На кухні з Тарасом Чорновілом

На кухні з Тарасом Чорновілом

Ідея та бажання взяти інтерв’ю у когось з плеяди топ-політиків виникли вже досить давно, і от, після низки втрачених нагод і невдач, такий шанс все-таки з’явився. Не буду довго розписувати про свої переживання, а тільки зазначу, що вони виявились марними, адже мій співрозмовник виявився неабиякою простою та цікавою людиною, яка пригостила мене кавою та з радістю відповіла на всі мої запитання.  Отже, після двогодинної бесіди, до вашої уваги «На кухні з Тарасом Чорновілом»

Про перехід від журналістики до політики…

- Не можна сказати, що мав місце перехід саме від журналістики до політики, адже останньою я став займатись значно раніше, ще коли у ранньому дитинстві у мене в пелюшках батьки ховали заборонені тескти в моменти перед тим як  до нас мали нагрянути з обшуком, і яку, між іншим, я іноді підмочував. (сміється). Десь приблизно у сьомому класі почав залучатися до Української Гельсінської групи, перевозивши до Москви матеріали для представників іноземних ЗМІ, і коли в дитинстві у мене питали ким я хочу стати коли виросту, я відповідав: « Політиком, так, я готовий сидіти у тюрмі.» (Знову ж таки посміхається)

До речі, у 8-му класі мене таки осудили, що правда тільки умовно, хоча спершу для мене було передбачено більш суворе покарання, адже мені приписували «ідеологічну не зрілість та написання антирадянських пасквілів».

Що ж, власне, до журналістики, то прийшов я до неї у 1986-му. На той час мій батько писав широкі художні есе для журналу «Український вісник», до чого залучався і я, у 87-му ставши його технічним редактором.

Добре пам’ятаю 88-й рік. Ми видавали газету «Молода Україна». Це був самвидав у Литві, який доводилось перевозити через «червону зону». Тоді існувало таке поняття, під нього припадала вся Білоруська РСР, і, маю сказати, відрізок той був дуже моторошним: на ньому загинув не один журналіст і громадський діяч, що перевозили заборонені матеріали. Мені, на щастя, вдалося вціліти.

На далі ж, журналістика, як явище, почала переростати у бізнес, і поволі почала переставати бути мені цікавою. Хоча я й продовжував працювати в цій сфері аж до 97-го, зрештою, свою діяльність вирішив припинити, хоча, зізнаюсь, інколи і зараз «беруся за перо». Зокрема, більшість статей для свого інформаційного бюлетеня «Час вибору» створюю сам.

Про перші кроки на посаді народного обранця…

- Ну з чого розпочати… Балотувався я у Сихівському районі Львова, який, власне, мною і створювався. Мене знали люди, комунальні служби, дізнаючись де я буду проводити наступну зустріч з виборцями, заздалегідь проводили ремонтні роботи, щоб у мешканців тієї чи іншої дільниці не виникали скарги щодо їхньої роботи, окрім того мене підтримали такі політичні сили як Народний Рух України, Партія реформи та порядок і Конгрес українських націоналістів, що, зрештою, у Львові мало неабияке значення. У мене був досить серйозний опонент - львів’янин за походженням, дуже інтелігентна людина, який мав адмінресурс, і  якого підтримувала ціла низка представників львівської інтелігенції. Зізнаюсь, він міг легко у мене вигравати, якби сам вів свою камапанію, натомість опікуючий його Демократичний союз зіграв з ним злий жарт.    

Той хто знає Львів, може одразу сказати, що  закатати ультрадорогий концерт у патріархальному Львові, у п’ятницю, у день посту – це вже величезний провал!!!  Плюс привезти  Зіброва, якого тоді не дуже-то й любили за те, що він російською почав співати, і якого бідолашного прості львів’яни закидали яйцями… (сміється) При чому мій штаб не мав до тої акції ніякого відношення, це була елементарна помста з боку місцевих торгашів, які пожертвували частину свого товару на цю справу, таким чином виказвши  «захоплення»  його новим репертуаром. (сміється)

         Тобто, якось вдалося мені тоді виграти. Я набрав 42% голосів, це сьогодні здається великим успіхом, а тоді я обурився. При чому, на тому окрузі було, здається, 30 кандидатів, при чому реальних кандидатів, це сьогодні мене 39 офіційних опонентів, з яких 25 технічних…

Так от, після цих виборів, я вступив до фракції Народного руху України і пробув там до моменту, поки там не почалися певні нюанси, і поки не зрозумів, що щось таки треба міняти.

Отож, я молодий і гарячий встряг у дуже активні опозиційні дії… Це і Україна без Кучми,  і Громадський комітет опору за правду і Форум Націонльного Порятунку. Співзасновником останнього виступив, до речі, виступив особисто . Добре пам’ятаю той день: тоді Тимошенко якраз звільнили з Кабміну, і ми з нею, на другий день після того сиділи  на її дачі біля каміну, їли якийсь там струдель і малювали схему, як створити цей самий Форум та запустити його в дію. Після того, цей наш механізм було запущено, і воно все дуже активно розгорнулося: ми детально продумували кого запросити,як організувати, донести ідею до людей, і вже почали мати певні плоди з тієї праці, та вся наша ініціативність померла в одну секунду…

- Знаєте що то був за момент?.. – Це момент,  коли Юлія Володимирівна банально вирішила платити мітингувальникам гроші за вихід на демонстрацію… Все, це вбило саму ініціативу. Після того я не знаю жодної  великої акції, яка б відбулась без фінансових вливань, на мітинги безкоштовно ніхто не ходить, це все заказуха, і чистоти вже ніякої  не лишилось…

Повернемось до Руху. З нього я вийшов, коли його представники «під шумок» виступили на підтримку діючого тоді Президента Кучми, і жорстко почали критикувати опозицію, якраз у той момент, коли та почала набирати серйозні оберти. Тоді якраз відбувався з’їзд, на якому перемогла доктрина про те що ми не з ким не воюємо, з владою маємо дружити, і на якому я, власне,  і вийшов, після цього одразу вступивши до партії «Реформи та порядок».

 Про Ющенка та «Нашу Україну»…

http://vpolitike.com/blogs/17/4/-