9 травня «правда визначає якість любові»

На берегах Ла-Маншу французи встановили пам’ятник Івану Сірку за його участь у франко-іспанській війні, однак чи можемо ми говорити, що ця війна, як і радянсько-німецька була для нас визвольною?

Написати цю статтю мене спонукав напис на нещодавно відреставрованому пам’ятнику воїнам радянської армії у моєму містечку Миколаєві Львівської області. Це дуже добре, що люди доглядають за могилами – це не лише прояв християнських традицій, але й ознака цивілізованості. Однак, є одне «але», яке мене вразило після цієї реставрації. Це вищезгаданий напис: «Полеглим за визволення радянської батьківщини… під час звільнення м. Миколаєва», – якого так і не замінили. У такі моменти тебе охоплює шизофренія: якщо нас визволив Радянський Союз, то яке місце в цій історії має 24 серпня 1991 р., коли ми проголосили Незалежність? Адже, слово «визволяти» передбачає перехід зі стану неволі до волі. І яке місце у ці історії відвести Українські повстанські армії, яка відкрито воювала за українську батьківщину?

До чого це все веду: здавалось би одне слово на цій плиті, здавалось би вся ця історія з червоними прапорами у нашій державі – це всього-на-всього намагання вшанувати загиблих, а безконечні фільми на державному телеканалі про «визволителів» – це всього лише історична довідка до безневинного дня в історичному календарі… Але який психологічний розлад, якщо вдуматись. «Ну що б, здавалося, слова.. Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, як їх почує!», – писав Великий Кобзар.

Справді, наче б то формальність, але скільки за кожним словом може стояти великого та невіданого. Кожного разу, коли  ми «визволяємо» себе у 1945 р. – ми не лине зводимо нанівець визвольну боротьбу ОУН та УПА проти Радянського Союзу, але й легалізуємо режим останнього. А відтак: розділяємо із ним вину за всі репресії та геноцид проти українського народу. Відчувши, підсвідомо чи свідомо, цю правонаступність – люди стараються продовжувати традиції попередніх поколінь. А відтак, із відродженням популярності червоних прапорів та георгіївських стрічок ми відроджуємо і тогочасні ідеї суспільних відносин.

Пропагування певної ідеології чи сторінки з історії передбачає досягнення легалізації своїх дій у суспільстві в рамках першого і другого. Януковичу потрібні пам’ятники Сталіну, щоб легалізувати, за допомогою минулого, свої репресії сьогодні. Янковичу потрібна «Вітчизняна війна» та «радянська батьківщина», бо Росії потрібна легалізація «Русского мира» не лише у форматі однієї держави, але й як однієї Великої Батьківщини.

Якщо ми декларуємо свою любов до цієї держави, то у нас не повинно бути подвійних стандартів у питаннях оцінки минулого. «Правда визначає якість любові», – звертався Іван Павло ІІ до своїх земляків у радянській Польщі. Пам’ятати потрібно і про відсутність напівправди та згубний шлях із нею про який застерігав ще Іван Франко: «Хто з всіма добрий хоче буть,той швидко втратить добрий путь. На може при добрі той жить, хто хоче злу й добру служить. Бо, хтівши догодить обом, він швидко стане зла рабом».

Ми повинні усвідомити, що окрім шизофренії, спроби реваншизму ідей тоталітарного суспільства та рецидив злочинів проти людства – ці радянські ідеї та символи більше нічого в собі не несуть.

Згубно схилятись і до гіпотези про допущення існування в нашій державі кількох регіональних пам’ятей про минуле, замість загальнонаціональної. Зводячи це до несприйняття поглядів однієї частини України іншою. США колись також була розділена між рабовласницькими та нерабовласницькими штатами, але всі крапки над «і» уже давно розставлені. Діди та прадіди багатьох німців були безпосередніми виконавцями злочинів нацизму, але це не заважає сьогоднішній Німеччині тверезо дати оцінку тим подіям. Минуле не повинно бути для нас каменем, який ми всюди повинні за собою носити, намагаючись догодити усім.

Діти, які у школі вчать, що ОУН та УПА боролась за українську Батьківщину проходячи повз пам’ятники з написами про визволення «радянської батьківщини», цілком логічно можуть поставити питання: для чого старатись робити добрі справи, якщо у майбутньому їх все одно трактуватимуть як захочуть? Для чого відстоювати честь, гідність, правду, якщо їх просто можна собі потім вписати чи приписати?

Тому, заради збереження наших добрих свідомих помислів – ми повинні відкинути всі наші шкідливі несвідомі. На берегах Ла-Маншу французи встановили пам’ятник Івану Сірку за його участь у франко-іспанській війні, однак чи можемо ми говорити, що ця війна, як і радянсько-німецька була для нас визвольною?

Михайло Галущак