Звіт із зустрічі з Борисом Маріаном

16 листопада 2012 року до нас завітав відомий письменник і громадський діяч, Борис Маріан.

Борис Тихонович Маріан – письменник, публіцист, поет, перекладач та відомий громадський діяч, випускник Інституту журналістики КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Один з перших українських шістдесятників.

 Такий поважний гість став повною несподіванкою для всіх нас. Ми маємо подякувати за такий чудовий сюрприз Володимиру Івановичу Сергійчуку.

 Наша зустріч розпочалася подякою за рецензії студентів Інституту журналістики на книгу видатного письменника. Гість зазначив, що більшість наших відгуків кращі за роботи багатьох критиків. Бо написані вони від самої душі, автору було дуже приємно та корисно ознайомитися з таким свіжим поглядом на свою творчість, він обіцяв поміркувати над зауваженнями. Борис Тихонович був доволі здивований, адже гадав, що нашому поколінню не буде цікава його творчість, та й що діти можуть у ній зрозуміти? Своїми стараннями ми змогли переконати його у хибності подібного висновку. Тому митець пообіцяв навіть видати кращі з отриманих рецензій окремою брошурою у Кишиневі. Особливо він відзначив роботи Матевосян О., Вірстюк А, та Нижник М..

 Далі мова йшла про біографію Бориса Маріана, яку б слід увіковічнити в мемуарах.

 « - Буде здоров’я – буде книжка!»

 Він був простим хлопцем з молдовського села, зовсім не знав української мови. Це далося взнаки, коли Маріан здійснив мрію дитинства – вступив на факультет журналістики, де усі предмети викладалися солов’їною, а лише згодом російською, знайомою йому зі школи. Злякавшись незнайомої мови, студент хотів утікати, та однокурсники втримали. Залишився.

Дійшовши до цього моменту, наш гість зробив паузу, та вирішив поділитись іншим яскравим спогадом, з недалекого минулого. Розповідь йшла про творчий вечір імені Б. Олійника, в минулому однокурсника Бориса Тихоновича, де були присутні і дисиденти, з якими він перебував за гратами. Нам було цікаво почути, як склалися долі цих людей у наш час.

 Після цього розповідь пішла про арешти іноземних студентів під час Хрущовської відлиги, революції в Угорщині 1956 року. Автор з небувалим завзяттям згадував гасло молоді у Будапешті: «Руки прочь от Венгрии!». Тоді Борис Маріан був на четвертому курсі ІЖа. Він вирішив приєднатися до хвилі протесту, та створив «Програму-мінімум», пакет реформ щодо перебудови СРСР. Пам’ять письменника не втратила жодної деталі, як про будинок КГБ на вулиці Володимирській, де була внутрішня тюрма, так і про подальшу свою долю у таборах за написання тієї антиурядової програми. Маріана, разом з іншими «злочинцями» відправили на так зване «перевиховання» тривалістю у 5 років, але, як зауважив сам учасник подій, ці дії влади зумовили абсолютно протилежний ефект. Головне те, що у заточені він мав змогу познайомитися з багатьма вченими, бандерівцями, своїми братами по настроям.

 « - Отам була справжня школа!» – він каже з гордістю.

 Отримавши квиток на свободу, Борис Тихонович виніс з собою головний урок: свої настрої треба ретельно приховувати. Адже тепер перед ним стала нова проблема: пошук роботи. З сумом він згадував, як доводилось працювати на будівництві, коли душа тяжіла до пера.

 Поет ділився й своїми спогадами про Київ, рідний факультет. Як колись повернувся у ці стіни, та мав досить неприємну розмову. Виявилось, що саме через студента Маріана цілий факультет був закритий на три роки й про поновлення його навчання мови йти не могло. Але юний авантюрист не впав у відчай та вирішив вступати до вишу у Москві, там  заочно вивчився на літератора. З іронією письменник згадує, що куди б не йшов влаштовуватись на роботу, усюди питали «Чи у Вас є диплом?». А коли одержав – ніхто про нього й не спитав жодного разу. Тільки після розпаду СРСР він зміг знайти роботу, що відповідала бажанням – став головним редактором молдовської газети, почав писати книжки. На сьогодні творчий доробок цього автора сягає 10-и книжок, ще 8 у співавторстві.

