"Я вже не той Андрій Пишний, який був 15 років тому"

Народний депутат Андрій Пишнийта його дружина Людмила розповіли про свої перші почуття один до одного, про час, коли їхня сімя ледь не розпалася та про те, що ж зараз їх тримає разом

Народний депутат Андрій Пишний: «Я вже не той Андрій Пишний, який був 15 років тому. Я сьогодні – Андрій Пишний – чоловік Людмили Пишної»

Андрій Пишний - Народний депутат України, член фракції "Батьківщина". Кандидат юридичних наук. Працював першим заступником голови Ощадбанку, заступником голови Укрексімбанку, членом наглядових рад обох установ, заступником Секретаря РНБО. Зараз заступник Голови Ради громадського руху "Фронт Змін" З Арсенієм Яценюком дружили з другого курсу.
У 34 роки втратив слух. Лікарі казали: вчіть мову жестів. Але Андрій почав вчитися читати по губах. Це ней¬мовірно складно – виразно артикулюються лише 12 звуків. Якщо людина розмовляє швидко й нерозбірливо, або має вуса чи бороду – це катастрофа. Спочатку концентрував увагу на губах, а тепер може дивитися людині в очі й читати з обличчя. Коли чогось або когось не хоче чути, просто відвертається. Прочитує за тиждень по 10-12 книжок. Зізнається, що йому бракує музики. Сам закінчив музичну школу, грав на баяні. Любив Джо Кокера, Pink Floyd, Dire Straits, Леонарда Коена, Б'яджо Антоначчі, "Океан Ельзи", джаз. Останній концерт, на який його зводила дружина, – Дзуккеро. Це було влітку 2008¬го.
Дружина — Людмила Георгіївна - колишній викладач університету. З нею познайомилися під час навчання. Вона гарно танцювала й майже професійно займа¬лася легкою атлетикою. Заради неї схуд на 10 кілограмів, бо думав, їй подобаються спортивні хлопці. У пари є дві дочки — Світлана та Дарина.
Тож лише для Батьківських годин Андрій та Людмила Пишні розповіли про свої перші почуття один до одного, про час. Коли їхня сімя ледь н розпалася та про те, що ж зараз їх тримає разом

