Гірські пригоди або 70 кілометрів вгору-вниз
Мандрівка в
Карпатах з наплічниками та наметами. Там тільки ти, природа і друзі. Ні комп’ютерів,
ні Інтернету, ні інших благ цивілізації -) Ще й наші обізнані друзі вибрали маршрут,
який обминає навіть найменші села чи хатинки, щоб якась частина команди
спустившись до «цивілізації», не передумала йти далі й не сіла в перший-ліпший
бус додому -)
Тож
старт було призначено в селі Ділове. Але... до нього ми дісталися не так, як
планували, на автобусі з усіма з Івано-Франківська… а на авто, бо біля Стрия
трохи заблукали. Тож мали можливість порівняти «автобан» на Закарпатті… ну, аж
до Мукачева включно у водія ще є прекрасна нагода насолоджуватися краєвидами,
бо дорога нівроку хороша. А де починається халепа, я напишу трохи далі.
Ми
дісталися Ділового – тут прикордонний пункт, оскільки до Румунії рукою подати.
Уся команда, 13 відчайдушних мандрівників, заздалегідь вислала всі дані
прикордонникам. Але, як завжди у країні Україна, військові вдали, що жодного
листа не отримували і за це взяли зверху кількадесят гривень.
Своє авто ми
лишили у діда Івана. Той ще довго не міг натішитися, що в Україні бувають такі
високі та красиві люди. І коли ми запропонували заплатити йому за тиждень
стоянки 50 гривень, дід зворушливо відреагував – мовляв, йому таких грошей на
рік вистачить…((((
А далі нас чекали
5 ночей просто зоряного неба і неймовірні краєвиди з висоти -) Та ще й шлях
пролягав просто на кордоні з Румунією! Ми бачили, як паслись їхні вівці і як
виблискували сонячні батареї на дахах їхніх кошар. Ну й не могли не потоптати
трохи Євросоюзу.
Далі були гори,
складні підйоми, перекуси на привалах із чаєм. Була ніч без води. Це найгірше.
Тоді двоє наших друзів мали зневоднення та перевтому – і ми чітко усвідомили,
як воно може бути. Н2О – це життя.
Тоді в нас була
вимушена стоянка біля колишньої
прикордонної застави – для відновлення сил.
І ми познайомилися з
реальними горцями. Вони на 3-4 місяці переселяються в гірські халабудки. Тут
пасуть овець і корів.
Оце Ярослав.
Колоритний широкий пояс він носить, щоб не боліла спина. А шкіряний аксесуар отримав
у спадок ще від прадіда -) І своїм дітям
теж передасть. А перше, що попросив – цигарку ))) Мальборо потішило його
напрацьовані руки))) А от молока «солодкого» (так тут називають тепле, з-під
корови тощо) треба було чекати ще години три. Тож Ярослав нас спрямував до
кошар нижче.
Там теж не надто поспішали продавати сир та вурду -) Господар
пояснював, що овець у нього всього 5-6 штук, тож він готує все не для продажу,
а для сім’ї -) Але згодом таки потішив туристів свіженькими сирами з овечого
молока – дешевшими за ринкові столичні ціни!
Усього за 5 діб
ми пройшли близько 70 кілометрів. Зв’язок мобільний був нестабільний: одного
оператора зовсім не було, інший трохи частіше з’являвся )))) Але нам це було на
руку. Ми ж відривались від цивілізації -)
Чорна гора, або
Піп Іван Чорногорський став фінальною нашою вершиною. 2020 метрів – і краса
довкола!!! А на самій вершині покинута обсерваторія, котру начебто планують
відновити… давно планують, і вже табличку почепили. А ми вирішили відсвяткувати
наше сходження фаєром. Брали з собою вогонь, щоб лякати ведмедів -)) А оскільки
кудлатиків не зустріли, то влаштували свято на вершині.
Ну і дороги. Це
те, що мене вразило найбільше! Отже, на Закарпатті було наче краще. Але рейтинг
попсували дороги села Солотвино, хоча садибки там довкола будують гарненькі й
височенькі. Далі були дууууже розбиті шляхи в Квасах і в Ясіні. Коли ми зупинилися
зробити оці фото, бабуся з вікна почала лементувати: молоді люди, рятуйте нас, бо
в нас страшні дороги, машини б’ються, жити нема як!
Але то не
кульмінація… Івано-Франківськ!!! Оце не дорога!!! Це мама дарагая… немає слів,
самі емоції! Там і табличок-указівок практично немає, і дороги взагалі немає.
Краще б лишили ґрунтовку… а то ями та горби, наче після бомбардування!!!
А далі 130
кілометрів до Львова ми їхали 4 години… Це сором, ганьба, провалений
туристичний сезон!!! Бо в травні я утрималась від поїздки до Черемоша на сплав,
(за порадами друзів, котрі ремонтували свої автівки через поїздку такими дорогами). А тепер не повезу й не пораджу жодним українським чи закордонним друзям їхати тими шляхами на авто. А от, залізницею не завжди дістанешся потрібних місць!!! Хоча й до цього транспорту бувають питання((((
P.S.
А вже сьогодні, 2 серпня я вперше
вирушаю на особливий феєричний відпочинок у Марокко, об’їжджу всі основні міста
– Марракєш, Агадір, Есувейро, Випробуємо їхні африканські дороги J
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.