Диктаторський режим - хороший бізнесовий партнер, його гарантії надійні.

У пригніченій тиранією країні навряд чи зустрінеш гідного конкурента - не кожна корпорація здатна встояти перед спокусою перетворитися на економічного поплічника диктатури.

На початку грудня 2004 року Нью-Йоркський суд відмовився задовільнити позов жертв апартеїду, котрі вимагали грошових компенсацій від транснаціональних корпорацій. Понад 30 західних компаній, на думку позивачів, повинні сплатити $ 50 млрд (попервах називалася удвічі більша сума) як репарації за співпрацю з расистським режимом. У переліку спонсорів апартеїду фігурують такі відомі фінансові й комерційні структури, як швейцарські банки UBS, Credit Suisse, американський Citibank, корпорації IBM та Ford, німецький Deutsche Bank та ін. Логіка обвинувачення приблизно така сама, як і в процесі проти швейцарських банків та німецьких концернів, що свого часу багатіли за нацистського режиму. Інтереси жертв апартеїду обстоював той самий адвокат, який 1998 року змусив фінустанови Швейцарії сплатити нащадкам жертв Холокосту $ 1,25 млрд, - Едвард Феген. Однак поки що позитивних зрушень у бік виплати багатомільйонних компенсацій громадянам ПАР немає.

 Більшість аналітиків схильні вважати, що саме економічні санкції проти ПАР сприяли падінню апартеїду на початку 90-х років ХХ століття. Втім, як запевняють представники південноафриканської Комісії з примирення та встановлення істини, расистський режим упав би раніше, якби західні компанії не співпрацювали з ним. Якби не комп’ютери IBM, не нафта від Shell, не грошові кредити від закордонних банків… ”Немає жодних сумнівів, що дії апартеїду були мерзенними і що рішення відповідачів установити з цим режимом ділові відносини викликає сумніви щодо їхнього морального обличчя. Однак завдання суду полягає у тому, щоб стежити за дотриманням законів, а не встановлювати моральні норми”, - визначив нью-йоркський суддя Джон Спріззо.

 Нью-Йоркський суд запевняє: неможливо довести, що американські та інші західні корпорації якимось чином причетні до злочинів апартеїду, вони лише отримали прибуток від контактів з ПАР. І прибутки, варто додати, чималі: користуючись нагодою, банки давали південноафриканській диктатурі кредити під великі відсотки, нафтові компанії відпрацьовували нові технології виробництва пального без використання нафти. Проте американських суддів ці аргументи не переконують. Представники звинувачуваних компаній добровільно виплачувати компенсації також не збираються. Існує навіть версія, що між представниками цих корпорацій є домовленість не коментувати судовий процес. Утім, представники Royal Dutch Shell таки зробили заяву, що ніколи не співпрацювали з апартеїдом і були прибічниками санкцій проти режиму.

 Схоже, що в південноафриканців не так уже й багато шансів здобути перемогу в суді. Міжнародні правозахисні організації великої активності не виявляють. Уряд ПАР узагалі виступає проти таких позовів, позаяк побоюється зменшення припливу іноземних інвестицій до країни. Зазвичай такі судові процеси тривають кілька років (жертви апартеїду подали свій позов 2002 року).

 ”Навіть якщо жертвам апартеїду вдасться відсудити компенсації, вони не будуть таким значними, як у випадку з жертвами нацизму. Перемога останніх була зумовлена політичними чинниками. Американські сенатори вимагали, аби європейські компанії сплачували компенсації жертвам нацизму. Але навряд чи політики США вимагатимуть того, аби американські компанії сплачували гроші тим, хто постраждав від апартеїду. На мою думку, позивачам легше довести співпрацю з режимом щодо кожної компанії окремо, аніж починати процес відразу проти кількох десятків корпорацій”, - повідомив Річард Кнайт, американський експерт з питань вивчення наслідків апартеїду.

 Остарбайтери та жертви Холокосту близько 5 років обстоювали своє право на отримання компенсацій. Deutsche Bank, Siemens, Volkswagen, DaimlerChrysler та інші велетні німецької економіки таки погодилися зробити свої внески у фонд “Память, відповідальність і майбутнє“. Фонд сплатив $ 4,5 млрд компенсацій колишнім остарбайтерам. Хоча слід додати, що німецькі концерни після закінчення Другої світової війни фактично повністю втратили свй промисловий потенціал, набутий за доб нацизму, і починали бізнес майже з нуля. До того ж Німеччина після війни виплатила $ 60 млрд репарацій.

Перемога над швейцарськими банками, які погодилися виплатити компенсації жертвам Холокосту, надихнула адвоката Едварда Фегена й надалі займатися справами пригнічених диктаторськими режимами людей. Тому він узявся за справи жертв апартеїду і майже одночасно почав процес проти американських компаній, що свого часу заробили чималий капітал на використанні рабської праці. Під прицілом критики опинилися залізнична компані CSX (компанія володіє дорогами і мостами, котрі будували чорношкірі раби), страхова компанія Aetna і фірма з фінансового обслуговування Fleet Boston. До переліку звинувачуваних могли потрапити близько 100 корпорацій, передусім тютюнової та суднобудівної галузі. Компанії оборонялися доволі агресивно: хтось доводив, що нинішня фірма немає нічого спільного з колишньою рабовласницькою структурою, хтось демонстрував власні благодійні внески для афро-американських спільнот. А головне, що ніхто із позивачів не міг переконливо довести, що він є нащадком раба: через 150 років після скасування рабства це зробити справді складно.

