Буду жити за Батьківщину

Рецензія на книгу Данила Чайковського "Хочу жити!"

"Хочу жити!" Може здатися, що ця фраза сповнена зневіри та відчаю. Насправді ж, вона повна сміливості, снаги до життя та безмірного патріотизму. Адже якщо жити, то задля чогось. Герої роману Данила Чайковського «Хочу жити!» жили з думкою про Батьківщину.

Книга починається з назви, а побачивши назву цього роману просто неможливо не зацікавитись. «Хочу жити!». Про що ж може йтися? На перший погляд – про що завгодно. Але, відволікаючись від назви, бачимо обкладинку: синювате кістляве людське тіло, смугастий одяг, нашитий на нього трикутник, порядковий номер… У голові відразу ж постає образ в’язня. Але не простого, а в’язня концентраційного табору.

Коли автор починає розповідати про жахіття періоду панування у Європі нацистів, він, перш за все, повинен усвідомлювати свою відповідальність перед читачем. Розкриваючи цю тему, аудиторія потребує фактів, незаперечної правди і ні краплини вимислу. Саме тому роман «Хочу жити!» рекомендований для такої аудиторії. Його автор – Данило Чайковський – один із колишніх в’язнів концентраційних таборів. Він багато зробив для України: брав участь в українському визвольному русі, як журналіст очолював редакції деяких українських видань, як письменник присвятив себе написанню творів на українську тематику. З-під його пера вийшли історичний нарис «Крути», збірка документів та матеріалів «Московські вбивці Бандери перед судом» і, звісно, автобіографічний роман «Хочу жити!».

В романі постають пропущені крізь призму власних вражень, пережитих мук, криваві факти перебування у концтаборі Аушвіц. Тут трупи нагромаджують лопатами і вивозять по шість німецьких возів за раз, тут людськими тілами грають у футбол, з людських кісток вимощують бруківку на подвір’ї, а качки їдять кращу їжу, ніж люди. Та й за людей в’язнів тут не вважають, часто порівнюючи їх з ганчірками. Самі ж в’язні щосекунди мріють про «світ за дротами». Надзвичайно реалістично змальовано жахливі «пейзажі» Аушвіцу: «Напроти під блоком лікарні лежали трупи. Голі, худі, цілі в грязі й калі, зовсім не були схожі на колишніх людей. В деяких були глибокі попечені рани.», а також картини катувань: «Помічник штубового, молодий хлопчина, бив старого чоловіка за те, що він зле послав своє ліжко. Хлопець казав старому лягти на стілець і бив гумовою палицею поволі, з розмахом. Старий здрігався за кожним ударом і кричав, як ранений заєць.»

Важко уявити, як людина могла пережити подібні тортури. Але уважний читач помітив, що надзвичайна духовна сила і мужність вкладені у душі головних героїв роману, які, можна припустити, кожен потроху вміщували риси, притаманні самому авторові. Крізь гримаси болю та поранення на їх обличчях інколи проступали усмішки, подеколи можна було почути тиху пісню. Потрібно сказати, що Аушвіц – не перший табір, до якого потрапили герої. За їх плечима – перебування в польській тюрмі та дальніх концлагерях Алтаю. Вони пройшли довгий шлях, і навіть дозволяли собі жартувати над власними долями: «А як думаєш, Юрку, який лагер кращий?» Юрко Булат покосив оком на таборову браму… і в його голосі забринів насміх. «То як де привикнеш, Василю».

Дуже важливо зазначити, що книга містить «Пояснення псевдонімів», де підтверджується факт про те, що роман є автобіографічний, а також присвяту і передмову Володимира В’ятровича.

Може здатися, що основна мета твору – розповісти про усі жахіття нацистського режиму, що панував у ті часи. Безсумнівно, ця мета вкладена у роман і особливо добре втілена, але була ще одна, не менш важлива ціль, яку переслідував автор: виразити безмежну любов до України. Герої його роману, як, власне, і він сам, усе своє життя боролися за незалежність своєї країни, за її свободу і процвітання. Саме думки про Україну не дали їм загинути, підтримували і надихали, навіть коли вже не було на що сподіватися.