Кіно як дзеркало нації

Стаття про український кінематограф.

Уже 20 років поспіль триває геноцид українського кіно. Спочатку прокат занапастили дешеві американські бойовики зі Сталлоне, Ван Даммом, Шварценеґґером. Згодом, ближче до сьогоднішніх днів, подешевшало російське кіно, серіали, в основі яких – зомбування та русифікація.

Натомість талановиті українські митці змушені бути «заробітчанами» на виробництві того-таки російського «мила». А про те, що в Україні справді талановиті митці, свідчить такий цікавий факт: Україна має вже дві «Пальмові гілки» Каннського фестивалю за найкращій короткометражний фільм, а СРСР та нинішня Росія мають лише по одній, та й до того ж не за фільми, а за анімацію. 

Святим обов’язком будь-якої держави є підтримка своїх талантів. Прикро, але факт – наша держава не лише не створює правових та економічних умов для розвитку власного кінематографа, а натомість останнім часом його навіть не фінансує. Проте, хоч як дивно, вкладає кошти в російське. Зокрема, 13,45 млн грн виділено на начебто спільну російсько-українську картину «В суботу». Але якщо поглянути на групу, авторський колектив і виконавців головних ролей, стає зрозумілим, куди пішли гроші – будь-куди, лише не на українське кіно. Якщо уявити, що ці гроші держава виділила б українським кінематографістам, скільки могло б ще з’явитися лауреатів міжнародних фестивалів і який поштовх це дало б розвитку українського кіно, скільки робочих місць забезпечило б. 

Завдяки таким крокам український кінематограф перетворився б на потужний інструмент формування національної ідеї, про яку всі говорять, але визначення якої важко навести. А найголовніше – нація повернула б собі дзеркало, яке втратила багато років тому. Кінематографічному мистецтву це під силу, в цьому контексті показовим є вплив відомої стрічки Мела Гібсона «Хоробре Серце». Ця картина без перебільшення пробудила шотландську націю, яка тепер, коли через 15 років до влади прийшли шотландські націоналісти, домагається незалежності та припинення кількасотлітньої окупації мовної, духовної, культурної та фізичної. Дуже нагадує ситуацію в Україні. Можливо, саме тому і відбувається геноцид українського кіно? Бояться? 

Проте в Україні є великі митці, які несуть у своїх долонях вогник українського національного кіно, несуть і за життя, і після смерті.

В Києві ось уже 15 років поспіль відбувається кінофестиваль українського кіно «Відкрита ніч». Президент і засновник цього форуму, один із видатних братів Іллєнків – Михайло. «Відкриту Ніч» по праву можна назвати єдиним фестивалем національного кіно, адже участь у ньому беруть короткометражні стрічки, які відповідають певним критеріям: фільми повинні обов’язково бути україномовними й апелювати саме до українського глядача. Участь у конкурсі беруть як студентські, аматорські, так і професійні картини. Фестиваль унікальний, адже в час нищення українського мистецтва є майданчик, де молоді таланти можуть реалізуватися, отримати свій шанс на спілкування з глядачем. Позаяк головною метою «Відкритої ночі» є звести разом тих, між ким пролягла, не з їхньої вини, справжня прірва – українських кінематографістів та українських глядачів. Тому цього року форум подолав і географічні межі свого існування, адже одночасно з Києвом, фестиваль відбувався ще у Дніпропетровську, Запоріжжі, Івано-Франківську, Львові та Чернівцях. 

Так сталось і з лауреаткою цьогорічної «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю Мариною Вродою. «Відкрита Ніч» став першим фестивалем, де Марина отримала приз за свою першу стрічку, а Михайло Іллєнко був вчителем Марини в університеті. Це справді вражає. Тому невипадково цього року Марина Врода вже перебувала у лавах журі фестивалю.

Також символічно, що цьогорічна ювілейна «Відкрита ніч» присвячена Юрію Іллєнку, який є уособленням великої української кіно школи. Втіленням і її злетів та тріумфів, і гонінь та цькувань. Навіть цензори в СРСР жахалися творчості Юрія Іллєнка, тому що він перший зняв фільм про Голодомор, він першим показав вояка УПА на кіноекрані, і не просто показав, а вклав у його вуста декларацію боротьби українських націоналістів за права і свободи власного народу. Недарма його картини представники компартійної еліти називали найбільш шкідливими фільмами, знятими для молоді. Те саме тривало і за так званої незалежності. Адже стрічка, покликана показати історичну правду про великого Мазепу, була зацькована і недопущена до глядача владою. Причому за п’ять років помаранчевої влади не було зроблено жодних кроків, щоб «Молитва за гетьмана Мазепу» потрапила на великі екрани. За іронією долі, нова допрацьована версія стрічки була представлена за часів президентства Януковича (хоча це і не є заслугою його адміністрації). І справді у всі часи влада найбільше боялася правди, яка могла б похитнути її панівне становище. Оскільки фільми Іллєнка стали передвісниками занепаду Радянського Союзу, так і його остання стрічка має перетворитися на провісника повалення антиукраїнської окупаційної еліти, з її совковим мисленням і баченням історії України. Як казав Юрій Іллєнко: «Анафему насправді було накинуто через Мазепу на всю Україну. На її безпорадну історію, на її велетенську барокову, динамічну культуру. Анафема ось уже майже 300 років перекрила кисень моїй материні. Лише мільйони окремих молитов, об’єднаних під час перегляду фільму в непереборну волю, знищать, розітруть в порох навіть згадку про анафему…»

Український кінематограф, як і українська нація, перебувають у стані геноциду. Таке гноблення навмисне чинить держава – українська за «поштовими реквізитами», проте колоніальна за своєю сутністю. Ми, українці, вже не ймемо віри казочкам про те, що глядачі не мають інтересу до свого кіно, це спростовано аншлагами на нову версію «Молитви за гетьмана Мазепу» в Києві, Івано-Франківську, Каневі, Дніпродзержинську, вже немає довіри до запевнень про брак грошей, тому що мільйони виділяють російському продакшну, вже не віриться іншим побрехенькам, що, мовляв, немає талановитих кіномитців, і тому ми запрошуємо варягів – Міндадзе, Гоффманів, Кончаловських «і прочая».

Позбавлення національного кіно умов для розвитку та фінансування має наслідком ще один жахливий злочин: нині українські митці – режисери, сценаристи, оператори, актори, – щоби банально вижити і не залишитися без права на професію змушені проти волі, але допомагати здійснювати цей геноцид, працюючи на низькоякісних, але «правильних» російських «телмувіз» та серіалах, які зомбують і русифікують українців. Або й узагалі знімаються у картинах на кшталт «Тарас Бульба» чи «Ми з майбутнього», українофобський характер помітний так яскраво, що в ньому навіть гидко копирсатися. Мова йде про трагедію вже цілих поколінь кіномитців, чий творчий розквіт припав на останні 20 років.

Проте ніколи не пізно змінити ситуацію, розбити замкнене коло, за яким «глядач не дивиться українське кіно, бо його нема, а його нема, бо глядач його не дивиться». Остання «Відкрита ніч» засвідчила протилежне: в конкурсній програмі були представлені потужні майстри. Практично кожен із них вже зараз готовий взятися за серйозний повнометражний проект. Очевидно, що фестиваль – це лише вершина айсберга. В кулуарах фестивалю звучало риторичне запитання «Чи готова сучасна українська держава допомагати цим людям?» На мою думку, запитання треба ставити по-іншому: «Як довго ще українці терпітимуть те, що в них украли їх власне віддзеркалення?» Чи все ж змиряться і перетворяться на малоросів, які не кидають навіть тіні?