат, посол (сенатор) Національних Зборів України»).

 

         І наостанок, станом на сьогодні на розгляді Верховної Ради України перебувають ряд законопроектів про внесення змін до Конституції:

1)    № 0967 від 29.08.2019 про внесення змін до статті 133 Конституції України (щодо перейменування Кіровоградської області) (прим.: на Кропивницьку область);

2)    № 0968 від 29.08.2019 про внесення змін до статті 133 Конституції України (щодо перейменування Дніпропетровської області) (прим.: на Січеславську область);

3)    № 1013 від 29.08.2019 про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії);

4)    № 1015 від 29.08.2019 про внесення змін до статті 93 Конституції України (щодо законодавчої ініціативи народу);

5)    № 1016 від 29.08.2019 про внесення змін до статей 85 та 101 Конституції України (щодо уповноважених Верховної Ради України);

6)    № 1017 від 29.08.2019 про внесення змін до статей 76 та 77 Конституції України (щодо зменшення конституційного складу Верховної Ради України та закріплення пропорційної виборчої системи) (прим.: з 450 до 300 депутатів);

7)    № 1027 від 29.08.2019 про внесення змін до статті 81 Конституції України (щодо додаткових підстав дострокового припинення повноважень народного депутата України);

8)    № 1028 від 29.08.2019 про внесення зміни до статті 85 Конституції України (щодо консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів Верховної Ради України);

9)    № 5133 від 22.02.2021 про внесення змін до статей 85 та 106 Конституції України (щодо порядку призначення на посади та звільнення з посад Директора Національного антикорупційного бюро України і Директора Державного бюро розслідувань) (прим.: призначення та звільнення Президентом України за згодою Верховної Ради України Директора НАБУ і Директора ДБР).

        

         Як видно з цих документів питання внесення змін до Конституції України щодо парламенту порушено в трьох з дев’яти законопроектах. То чи не логічним було б об’єднання важливих питань реформації органів державного управління в одному загальному законопроекті та винесення його на розгляд всеукраїнського референдуму? Після досягнення консенсусу між Президентом України, патріотичними представниками в парламенті, а також громадськістю та науковцями в результаті попереднього обговорення і узгодження, такий генеральний законопроект має всі шанси стати повноцінним конституційним законом схваленим безпосередньо Українським народом. Така Конституція стане дійсно народним, національним Основним Законом України.

        

         Тому, після війни Україна має оновити всі аспекти своєї державності, остаточно позбутися всіх залишків колишнього радянського минулого і йти в майбутнє якісно власною національною традицією. А реформування парламенту має бути змістовним та фундаментальним, ознакою дійсного перезавантаження влади та національного шляху України.

 

         В завершення цієї статті, в назві парламенту має виражатися дух нації, її спадщина в результаті довготривалої боротьби за своє існування. А національний спадок України сягає своїм корінням навіть Стародавніх часів і раннього Середньовіччя. Тому, на наше переконання, вартим уваги заслуговує також назва, яка буде символізувати право України на спадок Київської Русі та демократичну владу народу. А чи не логічним тоді було б найменувати законодавчий інститут державності України унікальною національною назвою – «Національне Віче України» притаманне лише Українській нації – спадкоємному народу Київської Русі? Відповідь на це питання кожен громадянин має віднайти самостійно.

 

Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости бизнеса
ТЕГИ: законодавство,закон,Верховная Рада,законодательство,выборы в Верховную Раду
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.