День Незалежності без туалету і з Тарасом за парканом

Автопробіг Київ – Переяслав-Хмельницький – Канів – Нова Січ – Київ

Ми, сальсоньєри зі стажем, одяглися у вишиванки, прикрасили свої автівки і вирушили у автопробіг. Поки до Києва з»їжджалися патріоти з усієї країни, щоб автопробігами відзначити 20 річницю України. Ми вирішили поїхати навпаки зі столиці до Тарасової Гори. І були праві, бо рух для автівок кількома проспектами перекрили міліціянти – боялися провокацій мабуть.





Дорога, щойно виїжджаєш з Києва, зазвичай не тішить. Але природа надихає. Їхали ми дружно – 7 автівок – середнього класу, але обцяцькані жовтоблакиттю. Тож сигналили часом, як молодятам.



У Переяслав-Хмельницьку відвідали музей простонеба. Гарно. З радянських часів запилені експонати, але це теж було милим. Сільрада з дерев‘яними писарями – і дуже милі муйзениці. Посміхалися і не брали додаткових грошей за вхід, хоча начебто таке було передбачено.




Домашнє сало з помідорами дружно ділили за столами у одному з музейних дворів. Купа фото напам‘ять. І вирушили далі, власне, до Канева, до Тараса.



Там чисельний гурт у вишиванка та віночках відразу зустрічали жіночки з квітами. Йшли ми стіна на стіну. Ми до Тараса, вони нам продати букети. Щоб поклонитися великому українцеві. Просили дуже скромно – 5 гривень за букет. Тож, зробивши панянкам касу ми подалися сходами вгору.



ААА….внизу ті хто намагалися знайти вбиральню почули від продавців різного дріб‘язку – у цьому році її ще не відкривали. Усі ходять у кущі. Особливо з розумінням до такого еко-моменту ставляться іноземці.

Нагорі був ще один сюрприз. Тарас – до 20 річниці незалежності був загороджений триметровим зеленим залізним парканом. Навіть, маківка не проглядалася за такими перешкодами. Напис свідчив, що розпочався ремонт у липні, завершитися має у серпні…втім, до фінішу, ще ой як далеко, аби до євро 2012 встигли… Мабуть, до ювілею незалежності сюди приїзд ані Президента, ані прем‘єра не планувався. Тут моя колега Таня Коваленко аж присвиснула – чого унизу бабці не попередили коли квіти продавали, що покласти їх неможливо.
Тому квіти залишили біля хреста.



До музеюШевченка потрапити пощастило. Зачинявся він о 15.30 - хористки саме виходили. Тож на мить вдалося прошмигнути. Великі просторі світлі приміщення – все по-модньому, красиві сучасні скляні колби над автографами Шевченка, гігантські копії Тарасових картин. Одне слово – уже не радянський стиль.

Тут теж згадаю про нужник – у нових кахлях, і з доброю тітонькою, що мало не позачиняла дівчат всередині – бо музей уже зачиняється.




Завершилася подорож несподівано у козацькій залозі Нова січ. Козаки усю нашу велику компанію запросили на юшку. Їхати туди довелося зовсім розбитою дорогою. Її навіть дорогою складно назвати. То земля, то трава…комфортніше було б на конях…



Їли ми юшку, сиділи біля багаття, розмовляли про ювілей української незалежності…



Козаки тут мешкають, і щасливо почуваються. Краєвиди безмежні споглядають…



А політика…і політики…Навіть, як сюди доїдуть, то з їхніх іномарок ніц не залишиться – бездоріжжя ж бо. А вбиральню-будку до їхнього приїзду переробляти не стануть. Та й тут вона якось зовсім природньо виглядає і, навіть, пасує.



На наступний, після свята, день зрозуміла, що Президент наш Незалежність теж святкував. Бо звичний о 10-й ранку кортеж з Межигір’я запізнився на 45 хвилин – і вже прилаштовані до президентського графіку кияни в цей день мусили знову міняти свої плани.