Знаменитий скрипаль розповів читачам Корреспондента про творчість, Канаду, Іена Гіллана, куріння та хуліганство
Ім'я його батька носить одна з вулиць в Коломиї. Його
самого називають Паганіні нашого часу, Золотою скрипкою і Живим нервом. Він -
громадянин світу і гастролює планетою під оплески королів і президентів. Але,
хоча з України Василь Попадюк емігрував більше 15 років тому, українцем він
себе вважати не перестав.
- Василю,
останнім часом ви часто приїжджаєте до України. Невже ностальгія прокинулась?
- Ні. В мене ностальгії ніколи не було. Я постійно їжджу,
так що у мене ностальгії не може бути. Мене запрошують в Україну і я їжджу.
Мені подобається їздити сюди. Країна виглядає більш менш пристойно. На наші
концерти ходить люба публіка – українці, поляки, євреї, китайці, індуси і так
далі. Бо у нас інструментальна музика, співають зовсім трошки і тільки на двох
мовах – англійська і іспанська. Співає гітарист з Еквадору Девід Вест. Сирота, котрого усиновили
канадські батьки, тому він виріс коло
Детройту. Співає блюз і робить це дуже добре. Я не знаю хто ще так співає.
Девід Вест
- Ви емігрували п'ятнадцять років тому. Щось змінилось в
Україні за цей час?
- Люди на вулицях рідше посміхаються. Мабуть вони мають менше привидів для
посмішок.
Закурює чергову сигарету
- Що тут класно в Україні, це те, що можна палити, сидячи в
кафе.
- Скоро
вже буде не можна. Верховна Рада прийняла закон про заборону куріння в
громадських місцях.
- Я розумію, що це шкідливо, але, я курець, і вважаю, що це
дискримінація. Краще відводити окремі місця для курців, і окремі місця для
некурців. А, як ні, то нехай вони прибирають це сміття, яке залишається від
бичків на вулицях. В Торонто ще можна в кафе курити, а в Оттаві вже ні. Я живу
недалеко від італійського району. Там власники усіх ресторанчиків та кафешок
палять коло ресторану, навмисно кидають
недопалки прямо на вулицю, і кажуть – прийняли закон, ось тепер прибирайте...
- Ваш
виступ на Майдані під час Помаранчевої революції був для вас черговим концертом,
чи ні?
afisha.zhitomir.info
- Ні, ні, ні. Всі тоді вірили у зміни. Коли почалась
революція, я був з канадійцями на гастролях. Як зараз пам’ятаю, лежав в готелі,
прибігає до мене бас-гітарист португалець і каже – Увімкни телевізор, там
Україну твою показують. Я побачив, що тут робиться і вирішив приїхати.
- Не було
потім розчарувань?
- Багато хто розчаровується. Але я вважаю, що це пусте
зайняття. Треба думати, що робити далі. Ну чого розчаровуватись? Значить так
воно може і мало бути. Мойсей водив народ сорок років по пустелі. Значить тут
треба ще років сто поводити. Я українець, і я люблю цю землю, але світ великий
і треба жити на планеті Земля.
- А коли
ви зрозуміли, що світ дещо більше ніж Україна?
- Дякуючи Богові я вже бачив світ з дитинства. Я перший раз
був за кордоном, коли мені було десять років. Виступав в Братиславі на дитячому
концерті. Я зразу побачив, що дуже все відрізняється від того, що ми маємо.
Починаючи від іграшок. Також від палацу піонерів ми їздили у Німеччину. Коли
вже був в армії, я навіть був в Африці, в Тунісі. Був надзвичайно цікавий
концерт в Карфагені. Так що я зрозумів, що світ великий дуже рано.
- І як
вас сприймали в Тунісі?
- Добре сприймали. В ті роки артистів з Радянського Союзу
всі сприймали добре. Бо це було рідко, була залізна завіса. Вони були екзотикою
для нас, а ми екзотикою для них. Туніс взагалі цікавий тим, що в Тунісі багато
європейців. Там недалеко Сицилія. Так, що на узбережжях концерти проходили дуже
добре. Потім я багато їздив. В Йорданії йорданці сприймали теж добре.
sumno.com
- А як ви
потрапили до Йорданії?
- Я тоді вже працював в Москві. Ми два тижні були гостями
короля. Грали на якомусь ювілеї його весілля. Це була моя перша поїздка з
театром «Музика народів світу» Володимира Назарова. З українськими я теж їздив. І в
Америці ми були, і в Канаді, і у Франції, і в Німеччині. Але з московським
театром це було дуже цікаво. По-перше там відношення між артистами дуже
відрізнялись від відношень в Україні. В Москві було набагато все простіше і
цікавіше. Ми були візитною карточкою Радянського Союзу. Працювали в основному
закордоном.
