35% алкозалежних зараз мають витоки проблеми з часів Голодомору

Люди, які ніколи не знали голоду, мають страх, «А якщо не буде що їсти». Цей страх присутній у нас як колективне несвідоме.

Про те, як Голодомор відгукується у сьогоденні розповіла Кандидат психологічних наук, практикуючий психолог-консультант, декан факультету психології Київського інститут бізнесу та технологій, а також мати шістьох дітей Людмила Гридковець

Чи відгукується голодомор сьогодні? Можливо, на сьогоднішньому поколінні він ніяк не відбивається?

Я багато років проводжу дослідження по родовому несвідомому. Практика показує, що у третини всіх онкохворих, які звертаються до мене – причина лежить у голодоморі. Справа в тому, що кожен з нас має колективне несвідоме та родове. Воно включає всі прагнення, здобутки, які хотіли наші предки. Якщо людина переживає постійно стан тривоги, то вона передає це навіть на генетичному рівні. Її емоційний фон на рівні біохімічних реакцій записується на ДНК і передається нащадкам. І якщо людина переживає такий стан з позиції «Дякую тобі, Боже, за сонце, за день, за небо», і відчуває стан любові, то й наступним поколінням вона передає любов. Тобто такі стани передаються не лише на рівні фізіології, а й у якості родового несвідомого, бо фізіологічна реакція не може записати подію – вона записує лише фон, стан. А нам, на рівні підсвідомого вдається підняти практику, яку реально переживала людина. Для цього є свої методи – психодрама, генограма, християнська сопричасна терапія. Тобто вдається відтворити ті події, які прописані у нашому підсвідомому. Досліджується причина проблеми. Ця проблема може мати витоки в її дитинстві, у внутріутробному розвитку, а, можливо, і у контексті родового несвідомого. Але завжди проблема досліджується з позиції відтворення сценарію, бо буває сценарій, запущений кілька поколінь тому, відіграється у кожному поколінні. І людина думає, що вона вільна, а насправді вона програє чужий сценарій. При чому ці сценарії були правомочні в тих умовах, але деструктивні зараз.

Але невже добро, яке переживали наші предки потім, не витіснило почуття провини та жаху з голодомору?

Той, хто прожив Голодомор з позиції, що так і є «Дякую господи, що я прожив», коли є ситуація прийняття, що така була історія, події і немає претензій та ненависті – тоді голодомор не має влади над людьми. Якщо говорити про ту третину, що онко, то тут найкласичніший варіант – батьки намагаються врятувати дітей, але рятували не всіх дітей. Рятували одну дитину – той, хто може продовжити рід. І не рідко дівчатка навіть не потрапляли в цей прошарок. І це призводило до того, що дитина, яка виживала, несла цей тягар обраності, що я вижив, а інші ні, почуття провини, і неприйняття себе. І це почуття провини передається наступним покоління. І відповідно дитина, яка вже зараз народжується, має програму провини «За те, що я живу». Як показала практика, цей апогей припадає на четверте покоління. Якраз на сьогоднішнє. В таких випадках задумуєшся над тим, що написано в Біблії «За гріхи ваші каратиму до четвертого покоління». І коли людина не відпустила цю вину, хоча Бог їй дав дар життя, коли біль для неї виявився важливішим за дар життя, за жертву, яку принесли рідні, це передається на рівні підсвідомого.

У тих ситуаціях, коли обрали хлопчиків, відсутність права на життя дівчини, випливає в онкозахворюваннях жінок. Це спостерігається тоді, коли онко виявляється у двох-трьох сестер. І ніби батьки цим не страждали, у попередніх поколінь теж онко не було. Починаємо працювати і виявляється, що був обраний хлопець і залишається почуття, що жінка не достойна на життя.

Ця прописана програма може включитися, або ні. У той же час людина може все життя прожити з цієї програмою і вона не включиться

Але передасться наступним поколінням…

Так. Вона не передається лише тоді, коли вона опрацьовується. Коли носій програми переживає все, переосмислює. Тому не важливо яким був реальний досвід. Важливо, яким був  суб’єктивний досвід, адже все ми сприймаємо суб’єктивно.

Десь 35% алкогольнозалежних зараз мають витоки проблеми з часів голодомору. Тому що чоловік завжди був тим, хто відповідає за родину. І коли чоловік не мав змоги дати родині їсти, коли на його руках умирали діти, чоловік впадав у стан відчаю. Це стан «Я не можу більше бачити того, чути і дивитися».  Такий чоловік, живе, зростає, але щойно в нього виникає якась проблемна ситуація, у нього включається та базова програма «Я не можу жити, бачити, чути». І це призводить до втечі у віртуальну реальність.  Це можуть бути комп’ютери, алкоголь, наркотики. І лише як опрацьовується першопричина, лікування стає ефективним.

Голодомор – це трагедія, з якою нашому народові ще довго доведеться справлятися. Люди старшого віку народилися вже після цих подій. Але вони завжди намагаються тримати продукти про запас, бо є відчуття, що може бути гірше. Навіть моє покоління – це сорокарічні, констатують, що є фактор недовіри «А що буде завтра, чи зможу я собі цього дозволити». При чому вони гарно заробляють, але є страх, «А якщо не буде що їсти». І це люди, які ніколи не знали голоду. Цей страх присутній у нас як колективне несвідоме.

Подолати наслідки голодомору ми можемо лише через прийняття. Не можна казати, що цього не було, бо коли ми витісняємо якісь події зі свого сприйняття, то вони ж нікуди не зникають. А існують в підсвідомому і проявляють себе через різну симптоматику. Тому ми маємо визнати, що це було і це мало наслідки

Другий момент – ми повинні визнати без осудження. Не варто зараз культивувати ненависть. Так, винні були, але їхні діти постраждали не менше, ніжж ті, хто загинув у голодоморі. Людина повинна прийняти «Так, це було. Але це не мій вибір, а вибір мого предка. І я дякую йому за дар життя, але тоді то був його вибір. А мій – інший – на любов, людей, на підтримку людяності».  І так треба ставитися з повагою, з пошаною навіть до найбільшого злочинця у своєму роді. Бо якби навіть того злочинця не було, то не було б і нас.

Звичайно, важко – захотів і пробачив. Є найкращий спосіб – поклони до землі. Дякую Боже за всіх предків, які вижили і які ні. Дякую за життя.   І казати це з поклоном. І так по сорок поклонів сорок днів. На початку це можуть бути не щирі дії, а просто вправа, а потім вона осмислюється.

Аня Данько, https://www.facebook.com/BatkivskiGodini