"Приватизувати не можна зупинитися!"

Нобелівські лауреати в економіці проти приватизації: Коментар щодо нової ініціативи КМУ (http://kramtp.info/news/42/full/id=24025;)

Здається, український уряд використовує правила пунктуації у назві цього блогу в залежності від того, чи мають можновладці швидкий доступ до потенційних обєктів приватизації. Напевено, що до підприємств, які виключатимуть з переліку таких, що не підлягають приватизації, в сьогодняшньої влади доступ є (http://kramtp.info/news/42/full/id=24025;). Напередодні виборів це дуже слушна ініціатива, адже після них все може змінитися.

Суперечки щодо того, яка форма власності є нацйбільш ефективною, не припиняються з минулого століття, коли Маргарет Тетчер запровадила масштабну приватизаційну кампанію у Великій Британії. Але найбільшого загострення ця тема набула після розпаду Радянського Союзу. На той момент прихильники приватної власності наполягали на приватизації більше за ідеологічних причин – мовляв це дозволить уникнути повернення країн колишнього соціалістичного табору до соціалізму. Тоді задавалося виправданим нехтування результатами деяких економічних досліджень.

Сьогодні ж, у розпал всесвітньої економіної кризи, тема приватної та державної власності набула нового забарвлення. Не останню роль в цьому зіграли нещодавні «акції порятунку» (bailing out) та націоналізація великих підприємств у найбільш ринковій економіці світу – Сполучених штатах Америки. І відбулося це не через бажання «держави-монстра» покарати жадібних власників величезних банків та підприємств-гігантів автомобільної промисловості. Відбулося це через занадто ризиковану поведінку багатьох компаній, перш за все фінансового сектору, недбалість держави щодо їхнього розростання та набування все більшої частини ринку, а отже побоювання, що ці компанії є занадто великими, щоб дозволити їм збанкрутувати. Не слід нехуьувати і величезною силу лобіювання, яку ці компанії використали, щоб покрити свої збитки за рахунок платників податків. При цьому, принаймні у банківському секторі, жоден з керівників персонально не постраждав від збитків свого підприємства. Навпаки, вони продовжували виплачувати собі величезні бонуси ..... за величезні збитки .... та отримувати дотації з державного бюджету.

Отже, якою є мета приватизації? Принаймні теоретично, приватні підприємства є більш ефективними щодо використання ресурсів (дуже великий плюс для суспільства) за однієї великої умови. Власник має бути безпосереднім керівником. Але чи в Україні зараз йдеться мова про приватизацію невеличкої кав’ярні або майстерні з ремонту одягу? Ні, йдеться про величезні підприємства, природні монополії (водопостачання, електропостачання), а іноді навіть це стосується державної безпеки. Нобелівський лауреат з економіки Джозеф Стігліц (http://en.wikipedia.org/wiki/Joseph_Stiglitz)  ще в 1987 році показав, що між приватною і державною власністю немає принципової різниці, адже частіше за все обидва види потребують делегування повноважень від власників менеджерам. Отже, в обох випадках потрібен механізм, який забезпечить узгодження інтересів менеджера з інтересам власника. Навіщо керівникові збільшувати прибутковість підприємства, якщо він може максимізувати свій бонус? Яке значення в цьому випадку має, чи підприємство належить державі чи приватній особі? Професор Стіглітц також зазначив випадки, коли слід надати перевагу державній власності: якщо може знадобиться швидке втручання держави, як, наприклад, у випадку з державною безпекою, або наданням населенню життєво необхідних послуг, як то постачання води або тепла. Перемовини з приватними власниками в таких випадках будуть надто дорого коштувати. Наприклад, події у Фукусімі примусили японське суспільство переглянути питання, чи можна дозволяти приватним компаніям керувати атомними електростанціями.