- А коли
ви були в Йорданії вам усім король подарував іменні годинники.
- Так, це був золотий Лонжін. На циферблаті чорна його корона і в’яззю було написано король Хусейн
перший. Але їх в мене вже не має. Я їх
тоді, нажаль, віддав Назарову. Йому подарували такі ж самі, а він їх подарував
комусь. Він каже – Ти їх загубиш, або ще щось з ними зробиш. На ті роки він
мені дав дуже велику суму за цей годинник. Я не цінив того всього. Зараз
жалкую. Ми з Назаровим великі друзі. Я кажу – віддай мені їх назад, продай. А
він каже – Вася, в дев’яності два мої будинки згоріли разом с твоїм годинником.
- Які
сьогодні канадські українці?
- Канадські українці зараз ті ж самі канадці. Це все ж таки
вже шість поколінь. Перша канадська еміграція була в тисяча вісімсот дев’яносто
першому році. Вони канадці українського походження. Це так само як і усі інші
нації в Канаді та Америці.
- А
наскільки українські канадці намагаються зберегти українські звичаї?
- Канада дуже сприяє розвитку кожного комюніті. Це є навіть
в законі. Зараз, літом, купа фестивалів, мало не щотижня. В Канаді взагалі не
існує ніяких національних проблем. Був такий випадок: з Італії приїхав один
італієць, відкрив ресторан. До нього зайшов індус в чалмі. Італієць сказав –
зніми чалму, бо в мене фешенебельний ресторан. Після цього його ресторан
закрили.
- Коли ви
переїхали до Канади, ви спочатку грали на піаніно.
- Так. В Національному балеті Канади. Спочатку у дитячій
балетній школі, а потім я доріс до Національного балету Канади.
- Ходять
чутки, що ви в цьому балеті хуліганили…
new.20minut.ua
- Я взагалі хуліган. Це моя натура. Я на сцені і я в житті
- це дві зовсім різні людини. Так, я хуліганів. Ну, а що робити? Я сидів і
нудьгував по п’ять, шість годин. Вони мене любили за те, що я їх ненавидів.
- За те
що ненавиділи???
- Це було дуже важко висидіти ці години. Я вже грав все, що
тільки приходило мені в голову. Я переробляв всякі радянські пісні так, щоб
вони звучали по балетному, і їм це подобалось. Наприклад, я грав пісню «Три
танкіста». А ще я грав пісню «Ленін завжди живий», як адажіо…
- Який
був самий божевільний чи хуліганський вчинок у вашому житті?
- В мене кожен день щось відбувається. У мене їх маса була.
Зі мною трапляються такі речі, які, мабуть, з нормальними, мудрими людьми не
трапляються. У мене був якось такий випадок: я грав у Варшаві, і мені треба
було попасти в Львів. Так, як я не мав дуже багато часу, то мені поляки сказали
– Ми тебе відвеземо. Потім вони мені дзвонять:
– Є дві новини одна хороша, друга погана.
– А яка хороша?
– Машина є.
- А яка погана?
- Водій п’яний. І ця машина автомат.
А я водити автомат не вмію. Але я поїхав, а водій спав
позаду. Довго їдемо до кордону, бачу – черга. Точно, кордон. Під’їжджаємо до
кордону, питаю водія про паспорт, а він паспорт забув. Я кажу – А можна я
перейду пішки? Мені кажуть – Пішки ти не можеш пройти. Треба, щоб тебе хтось
перевіз. Я в рваних джинсах і бейсболці прошусь до когось. Всі мене бояться до
себе брати. Думають, якийсь контрабандист.
- Чому ви
не сказали їм, що ви всесвітньо відома людина?
- Нащо їм це знати? Потім вони почали мене жаліти, хтось
яблуко дасть, хтось бутерброд. Я їм кажу, що мене на Рави-Руської вже чекають.
– А ти не на Рави-Руської.
- А де я?
- А до Рави-Руської триста кілометрів. Ти на другому
кордоні. Ти промазав.
- Так на якому ж
кордоні ви були?
- Якийсь Яготин. Я вже подзвонив, щоб мене у Львові
зустрічали. А тут дзвоню – ви вже не зустрічайте, бо я не на Рави-Руської. Вони
вже всі зібрались перед кордоном, як в радянському кіно. Почались поради.
- А давай ти поїдеш з Ковеля на електричці.
- А коли вона приїде? Мені треба бути в дев’ять вечора у
Львові.
- Вона в шостій ранку приїде.