Ви познайомилися в Чернівецькому Університеті і Андрій, за його ж словами, так хотів сподобатися, що навіть схуд на 10 кілограмів. Як все починалося?
Андрій: Ми разом вчилися. Курс був невеличкий – всього п’ятдесят чоловік, а Люда була дуже помітна – вона весела, коло неї завжди вирували емоції, навколо неї – була юрба хлопців. Я теж був парубок не поганий. З другого курсу ми зустрічалися, потім побралися і нещодавно відсвяткували ювілей – 15 років подружнього життя. Це відчутна дата, бо Людмила все моє свідоме життя була поруч зі мною. Вона вплинула на мене і на мій характер не менше ніж мої батьки. І ця дата дала мені можливість підвести певні підсумки і усвідомити, що на сьогодні, я вже не той Андрій Пишний, який був 15 років тому. Я сьогодні – Андрій Пишний – чоловік Людмили Пишної
Пані Людмило, а чим вам тоді сподобався Андрій?
Людмила: на першому курсі він привернув мою увагу, але не сподобався, бо дуже багато дівчат біля нього крутилося. А ось на другому курсі…
Андрій: Я внесу поправочку. Не другий курс, а кінець першого курсу. У нас у свідках є весь юридичний факультет, який спостерігав за тим, як на день юридичного факультету, а це було в травні в кінці першого курсу, ми весь вечір лише вдвох танцювали. З того моменту я відповідально можу рахувати, коли почалася наша справжня симпатія. Це була така щира емоція і я з того моменту подивився на Людмилу іншими очима і сподіваюся, що вона на мене також.
До одруження ви зустрічалися два роки?
Людмила: Три з половиною
Поки не закінчили університет, а потім одружилися. Як ваші батьки сприйняли ваших других половинок?
Андрій: Насправді – сприйняли нормально. У цей час у мене хворіла мати і вона благословила Людмилу, як мою дружину. Мама до неї придивлялася і в один момент вона сказала – «Синку, це правильний вибір. Тримай і нікуди не відпускай». Людмила весь час була зі мною і для мене не було альтернативи. На щастя.
Людмила: Насправді, Андрій слухає всіх, але робить так, як він відчуває.
Андрій: Вибір щодо того, яка жінка піде з тобою по життю – дуже важливий. І позиція мами для мене була дуже важливою, бо я дуже любив Людмилу і дуже її люблю.
Проте донька у вас народилася не одраз після народження? Коли народилася Світлана?
Людмила: Не одразу. Ми свідомо підходили до дитини. Андрій заздалегідь перестав палити, ми харчувалися правильно. Дитина народилася через два роки після одруження. З другою дитиною цього, на жаль, вже не було.
А хто вибрав ім’я?
Андрій: Само по собі. Ми назвали в честь моєї мами Світланою. В мене мама була Світлана Андріївна Пишна і донька так само.
Коли ви закінчили університет і одружилися, де ви працювали?
Людмила: В університеті викладали, а Андрій ще й вів юридичну практику
Ви знімали квартиру?
Людмила: Ні, ми залишилися в квартирі батьків. Ми були самостійними.
Андрій: Розклад був не простий. Пари починалися о 8 годині, а потім – юридична практика. Потім Людмила і я мали працювати на кафедрі зі студентами. А потім починалася друга зміна. Було таке, що до офісу я приїжджав о 8 годині вечора, Ми працювали по 16 годин на добу. Але ми були молоді – повно енергії, амбіції зашкалювали. В такому темпі ми прожили чотири роки. Людмила на кафедрі цивільного права, а я – на кафедрі конституційно-адміністративного права Чернівецького державного університету
Але ж коли народилася дитина, графіки мали би змінитися – треба ж було комусь виховувати і обслуговувати її? Як все встигали?
Людмила: Я була більше з дитиною, але Андрій дзвонив і кричав – не купай без мене. МИ вже спати хотіли, але чекали.
А ви, Андрію, допомагали дружині з домашніми клопотами?
Мені здається, що допомагав. Робив максимально все. Але дітей виховує дружина. Вона присвятила обом моїм донькам – життя. Вона все знає, вони з нею радяться. Інколи, коли заходжу в дитячу кімнату, а вони обирають пісні для конкурсу, то розумію, що це не мати з доньками, а подруги - вона живе їхнім життя. Тому з того моменту, як народилася перша дитина, Людмила присвятила своє життя дітям. І мені, звичайно.
Людмила: Так, у нас є життя дітей і своє життя. Діти поважають наш час і ми можемо разом піти кудись.
У вас був період, коли ви жили в різних містах. Андрій професійно зростав, переїжджав на іншу роботу, в інше місто, ви не бачилися тижнями. Як ви пережили?
Людмила: Це було майже два з половиною роки і всім парам я раджу так не випробовувати долю. Тим паче, якби ми потягли ще трохи, то вже б не об’єдналися, бо в кожного почалися свої інтереси. Ми бачилися раз на два тижні. Це дуже впливало на дитину. Мала, коли їй було півтора роки, під дверима чекала, коли батько приїде з роботи. От я досі собі цього не можу пробачити, бо можна було ж зібратися і їхати до нього на зйомну квартиру. Але чогось ми вирішили, що ми з донькою будемо в Чернівцях, бо там були кращі умови, робота, В києві Андрій ще не визначився….
Андрій: Насправді ми дійсно жили в паралельних реальностях. Людмила була в Чернівцях, а я був у Києві і були моменти, коли я навіть ночував в офісі, тому що родини тут не було і потрібно було багато працювати. Спочатку я приїздив раз на тиждень, потім зрозумів, що мені знадобляться субота і неділя в Києві як робочі, потім дав рази на місяць… Але такі роз’їзди дають змогу зробити висновки наскільки справжні почуття і спонукають до активних дій. Мене взагалі було запрошено на роботу до Києва з умовою, що мені буде наданий кредит для придбання житла. Два з половиною роки це все тягнулося. І в якийсь момент, поговоривши з Людмилою по телефону, я зрозумів, що в мене така ситуація: або я збираю речі і вертаюся до Чернівців, або я ультимативно заявляю керівництву банку, що вони повинні виконати ті умови, які обіцяли. Це й відбулося. Я написав заяву, дійшов до голови правління і сказав «Я або втрачаю родину, або втрачаю роботу. Родину я втрачати не буду. Тому ось моя заява – або виконуйте свої зобов’язання. Або ж..» Тоді мені надали обіцяний кредит. Ми купили квартиру і тоді почався кращий період, бо ми знали, що є вже куди перебиратися. Ця розлука створювала і нервовий дискомфорт, але і дала можливість зрозуміти що для тебе важливо
Як було вам, Людмило, коли ви переїхали до Києва? Не знайоме місто, нема друзів, крім чловіка.
Людмила: У нас були знайомі з Києва. Крім того я дуже швидко заводжу нові знайомства. І я була постійно зайнята – дитина, ремонти, Малій було 4 роки – треба було чимось займатися. Тому я не нудьгувала. Я ніколи не нудьгую. І зараз, хоч я й не працюю, але такий шалений ритм життя, що я не знаю що треба робити, аби нудьгувати. Я мрію часом не виходити з дому.
А коли у вас народилася друга донечка?
Людмила: Думаю, багато пар так думають: коли народили першу, через два-три роки народимо другу і виконаємо свій мінімальний план. Пройшло три роки, ми відчули трохи свободу. Дитина підросла і вже не хочеться народжувати другу. Але Бог так послав, що через п’ять років у нас народилася Дарина. Дівчата у нас різні.
А чим різні? Характерами?
Людмила: Світлана раніше булат така дитина хоч до рани прикладай, а зараз – перехідний вік, але якщо вона щось переживає – розповідає, а Дарина все тримає в собі. Але обидві займаються вокалом. І трагедія для нас, що цього батько не чує. Єдине, що молодша танцює і тут тато може подивитися.
Які функції Андрій Пишний виконує обов’язково як батько?
Людмила: Якихось зараз немає. Єдине, що молодша хоче бути більше з батьками, а старша – менше. Навіть той батьківський день – неділя, який у нас зараз є – його колись вимагала старша, - вона ж вже й не хоче – хоче кудись піти з друзями. Ми завжди йдемо разом чи в музеї, чи в Мистецькій арсенал.
Андрій: Я вважаю, що в сучасному світі креативність не менш важлива ніж грамотність. Наша система освіти не скеровує на це. Вона розкриває потенціал дитини за залишковим принципом. Я постійно намагаюся донці нав’язувати книжки, музику, але бачу, що підлітковий вік – особливий. Себе згадую, що не сприймав примусу і єдиними авторитетами були лише ті, які сам намалював. І розумію, що треба діяти або м’яко, або через дружину, або бути хитрішим. Треба бути толерантнішим до цього віку, не нав’язувати, але рухатися саме в правильному напрямку.
Аня Данько, Батьківські години