Останні 15-20 поточних років зайвий раз довели, що нагору спливають не лише вершки

Насправді ж Донбас зовсім не такий, як ті люди, які уособлюють його в Києві. Кращий — і набагато!

Газета "День" підготувала спецвипуск, присвяченій Донбасу. На прохання цього видання написав кілька рядків про "мій Донбас", де пройшли перших 18 років мого життя. Шкода, але забув подякувати землякам за те, що подарували Україні Януковича:    

"Донбас 1970—1980-х років, коли я там ріс, для мене уособлювали зовсім не ті люди, які тепер формують звичний для Західної та Центральної України образ «донецьких». Останні 15—20 поточних років зайвий раз довели, що нагору спливають не лише вершки. В ті роки елітою Донбасу для нас були люди праці: шахтарі, вчителі, лікарі, в найгіршому випадку — партійна номенклатура. Потім настав лихий час лихих «іміджмейкерів», зусиллями яких сусідні області й сформували собі уявлення про якийсь суровий край, де правлять гангстери, де на зоні побував чи не кожний другий, із яких кожного третього було покарано за зірвану шапку. Насправді ж край наш зовсім не такий, як ті люди, які уособили його в Києві. Кращий — і набагато!

Сумую за україномовним Донбасом. Ще 30 років тому в містах північних частин Луганщини та Донеччини доживало ціле покоління людей, які не говорили російською, бо не звикли чи взагалі не вміли. Буваючи нині на малій своїй батьківщині, бачу їхніх онуків, правнуків та праправнуків, які не просто не говорять українською, а іноді навіть належним чином її не розуміють. Я належу до вузького кола тих, хто успадкував і не втратив своєї українськості.

Вона була стихійною. Моя бабуня Марфа, якій кілька місяців тому виповнилося би сто років, не вміла говорити російською. Її повсякденною мовою був навіть не суржик, а добре усталений слобожанський діалект. Вона «балакала» побутовою прозою Квітки-Основ’яненка. При цьому ледве-ледве усвідомлювала, що українка, їй була властива так звана тутешня свідомість. «Ми мілуватські, — казала вона мені про себе, діда та рідне село у Сватівському районі Луганщини. — А коли нас переписували, то сказали, що ми українці».

Звичайно, і в 1970—1980-ті роки українська на Донбасі була на маргінесі, але після проголошення незалежності ситуація не покращилася, а стрімко погіршилася: внаслідок інерційних процесів за 20 років комунікаційна функція української в містах зійшла нанівець, а носіїв мови губернатор Близнюк посилає говорити до Івано-Франківська. Українською і досі говорять у селах, поки мовець не переїхав до найближчого райцентру".

http://www.day.kiev.ua/208913/