А це вже була сьома чи восьма година вечора. Від
Рави-Рускої до Львова шістдесят кілометрів, я думав, що я встигаю. Потім другий
сказав – У мене є знайомий таксист. Зараз я подзвоню, і він приїде. Домовились
про ціну, не питання, тільки привезіть мене до цього Львова. Приїхав той
таксист. Про машину я вже мовчу. Ці триста кілометрів ми їхали десь годин
дев’ять. Дороги були такі… Їх просто не було. Були якийсь напрямки. Він то в
ліс заїжджав, то ще кудись. Ось таке зі мною трапляється постійно.
- Ще не
втомились від ось таких життєвих імпровізацій?
20minut.ua
- Ну, значить, так має бути. Я ж Попадюк – попадаю в якісь
ситуації, часом незрозумілі. Воднораз я їхав в машині до Канади з Чикаго. Я там затримався, і довго не голився. До мене
підійшов митник і каже – Кажи, куди ти сховав? Я кажу – Що сховав? Вони
розібрали мою машину до гвинтиків. Нічого не знайшли. Я кажу – Ви переплутали.
Я не рок-музикант. Я на скрипці граю.
- Вони
вважали, що ви десь ховаєте наркотики?
- Так. Спитали звідки я їду. Я сказав, що з концерту. Ось
вони і подумали, що я якийсь рок-музикант, щось з собою везу.
- Творчій
людині легше жити у Канаді ніж в Україні?
- Не можна сказати легше, чи гірше. Інакше. Щось легше в
Україні. Щось легше в Канаді. В любий країні, якщо людина хоче чогось добитись,
вона цього добивається. Тільки в розпачі люди все кидають і опускають руки. Я
це розумію. Але те ж саме є і там, в Канаді. Там не так все райдужно і легко.
Там є свої проблеми. Тут є свої проблеми.
- Наприклад?
Які саме в вас виникли проблеми, коли ви переїхали до Канади?
- По-перше, мова. По-друге, коло спілкування. Добре, що
мені просто по життю везе. Добре, що я починав з того, що я грав на фестивалі,
познайомився з греком Павлом. Він мене запросив до себе грати і в мене все
зразу стало нормально. Бо я з ним їздив шість років від берега до берега. По
сто п’ятдесят концертів на рік. Я зразу попав в тусовку. А далі як ВВС – баба
бабі сказала. Грав з багатьма – з аргентинцями, з мексиканцями, з африканцями і
так далі. А потім створив свою групу. Якось воно все падало мені з неба, вело
мене по життю і просто везло.
gpravda.com
- Ви говорили
про людину у розпачі. Чи були ви коли-небудь у розпачі?
- Тільки перші півмісяця в Канаді. Бо дійсно ні мови,
нічого не знаєш. Слава Богу, що підвернулась балетна школа. Зразу все було
зв’язано з музикою, і не треба було багато говорити. Балетна термінологія по
всьому світу одна і та ж сама – французька.
- Ви граєте на
п’ятнадцятьох музичних інструментах?
- Я не рахував. Десь так, приблизно.
- Грі на
багатьох інструментах ви навчились у театрі Назарова.
- Так. Нас набирали зі всіх республік, і було важливо, щоб
ми були мультіінструменталісти, а також були подібні на всіх. Бачите, в мене фейс подібний різним
національностям – я можу бути італійцем, французом, циганом, гуцулом і так
далі.
- У вас є
своя група Papa Duke. Яку музику грає ваша
група?
- Чим більш ти поєднаєш не поєднане тим більш воно цікавіше
виходить. Треба завжди експериментувати. І, якщо воно подобається публіці, тоді
ти виграв.
- Який
був найцікавіший експеримент для вас?
- Це не можна назвати експеримент, бо на скрипці рок грали
і до мене, і після мене будуть грати.
Мені повезло, це сталося випадково, я грав на запису останнього альбому на Iена Гілана (колишнiй фронтмен легендарного
рок-гурту Deep Purple Е.Р.) . Було цікаво взагалі записуватись. Я зараз планую
робити ще більший експеримент. Поки не буду казати. Це, поки що, тільки моє
ноу-хау.
zakarpattya.net.ua
- Це
якось пов’язано з вашою грою на скрипці?
- Ні, ми зараз плануємо великий проект.
- Проект
з вашим гуртом Papa Duke?
- Ніііі, зовсім інший проект. Це буде зовсім окремий
канадсько-український проект. Будуть музиканти з Канади і України. Але українці
справжні, аутентичні – гуцули. Так що
робимо зараз гуцульський проект.
- А ви
взагалі забобонна людина?
- Дуже. Воно заважає.
- А ви
віруючий?
Другу частину інтерв'ю з Василем Попадюком читайте в
п'ятницю, 6 липня
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.