Межа терпіння

Скільки тих, хто перетерпів у 1920-х роках, коли потрібно було нищити бандитів з продзагонів, на початку 30-х – їли своїх дітей

У медичній практиці є рідкісна хвороба – аналгезія – нечутливість організму до болю.  Ця хвороба вважається смертельно небезпечною.

Ми – нація з безмежним терпінням. Ми навіть хизуємося цим.

Іншою стороною терпіння є невиправний, доведений до абсурду, оптимізм. «Кажете, гірше бути не може? Може! Може!» – радіємо, що не помилилися в оцінці перспектив.

«Нічого не втрачено, ми завжди здатні об’єднатися на краю прірви», – заспокоюємо себе. І кожного разу зневажливо: «Хіба то прірва? Так, ярок», – кидаємося вниз.

Наше соціальне здоров’я, такі природні людські якості, як прагнення свободи, гідність, чесність, відчуття справедливості, такі емоції, як співчуття та  солідарність, відбирають поступово, по краплині.

У 2010 році проблеми Ю.Тимошенко та Ю.Луценка так і лишились проблемами опозиційних політиків, а не суспільства. Наприкінці того ж року наодинці зі своїми бідами залишилися підприємці. Наступного, 2011 року,  суспільство не почуло афганців та чорнобильців. Знищують історичний Київ – клопіт киян. Б’ють журналістів та учасників протестів – добре, що не нас. Не прибирають сніг – хай це болить тим, кому потрібно на роботу, до кого не доїхала швидка. Нас це не стосується. Ми пересидимо. Весна прийде.

Заздрісно дивуємося реакції європейців. Коли у них на копійку підвищуються ціни, тарифи, чи зменшуються зарплати – десятки і сотні тисяч греків, іспанців, португальців, бельгійців, французів, німців, кіпріотів, італійців виходять на вулиці. Виходять усі: і ті, кого це стосується сьогодні, і ті, хто не хоче, щоб їх це торкнулося завтра. Бісяться з жиру? Та ні, це здорова реакція життєздатного соціально-економічно організму. Підтвердженням чого є їхній рівень зарплат, пенсій, зрештою, ВВП на душу населення, вже мовчу про правову культуру. 

У них інший больовий поріг?

Якої межі цинізму і зневаги має дійти влада, щоб українці відчули потребу захищати своє право на гідне життя?

Чекаємо якогось глобального виклику? Бережемо сили для вирішального бою? В далекому дитинстві моя бабуся Соня говорила: «полеж онучку, побережи сили». Згодом, власний досвід успішних виступів у спорті спростував цю «народну мудрість». Не відпочинок, а постійні виснажливі тренування роблять організм сильнішим.

Межа терпіння українців надто тонка. І тому умовою не лише виживання, а й успішного життя має стати не терпіння, а активна позиція. Не чекати, відступаючи до краю, а вже сьогодні захистити свій маленький шматочок України.

Конформізм виснажує. Як часто буває так, коли терпіти несила, а сил на боротьбу вже немає. Це було в нашій історії.