Що б там не казали про втручання заходу в Ірак, але навіть сусіди цієї країни визнали режим Хусейна диктаторським. Чого лише варте захоплення сусіднього Кувейту. Компанії, які співпрацювали з режимом Хусейна, піддавали нищівній критиці ще за часів правління іракського диктатора. ООН запровадила проти Іраку дуже жорсткі санкції. Працювати в обхід них є порушенням норм міжнародного права. Тому ті компанії, яких звинувачували у співпраці з Хусейном, усіляко заперечували свої зв’язки з Багдадом. Це стосується, приміром, китайської компанії Хуавей, котру американська влада підозрювала у постачанні електрообладнання для іракської армії. Китайці запевнили, що вони навіть не виробляють продукції, яка могла б знадобитися воякам Хусейна. Такі свідчення доводилося давати і російським компаніям. Втім, були компанії, які цілком легально працювали в хусейнівському Іраку. Наприклад, російські ЛУКОЙЛ, Татнефть, Славнефть та Зарубежнефть на законних підставах були задіяні у нафтовій промисловості. Як знати, можливо, з часом, жертви режиму Саддама Хусейна зажадають компенсацій від компаній, що співпрацювали з диктатором. Тоді російські нафтові компанії будуть у числі перших відповідачів. Оборону росіяни у таких випадках будують за тими самими принципами, як і компанії звинувачувані в у потуранні апартеїду.

Співпраця з режимами, до яких не застосовуються санкції ООН, у бізнесових колах вважається нормою. Про диктаторські витівки довічного президента Туркменістану Ніязова чомусь прийнято говорити з іронією. Його свавільні декрети, як-от заборона молоді до 25 років носити бороду й табу на балет як мистецтво, виглядають справді смішно. Але, здається, нікого, крім міжнародних правозахисних організацій, не хвилює, що Ніязов ужив жорсткі репресії щодо опозиції, скасував практично усі демократичні права і свободи. За оцінками Human Rights Watch, режим Туркменбаші є одним з найрепресивніших у світі. Але поклади газу у цій колишній радянській республіці й неагресивна зовнішня політика Ніязова дозволяють заходу крізь пальці дивитися на режим, який, за словами очевидців є не менш суворим, аніж СРСР 1937 року (Україна знаходиться на границі ЄС теж має газ але сланцевий, найбагатші чорноземи і багато усього іншого…)  Великі західні корпорації не роблять значних інвестицій в економіку країни, втім, це не заважає дрібним компаніям масово закуповувати дизельне пальне на туркменських НПЗ. Україна теж у числі провідних партнерів Туркменістану. Вона є серйозним імпортером туркменських товарів. Українці присутні тут і як інвестори. Американці вважають, що сприяти демократизації Туркменістану може тільки Росія. Позаяк вона має найбільший політичний і економічний вплив на цю країну. Втім, усі одностайні в тому, що говорити про реформи у цій центральноазіатській країні доведеться лише після смерті довічного президента. Потім, цілком імовірно, постане питання про сплату компенсацій жертвам правління Туркменбаші тими компаніями, які зміцнили режим Ніязова своїми інвестиціями.

В 30-ті роки радянський режим теж приголомшував захід своєю жорстокістю. Втім, під час руйнації СРСР компанії, котрі наважилися налагодити відносини з союзом, почувалися досить непогано. Нюрнберського процесу над КПРС, який 1991 року здавався реальністю, так і не відбулося. Тож у жертв сталінських репресій немає юридичних підстав бодай подати позов проти такого промислового монстра, як російський Норнікель, що був побудований в’язнями ГУЛАГу.

P.S. Навпаки на провідних українських телеканалах транслюють серіали про те як було “хорошо в странє совєтской жить”. Дві треті ефіру провідних телеканалів це телесеріали про чесних прокурорів і міліціонерів, які усіх ловлять, сажають, телешоу з судовими процесами і новини зі звірствами перерахованих вище добродіїв (нестиковочка). Це робиться щоб тримати усіх в страху і безкарно грабувати заляканих людей. Нажаль, деякі українські бізнесмени не втрималися перед спокусою стати поплічниками диктатури, а західні не спішать застосовувати санкції, але друг пізнається саме в біді …

 Донецькі провінціали не могли самостійно посадити Тимошенко, в них не вистачило б сміливості і стратегічного мислення, вони були лише виконавцями, а консультувала їх людина земляк колишнього мера Донецька, та й Леоніда Даниловича по прокуратурах тягали не без допомоги цього ж консультанта, а за сумісництвом заклятого друга ще з далеких девяностих (в фіналі ці обоє вийдуть сухими з води, а усіх донецьких виживуть з країни, нарадили).

Якщо на керівні посади в силові структури призначати  нащадків і послідовників катів земляків цих консультантів  які ще при союзі з дахів будинків розстрілювали мирних людей то це ніколи не припиниться. Їх діти збираються в зграї і теж калічать людей, вони звикли до гарного життя і розуміють що назад в них дороги вже нема. Це той штрафбат, про який я розповідав раніше. Тепер в них в руках армія силовиків. Силовиків, які мають знати хто ними керує і памятати, що в країні, яка знаходиться в центрі європи жоден головоріз не уникне відповідальності .

Якщо раніше репресивна система: прокурори, міліція, частково воєні, психушки, тюрми обслуговувала командно-адміністративну систему, то тепер репресивна система взяла всіх у заручники: судову, законодавчу, виконавчу гілки влади, бюджетників і пенсіонери, яких теж видресировали подачками у вигляді надбавок (майдан з його люстраціями лише погіршив ситуацію).  Усе це яскравий приклад дії стокгольмського синдрому, який хтось дуже професійно поширив не лише на ЗМІ і усі гілки влади, а й на усю країну.

Доречі, диктатору Піночету іноземних інвестицій теж не бракувало. Міжнародні санкції змушують диктаторський режим брати кредити і розплачуватися за них або стратегічними об’єктами, обо територіями, або суверенітетом.