 Борис Маріан також поділився з нами найяскравішим спогадом з першої лекції І. В. Прокопенка.

 « - Що таке інформація? Це «що?», «коли?», «де?»».

 Для майбутніх журналістів ця істина вже давно доступна, але таке визначення не аби як сподобалось. Це стало поштовхом для шквалу подальших запитань.

С.: Ви народились у Молдові, чому вирішили навчатися в Україні?

Б. Т.: Бо хотів бути журналістом, дуже сильно. Але в Кишиневі не було школі для журналістів.

С.: Чому саме журналістика?

Б. Т.: Я почав писати у районну газету ще в 5-му класі. Першою «ластівкою» став фейлетон про сусіда-бригадира, що прихопив у бабці абрикос. Написав у газету – бригадиру всипали. Все тоді мені хотілось реагувати на події.

С.: Що допомагало Вам захищати свої позиції, чому Ви робили це?

Б.Т.:  Я хотів бути радянською людиною. Я був піонером! Але бачив велику несправедливість. Ми пішли за перебудовою Хрущова, та це була провокація – він дав «задній хід», адже був сталіністом.

С.: З якими відомими шістдесятниками Ви знайомі?

Б. Т.: З Ярошенком, Ю. Шелестом, Гайовим, навіть Фельманом (євреєм, але дисидентом) та багатьма іншими.

С.: А де з ними познайомилися?

Б. Т.: Переважно в таборах, з деякими в університеті. Сидів з сином Шухевича та начальником штабу УПА.

С.: Що надихнуло Вас на перший вірш, і що надихало надалі?

Б. Т.: У 3-му класі я написав крейдою на дощі сатиричну епіграму на свою вчительку. Після уроків вона прийшла до нас додому, жалітись й мама мені виписала гонорару по одному місці. Потім я переробив молдавську поему, й старші хлопці почали брати мене на вечорниці. Як кажуть, «почет і уваженіє». Першою моєю газетою була університетська, у 1954 році, а серйозно почав писати у таборах.

С.: Що найбільше Вам запам’яталось з таборів?

Б. Т.: У 57-му, в таборі був страйк. Тільки приїхав – «забастовка». В’язні відмовились працювати й висунули вимоги, від поліпшення пайків до умов для старих товаришів. Сам ген. Бачкарьов приїхав, було дуже серйозно. 2000 зеків піднялись, був великий суд, навіть я, хоч не був серед організаторів, але потрапив на штрафний – «тюрму в тюрмі».

С.: Розкажіть про ваші студентські роки в Москві.

Б. Т.: Дуже хотів повернутись до літератури, але сумнівався, їхати чи ні? Звернувся до справжньої циганки. Вона мені нагадала спочатку, що жінка моя далеко, а я з другою вже. А далі, що дорога закрита, але можна відкрити – давай гроші! Мов в кишенях у мене 1000, а жалію 300-т! Повірив і віддав все, циганка розв’язала путі і сказала: «Їдь». Ще сказала, зустріне людина певного рангу, першою підійде. І все, що ця ворожка мені навіщувала – справдилося. Як приїхав, виходить на зустріч бубнова людина, Кирило Ковальський, й попередив він мене щодо комісії. Завдяки цьому допустили до екзаменів й залічили.

С.: Чи не жаліли, що потрапили у табори і чи виправдала сподівання сучасна Україна?

Б. Т.: Ніколи. Нє.

С.: Кого під час вашого навчання в Інституті журналістики було більше: хлопців чи дівчат?

Б. Т.: Було більше хлопців, десь 2/3, фронтовиків багато.

На завершення нашої зустрічі письменник додав, що вважає найкращим випуск 58-го року, стати частиною якого йому не судилось. Покидав аудиторію Борис Тихонович під гучні оплески студентів, що стоячи виражали свою повагу до легендарного гостя.