До речі численні дослідження приватизаційних процесів, як в країнах Азії, Латинської Америки, так і країнах Східної Европи, зокрема Росії та України, показали, що приватизація не є тим чинником, який покращує продуктивність підприємства. Скоріше навпаки, підприємства, які є більш продуктивними та ефективними, приватизують найпершими. Мова йде про реальну продуктивність, а не про штучно влаштовану збитковість напередодні приватизації. Це не є великою таємницею, що більшість підприємств приватизуються за участю їхніх керівників. Отже, таким керівникам нескладно скерувати своє підприємство у бік збитковості. Звичайно, що це тимчасово. Після приватизації все повертається на свої місця. Але, на щастя, сучасна прикладна економічна наука володіє засобами впізнання таких махінацій, використовуючи різноманітні статистичні дані щодо підприємств. Тому відкритість підприємств та збір таких даних і є небажаними за умов незавершеного перерозроділу виробничих ресурсів з боку тих, хто ці ресурси перерозподіляє.

Розмовляючи про переваги і недоліки приватної та державної власності, неможливо обійти інший вид власності – громадську власність. Єдина жінка-економіст, яка стала Нобелівським лауреатом, - Елінор Остром (http://en.wikipedia.org/wiki/Elinor_Ostrom), кинула виклик загально прийнятому твердженню, що громадська власність погано управляється та має бути переданою в державну або приватну власність. Це твердження базувалося на відомій «трагедії громадської власності», коли запаси загального користуваня, які є потенційно відновлювальними, знищуються через надмірне використання. Наприклад, надмірне виловлювання риби з громадського ставка може призвести до повного знищення популяції риби. Використовуючи численні дослідження ресурсів, які управляються користувачами, таких як рибні запаси, пасовища, ліси, озера, підземні водні басейни, Професор Остром дійшла висновку, що результати використання таких ресурсів є значно кращими, ніж зазначає традиційна теорія. Остром знайшла, що користувачі ресурсів часто розробляють складні механізми прийняття рішень та забезпечення дотримування правил у випадку конфлікту інтересів. Вона також сформулювала принципи, які забезпечують найкращі результати для підприємств громадської або суспільної власності (до речі нещодавно у Києві відбулася презентація її книги "Керування спільним" у перекладі Тетяни Монтян):

1. Чітко визначені межі ресурсу та ефективність недопущення до ресурсів зовнішніх користувачів.
2. Визначення правил стосовно надбання та надання громадських ресурсів, які є відповідними до місцевих умов.
3. Розробка механізмів колективного вибору, які дозволяють більшості власників ресурсу брати участь у процесі прийняття рішень.
4. Ефективний контроль з боку спостерігачів, які або обираються серед власників, або є безпосередньо підпорядковані власникам.
5. Перелік санкцій щодо власників, які порушують правила спільноти.
6. Розробка механізму врегулювання конфліктів, який є дешевим і легко доступним.
7. Самовизначення спільноти дотримуватися правил, яке є визнаним вищими органами влади.

Отже, може українській громадськості слід розглянути альтернативу і приватній і державній власності? Чому, наприклад, замість приватизації не віддати у громадське управління збудовані до Євро-2012 спортивні об’єкти? Здається, здоровий спосіб життя є суспільним благом та забезпечує високу продуктивність праці не тільки сьогодні, але й в майбутньому. Та хіба приватні власники стадіонів, басейнів та спортивних баз опікуватимуться здоров’ям піділтків та дітей?

David E. M. Sappington & Joseph E. Stiglitz, 1987. "Privatization, information and incentives," Journal of Policy Analysis and Management, John Wiley & Sons, Ltd., vol. 6(4), pages 567-585.

Ostrom, Elinor, 2002. "Common-pool resources and institutions: Toward a revised theory," Handbook of Agricultural Economics, in: B. L. Gardner & G. C. Rausser (ed.), Handbook of Agricultural Economics, edition 1, volume 2, chapter 24, pages 1315-1339 Elsevier.